Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович…
Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович…

Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович…

Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович… - Фото 1
Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович… - Фото 2
Як і інші українські «громадяни Всесвіту», Арестович просуває передусім російську культуру та зневажає українську. Але доводити йому наше право на існування немає сенсу.
Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович… - Фото 3
Говорили якось про культуру Голохвастов, Шариков і Арестович… - Фото 4

Глядачі цьогорічного «Чілдрен-кінофесту» своїми голосами забезпечили гран-прі фільму «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке». Стрічка не нова, але унікальна. Два роки тому вона створила прецедент: черги в кінотеатрах на український дитячий фільм і на дві третини заповнені великі зали. Це дозволило продовжити прокат більше, ніж на місяць, а згодом зробити повторний.

Сценарій написав Олександр Власюк, у своєму середовищі знаний як творець і виконавець авторських казок Сашко Лірник. Із 1999 по 2017 рік він мав авторські програми, які відкривалися й закривалися як на комерційному, так і державному телебаченні.

Казкар має свою аудиторію, що дає йому підстави вважати себе культовим українським митцем. Тож творець «Пекельної Хоругви» став одним із тих, хто спробував відповісти раднику глави Офісу президента Олексієві Арестовичу на його пасаж про «маленьку українську культуру». Звучить ця відповідь так: «Арестович, куррва, я, Лірник Сашко, я і є українська культура! Казкар, письменник, сценарист! Мене діти люблять і на фронті бійці слухають. По мені кіно знімають. Культове. І ти мені не конкурент».

Автор цього звернення взагалі спілкується з навколишнім світом у подібній манері. Це зовсім не нівелює творчих здобутків Сашка Лірника та не знецінює його працю. Талановитий митець часто є прикрою в житті людиною. Наприклад, Ганс Крістіан Андерсен — і це зафіксований дослідниками факт! — дітей сприймав погано, а в їхньому товаристві почувався незатишно. Що не заважає дітям усього світу вже більше сотні років читати його казки. А «Снігова королева» так узагалі стала культовою історією, породила чимало референсів та епігонів.

Проте не лише Сашко Лірник, а й менш прикрі та більш комфортні й толерантні у спілкуванні українці вже зробили й далі робитимуть глобальну помилку. Вони починають запекло, з піною на устах, доводити своє право на існування такому собі Олексію Арестовичу.

Наприклад, в одному з останніх випусків відеоблогу «Рагулі» автори присвятили полеміці з Арестовичем майже три години ефіру. Про хвилю обурення у фейсбуку взагалі мовчу. Мешканці цієї соцмережі досі відважують віртуальні ляпаси в бік людини, яка міряє культуру лінійкою. І, повторюся, роблять величезну помилку.

Звичайно, повз увагу пана Арестовича все це не пройшло. Але чи зачепило, чи вразило, чи зробило боляче? Навряд. Він спробував пояснити, що мав на увазі, назвавши українську культуру «маленькою». Прозвучало це ось так: «Маленька культура — це дрібні реакції на великі виклики». Замість відмежовування від Росії Україна, на переконання Арестовича, має перетягнути на свій бік усе найкраще, що є в цій країні. А потім використовувати цих найкращих представників російського суспільства, зокрема, й проти самої Росії.

Перша моя асоціація — монолог Свирида Петровича Голохвастова з українського фільму «За двома зайцями»: «Когда человек не такой как вообще, потому один такой, а другой такой, и ум у него не для танцевания, а для устройства себя, и когда такой человек, ежели он вчёный, подыметься умом своим за тучи и там становиться ещё выше Лаврской колокольни, и когда он студова глянет вниз, так они ему покажуться кажуться махонькие-махоникие, все равно как мыши, пардон крисы. Да, да! Но — нет!».

Наступна асоціація — Поліграф Шариков, продукт генетичного експерименту з російського фільму «Собаче серце», який, попри різко критичне ставлення до постаті автора повісті, Михайла Булгакова, далі входить до найбільш цитованих патріотично налаштованими українцями. Із Шариковим вони порівнюють своїх російських опонентів. А цитата така. Висловлюючись про книжку — зібрання листування Енгельса з Каутським, він заявляє: «Пишут, пишут. Конгрес, немцы всякие. Взять б всё — и поделить!». Ця та інші його фрази були визначені як поради космічного масштабу й космічної ж дурості.

До Олексія Арестовича обидва приклади цілком пасують, бо цитуються вигадані персонажі, яким він сам, власне, є. І вже потім, другою чергою — невігласи, авантюристи та банкрути.

