Свого часу на Позняках у Дарницькому районі Києва переважали одноповерхові будинки. Майже весь приватний сектор зник із початком масової забудови передмість Києва у 1980-ті роки. Однак у виярку серед одноманітних панельних висоток за адресою Батуринська, 12 вижив цілий хутір. З незвичайною хазяйкою. Чи, радше, надзвичайною.
Наталія Юрченко, що верховодить на Батуринській, є місцевою знаменитістю: мешкає в сільській хатині, тримає кіз, курей, кролів і одну овечку, доглядає за великим городом і масою квітів — усе це, варто нагадати, в оточенні багатоповерхівок. Окрім Наталії, в незвичайному селищі живуть двоє її колишніх чоловіків — Михайло (він же Мішель) і Славко (він же Котик), син Наталії з дружиною і дочкою, а ще біженці з Луганської області. Забудовники роками намагаються вигнати спільноту, то пропонуючи шалені гроші, то нацьковуючи різні інстанції — але нічого не виходить: Наталія стоїть як скеля. Тобто і місце, і ситуація — кінематографічні за визначенням.
Кадр фільму «Квіти України»
Режисерка і продюсерка Аделіна Борець народилася в Маріуполі. У 2020 році закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, у 2021-му — курс сценарної справи у Школі Вайди, а також здобула ступінь магістра в кіношколі імені Кшиштофа Кесльовського. Борець є засновницею і директоркою ГО «СТРУМ», що займається виробництвом фільмів, музичних відео, виставок і виступів на теми довкілля, насильства та корупції.
Кадр фільму «Квіти України»
Аделіна дуже вдало вибрала героїню для свого повнометражного дебюту. Дотепна, хоробра, гостра на язик, розкута Наталія — з тих персонажок, для яких не треба придумувати сценарій: достатньо ввімкнути камеру. Однак Борець усе ж вибудовує історію не тільки через Наталію, а й через її повсякдення: даючи крупні плани квітів, підглядаючи за кумедними вибриками кіз, відстежуючи зміни сезонів, вихоплюючи тісні стільники багатоповерхівок по сусідству, спостерігаючи за обідніми балачками й службою в церкві. Люди, тварини, рослини — рівно цікаві мешканці цього мікрокосму. Наскрізного сюжету тут нема: просто труди й дні воїтельки, яка любить свою землю у всіх сенсах — від власної ділянки до України — і не здається перед будь-якими халепами. Наталія у хвилини смутку наче добирає віку — але насправді це лише зосередження перед тим, аби встати й продовжити жити. Цей фільм власне й схожий на неї — по-дитячому легку й жваву, по-дорослому красиву.
Саме тому все закінчується розсипом довженківських яблук на траві, серед яких лежить Наталія, і всупереч настирливій сирені сміється в камеру. Не зламати.
Аделіна Борець, пряма мова:
— Ми почали фільмувати, коли тривали акції протесту на захист київського будинку-павільйону «Квіти України», звідти й назва. Ми знайшли трьох героїнь різних поколінь, але коли почалося повномасштабне вторгнення, дві з них відпали. Залишилася тільки Наталя. Я завжди вважала її історію боротьби за свою ділянку найцікавішою. Вже навесні 2022 року я розуміла, про що ця оповідь. Головне було просто дозняти, зловити моменти, потрібні для побудови конструкції фільму.
Звісно, повномасштабне вторгнення все дуже ускладнило. Я з Маріуполя, тому знаю, що таке війна. Але підлітком ти до такого ставишся інакше. А тут маєш прийняти рішення залишатися з героями, з несвоєю родиною переживати найгірші моменти. Оцей момент вибору — чи вчиняю я правильно — був складним. І, звісно, нелегкий монтаж. У нас набралося 250 годин матеріалу, і треба було з усього цього вибрати фільм. Ми знали, що маємо достатньо класних сцен. Але поєднати три роки роботи в один сюжет було нелегко — монтували майже рік.
Наталія живе, радіє життю. Вона навчила мене бути в моменті. Дуже своєчасно в моєму моменті життя.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.