Тропічних лихоманок в Африці існує декілька: вірус Ебола, лихоманка Ласса, Марбурга, Західного Нілу та інші. Деякі набагато відоміші за інших: Ебола викликала дві потужні епідемії на протилежних краях континенту, денге та жовта кожного року забирають багато життів.
З іншого боку, лихоманки Ласса, Марбурга та Західного Нілу далеко не завжди потрапляють до новин. Втім, ними теж можна заразитися і навіть привезти їх в Україну. Нижче 24 канал розповів основні факти про цю групу захворювань.
Найбільш відома: геморагічна лихоманка Ебола
Ебола у Африці є серйозною проблемою / Фото Devex
Так сталося, що саме ця хвороба стала майже емблемою ситуації з тропічними хворобами. Вона трапляється рідко, але є дуже небезпечною та може починати епідемії. Випадки у перший раз навіть виходили на межі Африки – до Європи та США, створивши паніку.
То ж яка її історія? Вперше Еболу зафіксували у провінціях між Суданом та Демократичної Республіки Конго у 1976 році. Захворіло загалом 602 людини, померло з них 431 людина. Саме слово "Ебола" з мови лінгала значить "чорна ріка".
"Нульовим пацієнтом" офіційно вважається директор місцевої школи в Ямбуку (ДРК) Мабало Локела, він захворів 26-го серпня 1976 року. Він був на річці Ебола з 12 по 22 серпня. Спочатку його лікували від нібито малярії найбільш популярним тоді методом – хініном. Але йому ставало гірше, тож його перевели у неготовий католицький госпіталь. Локела помер через 14 після початку симптомів. Майже всі, хто був у контакті з ним теж померли, тож страх поширився.
Карантин було оголошено навіть у столиці Кіншасі. Аеропорти, річки та дороги взяли під контроль військові, з регіону де був Ямбуку був заборонений виїзд. Одним з лікарів, хто зіткнувся з вірусом Еболи, був Жан-Жак Муйємбе-Тамфум – один з його першовідкривачів. Він взяв кров у бельгійської черниці, потім її відправили до Європи.
Ебола: перша епідемія
Перша велика епідемія Еболи на Заході Африки / Фото NBC News
Як все почалось
Ебола серйозно вдарила по Африці з 2013 по 2015 роки. Ареалом стала Західна Африка – Сьєрра-Леоне, Гвінея та Ліберія. В межах континенту, випадки були зафіксовані в Сенегалі, Нігерії, Малі. За межами – в Іспанії та США. " Підхопили вірус" 28640 людей з них 11315 померло.Першим хворим 2 грудня 2013 року стала 2-річна дитина з села біля міста Гекеду. Досі неясно, як вона заразилася. До своєї смерті дитина заразила всю свою родину, запустивши ланцюгову реакцію – померла мати та старша сестра. Хвороба перейшла на інше село і так далі. Коли Ебола дійшла до села Дава, то звідти перекинулась на один з районів міста Гекеду.
До кінця березня там хворіли вже до 20 містян. Лише 10 березня 2014 Гекеду повідомив про спалах. До кінця місяця (дані вимагають підтвердження – 24) захворіло 111 людей, з них померло 79.
До "Лікарів без кордонів" новина дійшла ще пізніше – через дві доби. Дорогоцінний час було практично втрачено. Спеціалізовані команди почали прибувати на місце з 14 березня, з Європи – 18 березня. Влада Гвінеї оголосила про епідемію Еболи аж 25 березня. Майже відразу заборонили вживати у їжу м'ясо кажанів – яке є досить популярним у регіоні – бо вони переносили вірус найбільш активно.
Ліберія каже Еболі "прощавай!" / Фото Science
А епідемія крокувала собі далі. Під удар потрапили Ліберія та Сьєрра-Леоне. Ліберійці зазнали основного удару – 2407 хворих, 1296 померлих від Еболи. Мали місце напади на центри карантину (через місцеві вірування, що лікарі переносять вірус, це ще зіграє роль пізніше – 24). Деякі люди мали змогу втекти та переносити хворобу далі.
У "Левових Горах" (дослівний переклад назви Сьєрра-Леоне – 24) хворими виявились 1602 людини, померли від Еболи – 520. Офіційно, епідемія завершилась за два дні до закінчення 2015 року, коли "вільною від Еболи" визнали Гвінею, де все і почалося. Основними причинами визнано: погану гігієну, антисанітарія та звичаєві поховання.