Арестовича все ж важко назвати банкрутом у прямому сенсі слова. Адже він зміг капіталізувати себе, наростивши вдячну аудиторію, яка готова платити за можливість послухати його, а то й замовити собі в ліжко сувенірну продукцію з ликом свого солодкоголосого кумира з томним еротичним поглядом. Йдеться про банкрутство суспільне, соціальне, а віднедавна — культурне.

Біда в тому, що саме такого банкрутства Арестович не відчуває на власній шкурі й навряд відчує. Навпаки, я згоден із прочитаним у фейсбуку чиїмось влучним спостереженням: всі активні діячі актуальної в царині української культури, хто гнівно відповідає Арестовичу й відстоює тим самим своє право на існування, вкупі не мають того охоплення аудиторії, яке має він.

Так, згаданий на початку Сашко Лірник має в активі успішний фільм і певну армію шанувальників. І все одно не має восьмої частини аудиторії «Арестовича куррви». До того ж, Лірник та його однодумці знають і про існування Арестовича, і як він виглядає, і що «висирає».

Переповідати віхи біографії Арестовича тут не буду, його послужний список є у відкритому доступі. Там, серед іншого, є несприйняття Помаранчевої революції; публічна підтримка ідей Олександра Дугіна, ідеолога російського націоналізму й одного з духовних наставників Володимира Путіна; кар’єра актора другого плану. Але 2017 року Арестович робить камінг-аут: визнає свідоме вдавання із себе військового експерта і патріота України: «Мене зовсім не турбує розвиток української культури як такої. Я його вітаю, десь навіть допомагаю. Але не через сентимент до неї як такої, а вітаю як одну з багатьох культур на нашій великій та симпатичній Землі. Не більше».

З тієї ж заяви можна дізнатися, що Арестович не вважає себе патріотом жодної держави. Одразу згадується ще один самопроголошений громадянин Всесвіту — режисер Сергій Лозниця. Їхнє «громадянство всесвіту» чомусь передбачає несприйняття передусім усього українського, й найперше — культурних здобутків. Знецінення української культури звучить від обох в унісон. На їхню думку, українська культура має шанс набути цінності й вирости з коротких штанців лише за рахунок інтеграції з російською. А російська — за замовчуванням велика. А російська мова ще й могутня, прекрасна, справедлива та вільна, за визначенням запланованого до вилучення зі шкільних програм російського класика Івана Тургенєва.

Як бачите, навіть поверхове й побіжне дослідження та аналіз інформації з відкритих джерел доводить: всякий публічний громадянин Всесвіту возвеличує передусім Росію та просуває винятково російський наратив. Фраза Арестовича «поки я тут щось значу, я не дозволю перетворити Україну на велику країну з маленькою культурою» є стовідсотковим проявом нарцисизму, але не аж така безневинна. Бо своє значення її автор — і то цілком справедливо — визначає за аудиторією, яку вже зміг охопити.

Різко збільшити її допоміг спільний телемарафон «Єдині новини» в березні, коли Арестович як спікер Офісу президента томним голосом заспокоював українців, говорячи про перемоги й скоре завершення війни. Хоча потім Михайло Подоляк, ще один радник глави Офісу президента, визнав: тоді влада свідомо брехала. У тому числі — ротом Арестовича. Який, до слова, визнає участь у дезінформації та продукування фейків.

Кого ж ми маємо на виході? Вигаданого персонажа, реальне втілення придуманих недурними людьми Голохвастова, Шарикова, Остапа Бендера, барона Мюнхгаузена чи які там ще є схожі аналоги. Неприхованого афериста, який пишається своїми аферами й на цій підставі вважає себе значущою та впливовою людиною. Політичного авантюриста, якого називають радником Офісу президента, але цей статус не має жодного офіційного підтвердження.

Ось чому полемізувати з ним, доводити йому щось, намагатися робити екскурси в українську культуру — марнування дорогоцінного під час гарячої фази війни з Росією часу. Закрити йому рота, заборонити мовити не вдасться на жодному рівні. Ось Шарій, попри судове переслідування й еміграцію, все одно мовить зі свого майданчика і його цільова аудиторія нікуди не поділася. Це — ознака демократії, хоч як печально нам це усвідомлювати.

Реальні діячі української культури в декларовано демократичному суспільстві досі, на жаль, не мають такого впливу на проросійську спільноту. Але це тим більше не означає, що полеміка з такими, як Арестович, варта часу, зусиль та щирих емоцій. Їм нічого не слід доводити. Лише так можна довести, що Олексій Арестович — ніхто. І нічого в нашій країні не значить.

Фото: Constantine Romanchuk/Олексій Арестович/Facebook

Джерело матеріала
loader
loader