Бургери та Рафаелі Надалі

Можете мене привітати. Я побачив ті плакати Міноборони, де ціну контракту солдата перераховують у чизбургери, підписку на Netflix чи ще якусь фігню. Судячи з побаченого та почутого від побратимів, багатьом це як кістка в горлі.

Багатьом не зайшло. Якщо зовсім чесно, мене самого трохи коробить. Але є одне «але», яке не залишає мені права махнути рукою й сказати: «Що ж це за …?». Річ у тім, що я спробував пригадати на противагу «бургерній» хоч одну більш серйозну рекламну кампанію Міноборони. Не цю.

Хотілось дістати стару рекламу. Таку, щоб теж запам’яталася. Ну, знаєте, щось більш класичне для мужиків з країни, що воює: рішучі обличчя, прапор, заклик захищати рідну землю. І от біда. Нічого не спало на думку. Хоча я, здається, не з тих, хто пропускає все повз вуха. І таких реклам бачив, мабуть, дуже багато.

Якщо реклама не зачепила й швидко вивітрилася з голови, то вона була гів… Тобто така собі. У приватному секторі за таке швидко б прилетіло від клієнта. Як воно працює в державному — питання відкрите, сам ніколи чиновником не був. Однак щось мені підказує, що там є певні свої закони гравітації.

Звісно, воювати треба не за чизбургери. Це ми й без того знаємо. Хтось завжди знав, хтось — уже десять років, а хтось — три. Але будьмо відверті: це досі меншість. Якими б не були цифри на календарі, фронт усе одно тримають одні й ті самі люди. Та сама активна частина суспільства.

Спеціальна олімпіада триває паралельно з війною.

Так, хтось долучився без власного бажання. Проте є ті, хто від армії буквально тікають. Тому ця реклама — для тих, хто ЗСУ пропустив не через серце, а повз себе. Або дуже «втомилися», або не бачать себе в окопах. І для них з’являються ці плакати. Зовсім не ідеальні, не високодуховні. Але ж їх хоча б помітили.

І там не порно, яке теж могли б помітити, просто ось така зумерська подача. На відміну від тих самих «дорослих» закликів захищати сім’ю, дім, місто, країну — ті, здається, пролетіли. Як фанера над Парижем.

Можемо нічого не змінювати. Поставити замість плакатів лайтбокси. Щодня міняти файл із черговим пафосним плакатом, де воїн у камуфляжі та касці тицяє пальцем в екран. Каже, які всі класні козаки навколо нього, і як простий перехожий може так само стати крутим.

Я вже знаю, що трапиться далі. Цю рекламу ще до кінця дня почнуть ігнорувати. Бо вона така собі біла пляма. Як безпритульна бабуся, що просить гроші коло зупинки транспорту. Ой, я такий зайнятий, пройду-но повз. А на бабусю не дивлюсь, щоб раптом не почала кусатись совість. Чи те, що її в житті зазвичай підміняє.

Воно вам треба? Мені — точно ні. Тож, хоч мене не дивує, що реклама з чизбургерами багатьом не сподобалася — принаймні, її побачили та почали обговорювати. Бо вона не потрапила в ту «білу пляму». Певним чином усе ж прорвалась через перепони, які люди зводять на честь власної зони комфорту.

А це вже більше, ніж нульовий ефект від пафосних гасел, які били зовсім не по тих квадратах. Хтось у Міноборони явно вирішив пограти в сучасні тренди. І це дійсно робила людина не з радянським підходом. Чи добре вийшло? Побачимо по наступних кампаніях. Головне, щоб там зібрали відгуки й не наступили на ті ж граблі.

Особисто мені від Міноборони вистачило б простого: «Хлопче, іди воювати, дамо зброю й хоч якусь частину твоєї довоєнної зарплати, щоб родина не голодувала». Втім, чого «вистачило б», якщо свого часу дійсно вистачило? То чому я маю сваритись за спробу знайти підхід до тих, кому аж до цього часу було начхати?

Вони ж не для мене ці плакати клепають, а для тих, хто живе в паралельній реальності. Де війна десь далеко, зате чизбургер чи Netflix — ось це справжня цінність.

Окей, ЗСУ не щит Європи. А як справи з правильним щитом?

Ми щодня кажемо, що армії потрібні люди. Так це і є причина. Ті, хто без зайвих балачок ішов, уже тут. Хто воює, хто списався, хто загинув. Але люди ж потрібні надалі. Як жартував мій колега, Рафаелі Надалі.

Був би у нас шалений запас ідейних вікінгів, які самі йдуть уперед — думаю, нам би взагалі жодні плакати не знадобились. Однак, як бачите, це зовсім не так. І ми в цьому явищі нічим не відрізняємось від інших країн, навіть століття не має значення.

У Другу світову британці клеїли плакати «Your Country Needs You» із суворим лицем Кітченера, американці — дядька Сема з не менш пафосним «I Want You». Але коли треба було добирати людей, у хід ішли штуки більш прості, зарплата побільше та статус повище.

І знаєте, це точно працювало. Хоча на плакатах залишались ті ж самі обличчя. Навіть тоді далеко не всі йшли за ідею — хтось хотів вижити чи прогодувати сім’ю. Може, наша «бургерна» не така й погана?

Принаймні, це спроба заговорити з людьми їхньою мовою. А там уже видно буде: чи підуть вони за автоматом, чи так і не переведуться з диванно-штурмових військ.