Лицарка з Позняків. Стрічка про жінку, яка не здається

Свого часу на Позняках у Дарницькому районі Києва переважали одноповерхові будинки. Майже весь приватний сектор зник із початком масової забудови передмість Києва у 1980-ті роки. Однак у виярку серед одноманітних панельних висоток за адресою Батуринська, 12 вижив цілий хутір. З незвичайною хазяйкою. Чи, радше, надзвичайною.

Наталія Юрченко, що верховодить на Батуринській, є місцевою знаменитістю: мешкає в сільській хатині, тримає кіз, курей, кролів і одну овечку, доглядає за великим городом і масою квітів — усе це, варто нагадати, в оточенні багатоповерхівок. Окрім Наталії, в незвичайному селищі живуть двоє її колишніх чоловіків — Михайло (він же Мішель) і Славко (він же Котик), син Наталії з дружиною і дочкою, а ще біженці з Луганської області. Забудовники роками намагаються вигнати спільноту, то пропонуючи шалені гроші, то нацьковуючи різні інстанції — але нічого не виходить: Наталія стоїть як скеля. Тобто і місце, і ситуація — кінематографічні за визначенням.

Кадр фільму «Квіти України»

Режисерка і продюсерка Аделіна Борець народилася в Маріуполі. У 2020 році закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, у 2021-му — курс сценарної справи у Школі Вайди, а також здобула ступінь магістра в кіношколі імені Кшиштофа Кесльовського. Борець є засновницею і директоркою ГО «СТРУМ», що займається виробництвом фільмів, музичних відео, виставок і виступів на теми довкілля, насильства та корупції.

Кадр фільму «Квіти України»

Аделіна дуже вдало вибрала героїню для свого повнометражного дебюту. Дотепна, хоробра, гостра на язик, розкута Наталія — з тих персонажок, для яких не треба придумувати сценарій: достатньо ввімкнути камеру. Однак Борець усе ж вибудовує історію не тільки через Наталію, а й через її повсякдення: даючи крупні плани квітів, підглядаючи за кумедними вибриками кіз, відстежуючи зміни сезонів, вихоплюючи тісні стільники багатоповерхівок по сусідству, спостерігаючи за обідніми балачками й службою в церкві. Люди, тварини, рослини — рівно цікаві мешканці цього мікрокосму. Наскрізного сюжету тут нема: просто труди й дні воїтельки, яка любить свою землю у всіх сенсах — від власної ділянки до України — і не здається перед будь-якими халепами. Наталія у хвилини смутку наче добирає віку — але насправді це лише зосередження перед тим, аби встати й продовжити жити. Цей фільм власне й схожий на неї — по-дитячому легку й жваву, по-дорослому красиву.

Саме тому все закінчується розсипом довженківських яблук на траві, серед яких лежить Наталія, і всупереч настирливій сирені сміється в камеру. Не зламати.

Аделіна Борець, пряма мова:

— Ми почали фільмувати, коли тривали акції протесту на захист київського будинку-павільйону «Квіти України», звідти й назва. Ми знайшли трьох героїнь різних поколінь, але коли почалося повномасштабне вторгнення, дві з них відпали. Залишилася тільки Наталя. Я завжди вважала її історію боротьби за свою ділянку найцікавішою. Вже навесні 2022 року я розуміла, про що ця оповідь. Головне було просто дозняти, зловити моменти, потрібні для побудови конструкції фільму.

Звісно, повномасштабне вторгнення все дуже ускладнило. Я з Маріуполя, тому знаю, що таке війна. Але підлітком ти до такого ставишся інакше. А тут маєш прийняти рішення залишатися з героями, з несвоєю родиною переживати найгірші моменти. Оцей момент вибору — чи вчиняю я правильно — був складним. І, звісно, нелегкий монтаж. У нас набралося 250 годин матеріалу, і треба було з усього цього вибрати фільм. Ми знали, що маємо достатньо класних сцен. Але поєднати три роки роботи в один сюжет було нелегко — монтували майже рік.

Наталія живе, радіє життю. Вона навчила мене бути в моменті. Дуже своєчасно в моєму моменті життя.