Запрошення України до НАТО. Чи увірветься вітер змін у кватирку можливостей

 Для України нехай трохи, але все-таки прочинилося вікно можливостей для запрошення до НАТО. Вловивши цей легкий подув і бажаючи перетворити його на вітер змін, президент Володимир Зеленський першим пунктом свого Плану перемоги позначив саме запрошення України до Альянсу — зараз.

Курська операція продемонструвала ефемерність червоних ліній Путіна. А з наближенням 5 листопада й завершенням терміну перебування в Білому домі Джо Байден і його оточення почали замислюватися про свою політичну спадщину. Зокрема, як свідчать джерела ZN.UA, деякі представники адміністрації кажуть Києву про те, що з’явилася перспектива одержати офіційне запрошення до НАТО до 20 січня, коли завершиться президентська каденція Байдена.

Та наразі все дуже непевно й невиразно.

Донедавна спроби Києва одержати запрошення були невдалими: Альянс обмежувався порожніми словами про незворотність членства України в НАТО. Та на Банковій, де плетуть павутиння двосторонніх угод про співробітництво у сфері безпеки, добре розуміють, що найсерйозніший захист — це парасолька п’ятої статті Вашингтонського договору.

Головними противниками озвучування офіційного запрошення були Сполучені Штати й Німеччина. Водночас у Вашингтоні чудово усвідомлюють, що «талон» на парасольку НАТО — ще аж ніяк не сама парасолька.

Хоча Джо Байден і заявляв публічно про майбутнє України в НАТО, причини, через які він був проти запрошення України, були такими. По-перше, глава Білого дому як політик, що формувався в епоху сприйняття Радянського Союзу й Росії як сильного ворога, боявся ескалації конфлікту й прямого протистояння США та РФ. По-друге, відчував страх, що не зуміє переконати противників запрошення України всередині Альянсу. По-третє, вважав, що Україна має активізувати боротьбу з корупцією.

Зрештою, деякі члени адміністрації Байдена розглядали перспективу членства нашої країни в НАТО як можливу розмінну монету для переговорів щодо мирного врегулювання між Росією й Україною.

І на Байдена не впливали аргументи Києва. Головними з них є такі. Хоча запрошення не дорівнює членству, воно, втім, стало б політичним сигналом Путіну про те, що його ультиматуми не діють, а Росія не має права вето на прийом нових членів до НАТО. Крім того, запрошення до Альянсу під час активних бойових дій значно посилило б українські позиції на майбутніх переговорах із Росією, а також показало б Китаю рішучість НАТО виконувати взяті на себе зобов’язання.

 Не дивно, що в Києві з великим скепсисом ставляться до того, що Україні вдасться одержати запрошення. За інформацією ZN.UA, ідею запросити Україну обговорюють в оточенні глави Білого дому, й ініціював це обговорення не Байден. За словами наших джерел, після зустрічі Байдена із Зеленським в української сторони не склалося враження, що американський президент готовий змінити свою позицію й ухвалити рішення стосовно запрошення України до НАТО.

Якщо ж хтось і замислюється про офіційне запрошення України до Альянсу як про власний політичний спадок, то це, найімовірніше, не Байден, а його радник із національної безпеки Джейк Салліван. Він прораховує варіанти свого майбутнього працевлаштування після закінчення роботи в нинішній адміністрації. А його CV не відзначається проривними досягненнями на міжнародній ниві. Його ім’я радше асоціюється з провалами й обережністю Білого дому.

Навіть якщо Байден усе-таки зважиться озвучити запрошення, це не означає, що воно вже в кишені у Києва. Ще слід подолати опір Німеччини, Угорщини, Словаччини та інших країн. Завдання вкрай складне, й малоймовірно, що консенсусу вдасться досягти до кінця року, тим більше що уряд Віктора Орбана в Угорщині робить ставку на перемогу Трампа й не має наміру піддаватися тиску Вашингтона в останні місяці роботи адміністрації Байдена.

Також невідомо, в якій формі США та його союзники захочуть подати можливе запрошення.

Для України було б оптимально одержати не просто запрошення, а й рішення розпочати вступні переговори, які є обов’язковою частиною вступної процедури. Хоча президент під час презентації Плану перемоги й сказав, що «членство в НАТО — це питання подальшого, а не теперішнього», але, на думку багатьох українських і західних експертів, зволікання з прийняттям України до НАТО лише стимулюватиме Путіна продовжувати війну.

Ще один прийнятний варіант: запрошення може супроводжуватися поступовим прийняттям України до НАТО з обмеженням застосування п’ятої статті — тільки на території, яку контролює Київ.