Покійника прийнято цілувати, а це – вірний спосіб захворіти. До того ж, ховати загиблих від Еболи за законом не можна – лише спалювати. Тож відбувалися таємні поховання, хворих спеціально ховали від лікарів або зі зброєю в руках відбивали вже госпіталізованих. У Фритауні, столиці Сьєрра-Леоне, таких були змушені ловити по всьому місту.
Ритуали як джерело
Традиційно, тіло могло залишатись біля будинку аж на декілька місяців, поки "душа не покине тіло". Ритуали обмивання та гоління трупів (для магії! – 24) також були джерелом зараження. Хто помер від важкої хвороби міг бути похований біля водойм, най недуга піде по воді. Але це сприяло забрудненню води та смертям людей та тварин нижче по течії."Місцеві або племена не розуміють, що це вірус, думають, що їх заражають навмисне. Дуже складно донести до них необхідність виконувати мінімальні карантинні вимоги", – згадував тоді заступник директора Центрального НДІ епідеміології РФ Віктор Малеєв, який перебував у Африці.
Майже те саме сказала і тодішня президентка Ліберії Еллен Джонсон-Серліф: "Неграмотність, бідність, релігійні та культурні традиції, що вкоренилися, продовжують сприяти поширенню хвороби".
Поширювалися й найбільш неймовірні чутки: нібито у карантинному центрі Кенема (Сьєрра-Леоне) займаються… канібалізмом, і саме тому створили епідемію. Армії та поліції доводилося розганяти ці демонстрації та охороняти лікарні. Після погроз спалити лікарні з хворими на Еболу (нічого з сучасного не нагадує? – 24) "Лікарі без кордонів" евакуювалися з Гвінеї, де організація працювала з 2010. Нажаль, місцеві лікарі були занадто погано навчені та оснащені.
Ебола: друга епідемія
Після пари років спокійного циркулювання, вірус Ебола (точніше, його найбільш смертоносний штам Zair ebolavirus, смертність до 90% – 24) викликав другу епідемію вже на Сході Африки, у одній з найбільших та найбільш проблемних її країн – Демократичній Республіці Конго. Як сказано вище, там все почалося у 1976. З тих пір ДРК періодично страждала від цієї хвороби. Наприклад, у 1995 знову захворіло 315 конголезців, з яких більшість померла. Але з 1 серпня 2018 ситуація стала ще гіршою.
Перші кілька випадків були зафіксовані у провінціях Ківу та Ітурі. У червні 2019 вірус потрапив в Уганду, здійснивши так званий "стрибок через кордон". В цілому, спалах став найбільшим в історії ДРК: 3470 випадків, 2280 смертей.
Як і на Заході, поховання стало "тригером" для епідемії – цього разу 65-річної жінки наприкінці липня у місті Мангіна. Незабаром, члени її родини теж померли. 4 вересня Ебола зайшла у перше велике місто – Бутембо, де є міжнародний аеропорт. Звідти йшли торгівельні дороги до Уганди. Цікаво, що у половини хворих не було симптомів лихоманки, що затруднювало діагностику.
Опитування журналу Lancet показало: 25% місцевих жителів вважали Еболу обманом (і знову, нічого не нагадує? – 24). 6 листопада 2018 Центр по контролю захворювань визнав – спалах неможливо стримати, вперше з 1976 року. Повільно, але він продовжувався,аж поки 14 липня 2019 не дійшов до Гоми – столиці Північного Ківу з 2 млн жителів. Це місто, в свою чергу, розташоване біля кордону з Руандою. Через місяць Ебола була вже у третій провінцїі – Південне Ківу.
Друга епідемія закінчилася у червні 2020 року, але відразу почався новий спалах у провінції Екватор, що триває і досі.
Найбільш поширена у світі: лихоманка Західного Нілу
Цей вірус з Африки побував у Європі та США, хоча має виключно сезонні прояви з червня по жовтень, коли активність комарів та москітів вища. Люди заражаються через їх укуси. Цікаво, що частіше хворіють молоді люди, висока частка безсимптомних носіїв, до 80% за останніми даними США. Тож офіційна смертність у 4,5% може бути значно нижчою. Специфічної вакцини поки що не розроблено. Це гостре захворювання ще до кінця не вивчено.
