Хто і як використовує арештоване майно телеканалів Медведчука, Шуфрича та Мураєва і реальна загроза через клікбейтні заголовки в медіа

Середа, 27 листопада 2024 року

Новини і дайджест матеріалів «Детектора медіа».

Привіт. На зв’язку Марина Леончук, комунікаційна менеджерка «ДМ».

За президента Володимира Зеленського держава конфіскувала або наклала санкції на дев’ять мовників. Це канали зрадника й колишнього народного депутата Віктора Медведчука, які офіційно належали його соратнику Тарасу Козаку, — 112, ZIK, NewsOne; канали депутата забороненої проросійської партії «ОПЗЖ» Нестора Шуфрича — Перший незалежний та UkrLive; канали екснардепа забороненої партії «Наші» Євгена Мураєва — «Наш» і «Максі ТВ»; 4-й канал колаборанта Олексія Ковальова та канал арештованого бізнесмена Віталія Кропачова Ukraine World News («Так TV»). І от що цікаво: майно каналів є, держава ним користується, але держоргани не спішать повідомляти громадськість. Тож Наталія Данькова ретельно пошукала, поговорила з джерелами та знайшла, як і хто використовує техніку підсанкційних і конфіскованих каналів.

На каналі «1+1 Україна» відбулася премʼєра мінісеріалу про депортацію українських дітей «Батьківський комітет», створеного за підтримки USAID у рамках програми TCA. «Вивезення дітей — це не випадковість і не порятунок. Це добре продуманий злочин», — підкреслила радниця Президента України Дар’я Герасимчук, яка прийшла на презентацію проєкту напередодні телепрем’єри в київський кінотеатр «Оскар». Нова драма реалістично показує трагедії окупованих територій і боротьбу батьків за майбутнє своїх дітей. «Ми не можемо залишатися осторонь, коли тисячі українських дітей стають жертвами злочинної системи Росії», — сказала продюсерка серіалу Тетяна Шуліка.  А Марія Спалєк, оглядачка «ДМ», шукала відповіді на питання: чому це більше, ніж просто фільм, і як художній контент відкриває очі на масштаби трагедії та надихає на боротьбу. Читайте про це в матеріалі: «Жодна дитина зараз в світі не захищена». Про що розповідає серіал “Батьківський комітет”».

Газета «Рідне місто» — єдине друковане медіа в Донецькій області, яке не припинило публікуватися після початку повномасштабного вторгнення. Редакція міського тижневика, який майже чверть сторіччя виходить у Мирнограді (до 2016 року — Димитров), не збирається припиняти роботу навіть сьогодні, коли російські війська впритул наблизилися до міста й безперервно його обстрілюють. «Детектор медіа» продовжує розповідати про українські медіа, які були змушені покинути свої домівки на окупованих або прифронтових територіях, але спромоглися вижити й налагодити роботу на новому місці. Ми вже писали про те, як попри болісну трансформацію їм вдається не лише зберегти зв’язок зі своїми «рідними» аудиторіями, а й розширити їх завдяки новим читачам, слухачам і глядачам. Історія видання «Рідне місто», яку «ДМ» розповідає цього разу, багато в чому схожа з історіями інших «релокантів». Проте є в ній і чимало особливостей. Головний редактор «Рідного міста» Максим Забєля — про історію видання, роботу в умовах війни та свою віру в майбутнє друкованих медіа.

Й одразу тут залишаю посилання на текст Лєни Чиченіної про «журналіста», якого нині порівнюють з Такером Карлсоном.  Цей текст насправді  про двох журналістів — Волтера Дюранті та Гарета Джонса, які стали символами протилежних підходів у журналістиці під час трагічних подій Голодомору. Він розкриває, як один, відданий правді, намагався донести світові інформацію про злочини радянського режиму, а інший, керуючись політичними вигодами, заперечував трагедію, допомагаючи замовчувати мільйони смертей. Текст ставить питання про відповідальність журналістики, етичність нагород (оскільки Дюранті, який вдавав, що Голодомору немає, і досі є володарем Пулітцерівської премії) і необхідність визнання історичної правди.

Тему Голодомору у своїй творчості висвітлює й українська художниця болгарського походження Йона Тукусер. Суспільне презентувало фільм «Йона. Голодне марення» про мисткиню, яка вже півтора десятиліття створює серію картин «Голод». За цей час їй вдалося зібрати численні підтвердження загибелі близько 100 тисяч бессарабських і таврійських болгар від штучного голоду 1946–1947 років в Україні, а також понад 100 свідчень очевидців: «Слухаючи історію, реальну історію, у якийсь момент я починаю як творець, як художник далі трансформувати її у свій світ, який не є нереальним. Голод — це холод. Тому що немає енергії. Тіло холоне».  Зі своєї рідної Бессарабії художниця привезла зерно, кожному глядачу вручивши пляшечку з ним — «Візьміть, будь ласка. Це зерно надії». Чому саме так мисткиня назвала привезене з півдня зерно — дізнавалась Оксана Наумова.

Артур Колдомасов та Андрій Пилипенко розібралися, чому деякі з кандидатів на посади в адміністрації Трампа потішили російських пропагандистів і вразили американських чиновників та медіа. Передовсім через загрозу руйнування інструментів стримування новообраного президента, описаних у «Проєкті 2025».  Що пише пропаганда про ймовірні призначення в команді Трампа: про Ілона Маска, потенційного держсекретаря Марко Рубіо (який бачить головною загрозою для США не Росію, а Китай) чи повернення Джона Реткліффа на посаду директора ЦРУ, і  чи є в цих іменах і призначеннях позитив для України, — читайте в матеріалі «ДМ» «“Зеленський, гадаю, досі в шоці”: про кандидатів у адміністрацію Дональда Трампа та реакцію російських пропагандистів на них».

«Сталкер» — найуспішніша та найвідоміша українська гра, а також найуспішніша й найвідоміша гра, зроблена будь-якою країною колишнього СРСР. У нульових це очікувано мотивувало росіян називати «Сталкера» «нашим». Після початку повномасштабної війни та всіх злочинів Росії, коли розробники GSC Game World відмовилися від російської озвучки та релізу на території агресора, росіяни стверджували, що «Сталкер» нікому не потрібен.

А тепер, коли гра «S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля» продалася більш ніж мільйонним (!) тиражем за два дні, у росіян почалися стадії прийняття неминучого. Щоб написати цей текст, наш колега Олександр Морський проглянув майже два десятки найпопулярніших російських ігрових медіа. Ми йому співчуваємо, але текст того вартий.

З моменту застосування Росією балістичної ракети середньої дальності по Дніпру в мережі спостерігається сплеск заголовків про ядерний удар і «ми всі помрем». Ми абсолютно згодні з тезою, що точно всі рано чи пізно помрем, але поки це станеться, нам остаточно розхитають нервову систему наші колеги. Як українські ЗМІ «кошмарять» українців. Ми всі помрем? І чому клікбейт поступово перейшов від чогось, що просто дратує, до реальної загрози — розібралась Катерина Городнича.

Наразі це все.

Дякую, що дочитали цей лист до кінця.

Більше текстів наших авторів у різних форматах ви можете читати у фейсбуці, інстаграмі, телеграмі,  вотсапі, вайбері, іксі (твітері) та на сайті «Детектор медіа». Увесь зворотний зв'язок також пишіть сюди — мені на пошту. А ще всією командою ми будемо вдячні, якщо порекомендуєте підписатися на цю розсилку вашим колегам та друзям.

До зустрічі. Переможемо!

Ваша комунікаційна менеджерка «ДМ» Марина Леончук.