Уже сьогодні за міжнародними лаштунками обговорюють формулу «членства в НАТО в обмін на території». За інформацією ZN.UA, тепер американці ставлять українським співрозмовникам таке запитання: чи стане запрошення каталізатором того, що українці сядуть за стіл переговорів із росіянами? Водночас адміністрація Байдена відчутно тисне на Банкову, щоб представники української влади першими вийшли й публічно заявили, що готові до переговорів із Росією й територіальних поступок.

Та на Банковій не збираються цього робити. Позиція Києва така: нам потрібне членство в НАТО, потрібні гарантії безпеки й чітко зафіксована лінія розмежування, водночас Україна не визнає окупованих територій російськими.

Чому у Вашингтоні й багатьох інших столицях країн — членів Альянсу впевнені, що Путін піде на угоду «членство в НАТО в обмін на території»? Та й узагалі найближчим часом погодиться на мирні переговори з Україною?

Російський сенатор Алєксєй Пушков зауважує, що «будь-яка формула включення України до Альянсу прямо залежить від припинення бойових дій. Проте цю проблему НАТО не може вирішити без Росії. А Росія допускає переговори, але за умови, що членство України в НАТО буде виключено. Тут позиції Росії й Заходу несумісні… З цієї причини НАТО, ймовірно, наразі не робитиме нічого, крім як обговорюватиме це питання».

Водночас Путін орієнтований на продовження воєнних дій і досягнення своїх цілей. У його світосприйнятті  він виграє війну, а ситуація всередині Росії й на міжнародній арені сприяє його планам знищити Україну. Експерт Берлінського центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії Олександра Прокопенко пише, що «путінська економіка здатна адаптуватися й може проіснувати ще кілька років. Це неприємна правда для політиків Європи та США».

Якщо події розвиватимуться за гіршим сценарієм і Україна й далі тупцюватиме біля порогу Альянсу, то Києву слід шукати й інші способи, щоб убезпечити себе в майбутньому від нового нападу Росії: угоди про співробітництво у сфері безпеки націлені на реалізацію «стратегії дикобраза» й лише підвищують ціну вторгнення для агресора. Водночас виконання цих угод залежить від політичної волі наших партнерів та їхнього стратегічного бачення майбутнього України й Росії. А також, зрештою, від військових, фінансових і людських ресурсів самої України.

Та вже зараз вистачає приводів скептично оцінювати готовність наших західних партерів до довгочасної та послідовної політичної, фінансової й військової підтримки України.

Як зауважила в інтерв’ю Financial Times глава МЗС Фінляндії Еліна Валтонен, «Захід дедалі більше втомлюється від війни в Україні й сподівається на якусь форму розв’язання конфлікту». Це означає, що фінансова та військова підтримка України з боку Заходу стає дедалі менш стабільною. Франція, яка ще на початку року зафіксувала в угоді про співробітництво у сфері безпеки зобов’язання виділити цього року Україні 3 млрд євро, заявила, що через дефіцит бюджету виділить більш як 2 млрд.

Тому в нашій країні та за її межами й звучать заклики повернутися до обговорення приєднання України до різних форматів, які зміцнюють обороноздатність нашої країни й посилюють зобов’язання партнерів щодо її підтримки в разі нової агресії Росії.

Один із форматів — надання Сполученими Штатами Україні статусу основного союзника поза НАТО (MNNA). Цей статус не є альтернативою членству в Альянсі, але дасть змогу Вашингтону постачати нам низку озброєнь. Цей формат може стати тим більш актуальним, якщо в разі повернення до Білого дому Трамп виступить проти членства України в НАТО. Ще один формат — приєднатися до Об’єднаних експедиційних сил (JEF), де провідну роль відіграє Велика Британія.

Зрештою, якщо Київ не одержить запрошення, наші західні партнери з НАТО можуть розмістити в Україні свої контингенти або неядерний арсенал як стримування. (Такий варіант передбачає й третій пункт президентського Плану перемоги.) Згідно з інформацією The Times, Велика Британія розглядає можливість відправити своїх військових інструкторів до України для підготовки новобранців. Перенесення навчань на територію України стане не лише важливим кроком для поліпшення логістики, а й потужним військово-політичним сигналом Росії та іншим країнам. Це також може призвести до розвитку інфраструктури НАТО на українській території.

Однак, як і у випадку із занадто довгим очікуванням офіційного запрошення до НАТО, в прагненні приєднатися до нових форматів у сфері безпеки Україна може стикнутися з відсутністю в західних партнерів політичної волі, втомою від російсько-української війни й просто недалекоглядністю.