Історія починається у 1937 році, коли вірус знайшли у крові жінки в Уганді. До початку 1970-х в цій країні та екваторіальної Африки розвинувся імунітет. За межі Африки лихоманка Західного Нілу почала потрапляти з 1999 року, вперше захворіла людина в Нью-Йорку. Вірус "полюбив" країни Середземного моря – Ізраїль, Єгипет, Францію.
Природно вірус Західного Нілу циркулює і у колишньому СРСР: у Вірменії, Азербайджані, Молдові, Центральній Азії, у Одеській області України. Причому сільські та міські штати не перетинаються. У першому випадку, комарі випивають кров птахів, у другому – можуть переносити кров людини або ссавців. Міський тип зараження переважає в Європі, сільський – в США.
В Європі з цією лихоманкою теж знайомі. В Румунії у 1996-1997 роках захворіло близько 500 людей, у Ізраїлі в 2000 – 417. Через десять років, вірус дійшов до Греції – 262 позитивні результати, 35 людей не змогли пережити лихоманку. Загальне число інфікованих в цій державі – 1800. В 2018 ще одна країна регіону поповнила список вірусу – в Італії зафіксували 13 випадків, один чоловік помер усім іншим була потрібна госпіталізація.
Іспанія пройшла через подібне влітку 2020 у південній Андалусії: 31 людина в лікарні, 3 померли. І це на фоні коронавірусу.
Наймасовіша в Африці: лихоманка Ласса
Ця хвороба може заражати до кількох мільйонів африканців у рік, середня цифра складає 300-500 тисяч випадків у рік, до 5000 смертей. Але це дані дуже приблизні через нестачу точної інформації та діагностики.
В основному циркулює на Заході Африки, вперше зафіксована у Нігерії в 1969 році в місті Ласса. В основному хворіють жінки та молодь 21-30 років. Хвороба з важким перебігом та високою летальністю. Вакцини не існує.
Цей вид лихоманки фактично зосереджений лише у Західній Африці, рідко виходячи за регіональні межі. Звична хвороба у Нігерії, Гані, Сьєрра-Леоне, Ліберії. Для тих, хто жив поряд з містами спалаху протягом року, ризик захворіти вдвічі більший. Ласса повільно поширюється, наприклад у Того зафіксували перший випадок лише в 2016 році, а у Беніні їх немає з 2014 року.
В Європі за весь час, коли людство знає про цю лихоманку, знайшли хіба 20-30 імпортованих випадків. За межами Африки майже немає передачі від людини до людини у лікарняних умовах (був описаний лише один такий випадок). Найбільша епідеміологічна ситуація з вірусом Ласса сталася у Нігерії в 2018 році, хвороба поширилася на 18 штатів. Загалом, підтвердили 431 випадок.
Через рік, на лихоманку Ласса там же захворіло вже 810 людей (167 померло), у 2020 – 855 (144 смерті). Фактично, спалах продовжується.
Найменш відома: лихоманка Марбурга
Як не дивно, вірус лихоманки Марбурга вперше був зафіксований не у Африці, де є природні ареали, а у Німеччині, в містах Марбург та Франкфурт-на-Майні у 1967 році.
Ще одна людина була під спостереженням у Белграді. Це високозаразна хвороба з важким перебігом та високою летальністю (зазвичай 25%, під час епідемій – до 90%). Найбільше вірус Марбурга схожий на Еболу і спочатку другий вважали за перший.
Нажаль, шляхи передачі вірусу мавпам та інші ланцюжки поки не вивчені, вакцини від лихоманки Марбурга не існує. Втім, масштабного спалаху досі не відбувалося, максимальний – у 2004-2005 роках в Анголі, коли 252 ангольця захворіли, аж 227 померли.
Також в Африці відомі таки види лихоманок як жовта, Зіка, чікунгунья та денге, але вони не увійшли до матеріалу, оскільки циркулюють також в інших частинах світу. Зокрема, спалахи стаються в Азії, Океанії, Латинській Америці, Карибському басейні. Загалом, саме денге вважається першою описаною, дані про неї існують з 1779 року.