Колабораціонізм керівників медичних закладів: хто постане перед судом?

У 2023 році низка лікарень тимчасово окупованих Донеччини та Луганщини отримували фінансування з державного бюджету України. Цим держава підтвердила, що визнає медичну діяльність на ТОТ, як суспільно корисну і ту, що виконується у гуманітарних цілях.

Водночас, в судах розглядаються справи відносно керівників медичних закладів, яких прокурори звинувачують у співпраці з ворогом. Що таке медичний колабораціонізм і як його трактує міжнародне гуманітарне право, пояснює експерт з міжнародного гуманітарного, кримінального права та прав людини, керуючий партнер АО «Амбрела», адвокат Андрій Яковлєв.

Українське законодавство не має визначення поняття «колабораційна діяльність», але кримінальна відповідальність за неї – передбачена. Перелік видів криміналізованої співпраці наведений у статті 111-1 Кримінального кодексу України (надалі КК України), проте у ній медична діяльність не згадується взагалі. Тобто в українському законодавстві немає заборони медикам здійснювати  їхню діяльність на окупованій  території.

Крім цього, держава продовжувала фінансувати роботу медичних закладів на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) в 2023 році. Зокрема, за даними видання «Суспільне новини», за перші шість місяців 2023 року 25 лікарень з окупованої території Донеччини отримали з державного бюджету України 276 583 553 гривень, а 37 лікарень окупованої Луганщини – 155 523 506 гривень.

Фінансування з держбюджету медзаклади, розташовані на ТОТ, отримували і в 2022 році. Кошти перераховувала Національна служба здоров’я України за спеціальним пакетом «Забезпечення збереження кадрового потенціалу для надання медичної допомоги населенню, яке перебуває на тимчасово окупованій території».

Діяльність медичних закладів на тимчасово окупованих територіях відповідає клятві лікаря, затвердженій указомПрезидента України. Вона зобов’язує «усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров’я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто її потребує», «незмінно  керуватися  у  своїх  діях  і  помислах  принципами загальнолюдської моралі», «гідно продовжувати благородні традиції світової медицини».

Якщо медик, який завідомо знає, що його бездіяльність матиме тяжкі наслідки для хворого, не надасть медичну допомогу без поважних причин, він нестиме кримінальну відповідальність за ч.1 ст.139 КК України. Тобто, законодавець криміналізував пасивну поведінку (бездіяльність лікаря).

Медична діяльність – одна з найзахищеніших міжнародним гуманітарним правом (МГП) видів діяльності з надання основних послуг населенню окупованої території. Положення ч. 1 ст. 16 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 року встановлюють, що ні за яких обставин жодна особа не може бути піддана покаранню за виконання нею медичних функцій, сумісних з медичною етикою, незалежно від того, в інтересах якої особи виконуються ці функції. Покарання особи за виконання медичних обов’язків, сумісних з медичною етикою, заборонено і нормою 26 Звичаєвого міжнародного гуманітарного права.

Однак виникає питання: на кого поширюється так званий імунітет медичної діяльності: лише на лікарів чи й на осіб, які забезпечують цю медичну діяльність? Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників до медичних професій відносить як лікарів, так і адміністративний персонал – і лікарень, і керівного складу управлінь, служб охорони здоров’я місцевих адміністрацій. Щоб зрозуміти «позицію» МГП, необхідно звернутись до офіційних правових позицій Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ), який має міжнародно визнану експертизу в питаннях МГП.

МКЧХ в своїхкоментарях до ч. 1 ст. 16 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій зазначає, що принцип, згідно з яким хворі або поранені повинні мати гуманне поводження та догляд, є одним зі стовпів Женевських конвенцій для забезпечення захисту медичного персоналу для медичної діяльності без страху чи будь-якої форми примусу.

Відповідно до коментаря МКЧХ (п. 647) кінцевою метою статті 16є поліпшення лікування поранених, цей пункт безпосередньо стосується осіб, які надавали допомогу, а отже, неявно, й тих, хто міг би брати участь у такій діяльності. В п. 649 коментаря означений довід уточнюється, та зазначається, що захист статті 16Додаткового протоколу І стосується тих, хто здійснює медичну діяльність або діяльність, безпосередньо пов’язану з нею, незалежно від того, чи вважаються вони медичним персоналом у сенсі Протоколу.

Аби медична допомога була ефективною, створюється певна медична інфраструктура, яка включає в себе як лікарів, так і різного роду сервісні служби, обладнання, приміщення, що уможливлюють роботу лікарів. Надати ефективну медичну допомогу без спеціалізованих умов – неможливо. Тому притягнення до відповідальності медичного персоналу, який забезпечує роботу медзакладу, не відповідатиме меті, задля якої медичному персоналу надано захист від переслідування.

