Коли закінчиться опалювальний сезон?

Ймовірно, сьогодні всі розуміють, що питання тепла в оселях українців цієї зими — це питання життя і смерті України. Принаймні багатьох її міст і поселень. Одним із питань Ставки, яку провів 24 жовтня цього року Верховний головнокомандувач президент Володимир Зеленський, була готовність до опалювального сезону. І хоча наслідків у вигляді указів чи кадрових рішень поки немає, але добре хоча б те, що влада розуміє: це питання внутрішнього фронту так само важливе, як і питання фронту військового.

Є велика надія, що опалювальний сезон розпочнеться вчасно, коли середньодобова температура стане нижчою +8°С. Однак це стосується лише містян, яким випало сумнівне, як ми сьогодні розуміємо, щастя мати центральне опалення. Власники приватних домоволодінь уже давно запустили свої котли чи затопили груби, аби не палити зайвої дорогої електрики та не захворіти в осіннє міжсезоння.

Так само комфортно почуваються чиновники Мінрегіону, які бадьоро рапортують про 100-відсоткову (варіант — 99,99%) готовність країни до зими. Те, що міністерство, м`яко кажучи, недоговорює, всі розуміють, — там лише збирають рапорти з регіонів, скільки назбирають, стільки й озвучать, але ж цими папірцями ТЕЦ не натопити і від дронів не закрити.

Тому сьогодні найболючіше питання для громадян України, після справ на фронті, — як пережити наступну зиму, себто чи буде теплим їхнє житло. Адже цього разу опалювальний сезон, вчасно розпочавшись, може закінчитися будь-якої миті…

Ситуація на сьогодні

Насправді для третини населення все виглядає не так уже й страшно, навіть навпаки, досить оптимістично, чхати вони хотіли на тих орків. Адже із 6 мільйонів 120,5 тисяч сімей, які живуть на селі, понад 3 мільйони мають індивідуальні котли, а 2,7 мільйона — просто пічки, тобто незалежно ні від кого можуть обігріти своє житло, якщо, звісно, не прилетить. (Державна служба статистики. Статистичні дані про житловий фонд України станом на 1 січня 2021 року.)

 Термін «індивідуальний» сильно недолугий, оскільки буквально означає, що обігріває не сім’ю в будинку, а лише окремого індивіда в космічному просторі, але що поробиш, так пишуть у всіх міністерських циркулярах.

Зрозуміло, що всі котли для роботи та циркуляції теплоносія потребують електроенергії, але мешканці приватних будинків давно звикли покладатися на себе, а не на місцеву владу, тому переважно мають генератори чи інше приладдя для сталої роботи своїх котлів.

Тут у гіршому становищі сільські жителі, яким «пощастило» мати центральне опалення, а це 112 тисяч сімей. Якщо в довоєнні часи це була ознака міського комфорту, то зараз стало проблемою, про яку говоритимемо далі.

У містах ситуація прямо протилежна, ніж на селі, що зрозуміло. Там до війни проживало дві третини населення країни, і з 11,3 мільйона міських домогосподарств левова частка — 8,1 мільйона, були забезпечені центральним опаленням. Індивідуальне опалення мали трохи менше 800 тисяч сімей, а 78 тисяч грілися пічками. Легко помітити, що цифри не б’ються, тобто, якщо їм вірити, то приблизно 2,3 мільйона квартир узагалі не забезпечені опаленням! Тут можна насварити статистиків, які «недорахували» ці мільйони, але, як на мене, це, швидше, хитрощі забудовників великих житлових комплексів, саме вони не подають статистичної звітності вчасно. Можна лише здогадуватися, з яких причин, — ну не ввели ще житла в експлуатацію, значить, юридично-статистично його «немає», то й опалювати нічого. А головне, податок на нерухомість не треба платити.

Як обігріти велике місто?

Так чи інакше, але якщо ви живете в багатоквартирному будинку й маєте центральне опалення, то критично залежите від роботи ТЕЦ чи місцевої котельні. Ми вже писали минулої зими, що встановити індивідуальний котел, грубу чи буржуйку в квартирі багатоповерхівки з багатьох причин неможливо.

Отже, тут люди можуть покладатися лише на місцеву владу та теплоенергетиків. Однак влада намагається убезпечити передусім об’єкти критичної соціальної інфраструктури — лікарні, школи, дитячі садки тощо. І це цілком виправдано, адже саме хворі та діти є найбільш вразливими в надзвичайних ситуаціях. Але чи є це варіантом, що може врятувати ціле місто, велике чи не дуже, якщо, не приведи Боже, місцева ТЕЦ зупиниться?

Міста України закуповують чи отримують як гуманітарну допомогу пересувні (мобільні) котельні різної потужності, але всі вони значно менш потужні, ніж стаціонарні. Приміром, нещодавно в Києві на тренуваннях «Київтеплоенерго» до ліцею в Святошинському районі під`єднали мобільну котельню, потужність якої становить 600 кВт, або 0,516 Гкал. Водночас встановлена потужність лише однієї ТЕЦ-5 дорівнює 1874 Гкал/год, що в 3632 рази більше.

