«Український нацизм за 5 хвилин в домашніх умовах». Як працює роспропаганда під час війни

«Після тяжкої та тривалої хвороби помер Володимир Вол…». Багато хто у світі хотів би почути ці слова з іншим закінченням. Нажаль поки воно не те. Але час і історію не обдуриш. Багато хто намагався. Нічого не вийшло.

Першим з топ-когорти російських україноненависників пішов Жириновський. Той, хто казав, що «16 березня 2014 року жителі Криму скинули нацистський режим України». Тоді це здавалося банальним епатажем звичного придворного шута. Проте, згодом розрослось в сучасну доктрину Росії, яка фактично включає в себе геноцид українців.

Банальність зла

«Денаціфікувати» вирішили навіть тих, кого в РФ ще донедавна чомусь вважали «своїми». Наприклад,  «так званого боксера Усика», як висловився про діючого чемпіона світу з боксу за версією WBA, WBO, IBF, IBO керівник тимчасової окупаційної адміністрації українського Криму Аксьонов.

Позбавлення всіх кримських почесних звань Олександра Усика він дещо незграбно пояснив тим, що той «запятнал себя в части проведения специальной военной операции по отношению к России, к русским, к русскоязычным гражданам Украины».

В той же день постпред Росії в ООН Василь Небензя заявив, що «трупів у Бучі не було до приїзду російських військ». Усе це свідчить про одне: підсвідомість не обдуриш. Зигмунд Фройд такі випадкові обмовки називав психопатологією повсякденного життя.  Хоча, чи випадкові вони? Насправді важко щодня перебувати у повному відчутті «банальності зла». Тому й обмовки такі. Злі і банальні.

Замполіти проти Інтернету

Тому й з командуванням ЗС РФ трапилась справжня істерика з приводу посилення інформаційного впливу на російських військових з боку ЗСУ та українських спецслужб (інформвійна, агітація, пропаганда).

ГУР МОУ оприлюднило «Виписку з наказу заступника командувача Західного військового округу з воєнно-політичної роботи». З документу випливає, що «командири всіх ступенів зіштовхнулись з протидією особового складу, який висловлює невдоволення війною в Україні». Провина за зниження мотивації та панічні настрої військових російські замполіти поклали на Інтернет. Тому наказано провести заходи з обмеження виходу доступу до всесвітньої павутини через смартфони.

Яким чином тоді «визволителі» дізнаються, наприклад, про «нащадків переможців на відвойованій висоті Кременець над Ізюмом, де йшли кровопролитні бої у Велику Вітчизняну. Її зараз контролюють російські війська»?

Нещодавно «очумєлиє ручкі» російських пропагандистів згадали, як можна зробити самим «український нацизм за 5 хвилин в домашніх умовах». Йдеться про вже всім набридлі візитки Яроша фото зі свастикою на касках.  

Винахідники боротьби з українським нацизмом скреативили, як їм здається, чудовий мотиватор. Спочатку пишуть про «подвиг» в Україні на кшталт «Майор Иван Величко попал в засаду украинских националистов… Завязался ожесточенный бой, в ходе которого экипаж БТР Величко уничтожил … около 20 националистов. Раненый Величко эвакуировал экипаж из горящего БТР и всю группу из окружения, не допустив среди нее потерь».

А потім до неї додають, наприклад, історію про те, як «в 1941 году под Киевом младшему лейтенанту Мельникову удалось вывести свою группу из окружения без потерь…».

В усі ці «победобесні» промивання мізків не повірив би ані молодший лейтенант Мельников, ані той самий майор Величко. Якщо перший ще б жив, а другий взагалі існує.  

И юный жар и юный бред!

Після «Бучанської різанини» негайно знадобилося поправити свій карательський  писок чимось “гуманітарним”. Картинки з роздачею «гуманітарки» після кадировського «борошна» вже не заходять, тому потроху починаються з’являтись історії про…  «Євгенія Онєгина». 

«В «операционной», отделенной от «приемного покоя» плащ-палатками, кипит работа. На столах под лампами лежат несколько мирных жителей. Операции идут под местным наркозом. У женщины чистят от железа кисть. – Как тебя зовут, сынок, – всхлипывает она, поднимая мокрые глаза на доктора в каске. – Женя. – Евгений, – пытается она улыбнуться. – Евгений Онегин. – Ну куда мне до него, – улыбается хирург, накладывая повязку на голову…».

Те, що ця жінка (хай там Тетяною або Ольгою її нарекли) лежить на операційному столі саме завдяки «спецоперації», чомусь на думку не спадає. Але «простим горячке юных лет и юный жар и юный бред!» пропагандистських «хірургів», які, здається, під «наркозом» пишуть свої опуси. 

До речі, цій жінці пощастило, адже в останньому звіті ООН щодо втрат серед мирного українського населення окрім іншого, є такі страшні дані. Станом на 4 квітня серед вбитих 1480 мирних жителів є 331 чоловіків, 211 жінок, 22 дівчинки і 40 хлопчиків, а також ще 61 дитина і 815 дорослих, стать яких поки не вдалося встановити. Більшість смертей та поранень сталося через застосування боєприпасів та вибухових речовин з великою площею ураження. Зокрема, через обстріли з важкої артилерії та РСЗВ, ракетні удари та авіанальоти.

Фактичні цифри, звичайно, значно вищі, адже ще не завершені підрахунки жертв у Бородянці та в інших визволених містах, а до окупованих територій та зони боїв, наприклад, у Маріуполі, Волновасі, Ізюмі, Попасній, доступу взагалі немає.

Щодо Бородянки та інших міст Київщини, то як повідомила уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова, «відступаючи з Київської області, окупанти викрадали цивільних українців, яких тепер демонструють у російських ЗМІ як «полонених» військовослужбовців ЗСУ та змушують брати участь у постановочних пропагандистських відео». Тож чекаємо нових роликів у стилі «ми з другом хотіли скласти зброю, але нацисти його розстріляли, а я ледве втік».

«Кремлівській Геббельс»

На кого це все це розраховано – зрозуміло. Навіщо – також. У зв’язку з поразками в інформаційній війні з Україною, російська пропаганда увійшла сьогодні в найбільш шалену й токсичну фазу, – вважає радник ОПУ Михайло Подоляк. На його думку, за цією стратегією нагнітання та різким зростанням закликів до максимально руйнівної ескалації стоїть заступник керівника АП РФ Олексій Громов – автор концепції «Україна – держава, якої не існує». 

«Кремлівській Геббельс», як називають Громова – дуже цікавий і абсолютно не медійний персонаж (хоча й сам медійник) – заслуговує окремої розповіді. Але іншим разом.

Ну а поки згадаємо в останній раз Жириновського який свого часу клятвено обіцяв «Всю карту перелопатимо, і України не буде». Але бачте, як карти випали: Жириновського вже немає, а Україна була, є і буде.