Положеннями ст. 8 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій до медичного персоналу віднесено як осіб, які займаються медичною діяльністю, так і осіб, які здійснюють адміністративно-господарське забезпечення медичних формувань або роботи на санітарно-транспортних засобах та для адміністративно-технічного забезпечення.

Власне, в силу приписів ст.18 Конвенції про захист цивільного населення під час війни (Четверта Женевська конвенція, ЖК IV) цивільні лікарні, організовані для надання допомоги пораненим, хворим, людям з інвалідністю та породіллям, користуються повагою сторін конфлікту й перебувають під їхнім захистом. Цивільні лікарні не втрачають свого захисту і у разі, якщо в цих лікарнях лікуються поранені та хворі із числа особового складу збройних сил.

Окупаційна держава зобов’язана за допомогою всіх наявних засобів та в співробітництві з державними та місцевими органами влади забезпечувати та підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, а також забезпечити та підтримувати на окупованій території умови, задовільні з погляду охорони здоров’я та санітарії, зокрема, проводити профілактичні та запобіжні заходи, необхідні для запобігання поширенню інфекційних захворювань та епідемій (див. ст.56 ЖК IV).

Тобто етична медична діяльність на окупованих територіях виконується в гуманітарних цілях і є суспільно корисною діяльністю. Але чи може поведінка бути суспільно корисною і водночас суспільно небезпечною, тобто вчинятись проти основ національної безпеки? Якщо за міжнародним гуманітарним правом певна діяльність з надання основних послуг населенню окупованої території (в тому числі медичних) є суспільно корисною діяльністю, то чи може така діяльність кримінальним законом визнаватися суспільно небезпечною?

Фінансуючи медичні заклади на тимчасово окупованих територіях, держава визнає медичну діяльність  суспільно корисною. Втім ця політика не заважає кримінальному переслідуванню керівного медичного персоналу за колабораційну діяльність, адже формально кримінальний закон не забороняє розглядати керівників лікарень та/або керівників медичних департаментів, які працюють в окупаційних адміністраціях, як правопорушників.

Слідчі і прокурори відкривають кримінальні провадження, ініціюючи притягнення до відповідальності керівного складу лікарень або керівників, які в окупаційних органах займалися медичною діяльністю. Зокрема йдеться про:

• вирок Томаківського районного суду Дніпропетровської області у справі№ 331/2927/22 медичного директора комунального некомерційного підприємства «Територіальне медичне об’єднання «Багатопрофільна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» Мелітопольської міської ради Запорізької області. Його визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.111-1КК України, та призначено йому покарання у вигляді шести років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в органах влади, установах, підприємствах та організаціях незалежно від форми власності строком на 10 (десять) років з конфіскацією усього належного йому майна на користь держави;
• вирок Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 12.06.2023 у справі№ 331/608/23 в.о. начальника відділу охорони здоров`я так званої мерії тимчасово окупованого Бердянська Запорізької області визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.111-1 КК України. Відповідно до займаної посади на обвинуваченого було покладено обов`язки щодо здійснення організації та керівництва роботи з формування структури та комплектації штату підпорядкованого йому підрозділу, а також закладів охорони здоров`я; функціонування та виконання обов`язків підлеглим йому персоналом; контролю за наданням медико-санітарної допомоги в місті; забезпечення лікарськими засобами; лікування та обслуговування населення та військовослужбовців рф: контролю за станом здоров’я населення в місті. Суд призначив покарання – 10 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій в органах влади.

Тобто, як бачимо, держава, з одного боку, фінансує медичні заклади на окупованих територіях, а з іншого – притягає до відповідальності осіб, які здійснюють адміністративно-господарське забезпечення медичних установ, ідентифікуючи їх як таких, що займаються суспільно  небезпечною діяльністю.

Нині релевантна судова практика Верховного Суду відсутня. Огляд рішень суддів перших інстанцій свідчить, що до уваги не беруться імпліцитні принципи міжнародного гуманітарного права, які забезпечують надання медичних послуг на окупованих територіях.

Питання притягнення до відповідальності керівного складу лікарень на окупованих територіях, як і осіб, що керують медичною діяльністю від імені окупаційних адміністрацій, складне, воно належить до сфери інтересів державної політики. З одного боку, держава зацікавлена в регулюванні поведінки свого населення на окупованій території, а, з іншого боку, є імпліцитні принципи МГП, які зобов’язують враховувати гуманітарну мету, задля якої здійснюється медична діяльність.

Автор: Андрій Яковлєв, адвокат, керуючий партнер АО «Амбрела», експерт з міжнародного гуманітарного, кримінального права та прав людини

Джерело: УГСПЛ

 

Tweet