Зрозуміло, що для компенсації теплової потужності «Київтеплоенерго», яке має ресурси ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, необхідні тисячі подібних мобільних котелень, а не ті пів сотні, що є в розпорядженні влади Києва сьогодні. З одного боку, це неможливо, себто економічно недоцільно — дуже дорого, а з іншого — такого завдання ніхто й не ставить.

Тут слід ще нагадати, що для підключення такої мобільної котельні до об’єкта треба зробити перехідний вузол (вхід) до внутрішньої системи обігріву будівлі, а це також коштує грошей і потребує часу. Наразі в столиці такими вузлами забезпечено понад 50 шкіл і 20 лікарняних закладів. Натомість кількість лише шкіл (закладів загальної середньої освіти) становить 642, з яких дві третини комунальних, а решта приватні. Тут знову постає питання фінансових витрат і доцільності, адже опалення з допомогою мобільних котелень у рази дорожче, хто платитиме за це — міський бюджет чи батьки дітей із приватних шкіл і ліцеїв?

Отже, як висновок: мобільні котельні виконують функції пожежних команд, які працюють лише в екстрених ситуаціях, але коли треба не «залити об’єкт холодною водою», а навпаки, гарячою, обігріти, терміново та тимчасово — до відновлення стаціонарного теплопостачання. В будь-якому разі ми повертаємося до проблеми сталого забезпечення міста теплом.

Яка оперативна ситуація в інших великих і малих містах країни?

Про це відомо з неофіційної та скупої інформації про роботу Штабу з підготовки до опалювального сезону, який, за повідомленнями численних ЗМІ, створено при Кабінеті міністрів України два тижні тому. Насправді ж він працює з 8 травня 2024-го, але результати його роботи невтішні. Чому?

Про проблеми підприємств теплоенергетики ZN.UA писало на початку серпня цього року, але, на жаль, відтоді ситуація не змінилася. Й головна причина в тому, що наша рідна добра народна державна НАК «Нафтогаз України», яка має забезпечувати населення теплом через постачання газу, поводиться за принципом найманих убивць — нічого особистого, лише бізнес.

Як «Нафтогаз» це робить? Як тільки наближається опалювальний сезон, він через суд арештовує рахунки місцевих підприємств теплокомуненерго за борги, які має насправді погасити КМУ, й паралізує їхню роботу. Розрахунок простий — нехай мери вивернуть кишені своїх куцих бюджетів й віддадуть гроші, адже від цього зростають і без того космічні зарплати керівників і співробітників компанії. Приклади?

У містечко Рогань Харківської області, що пережило окупацію, нещодавно введено військову адміністрацію, але й вона безсила перед монополістом. Світловодськ, Кіровоградщина (там постачає газ і блокує взагалі приватна контора), «Тернопільгаз» etc, etc…

А вихід із цієї кабали простий — КМУ повинен просто заборонити «Нафтогазу» та його васалам арештовувати рахунки стратегічних підприємств під час дії воєнного стану. Замість цього відбувається ІБД (імітація бурхливої діяльності) — уряд вніс до Верховної Ради законопроєкт «Про внесення змін до деяких законів України щодо врегулювання кредиторської заборгованості підприємств тепло-, водопостачання та водовідведення» (реєстр. №11273 від 20.05.2024), який передбачає таку заборону, але скоро пів року, а проєкт усе пролітає та пролітає повз порядок денний… Злі язики кажуть, навіть якщо він туди залетить, то все одно у «Нафтогазу» руки довші, тобто «за» рук не вистачить.

Що у нас є в запасі?

Коли газ коштував по 4 копійки на місяць з однієї людини, можна було будувати ТЕЦ на одному березі Дніпра і опалювати нею будинки на іншому березі. Але і тоді тверезомислячі містопланувальники розуміли, що краще (і тепліше) ставити котельні на житлових масивах, та ще й поблизу влаштовувати пральний комбінат. Просто щоб не обігрівати дарма землю і космос. Адже й сьогодні тариф включає (приготуйте валідол!) до 25% втрат при транспортуванні.

Так от, у Києві, приміром, окрім загальновідомих ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, розташовано десять районних котелень і дві станції теплопостачання (СТ) потужністю понад 80 Гкал та ще 175(!) менших потужністю менш як 80 Гкал. Усі вони газові, але можуть працювати на мазуті (окрім восьми, для яких резервне паливо — вугілля). Це дані на 2014 рік (з мого особистого архіву — першоджерело втрачено), в якому стані вони сьогодні й чи працюють, достеменно невідомо. Ви будете сміятися, але донедавна (а може, й досі) на СТ-1 працювали котли, отримані майже 70 років тому у рамках ленд-лізу після Другої світової війни.

Отже, апріорі зрозуміло, що Київ та інші міста країни мають величезний потенціал для модернізації та збільшення теплових потужностей через наявність значної кількості невеликих ТЕЦ і СТ. Та саме головне, що ці станції розосереджено по всій території міста, й вони можуть бути об’єднані в єдину міську систему теплопостачання, щоб зробити її більш стійкою до ударів ворога.

Чи знають це очільники України та чи розуміють важливість питання? Боюся, що ні. Бо в іншому разі акцент було б зроблено не на відновленні енергосистеми країни через іноземну допомогу, а на модернізації систем теплопостачання міст, що самим містам зробити власними силами вкрай важко, а точніше, неможливо.

Інакше опалювальний сезон може закінчитися ще до настання тепла.