«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя»
«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя»

«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя»

Інна Іваненко з фонду «Пацієнти України» та Дмитро Шерембей із «100% Життя» розповідають, як пацієнтські організації працюють на війні.

Дві найбільші в Україні пацієнтські громадські організації одними з перших почали допомагати людям, які з початку повномасштабної війни в Україні потребують ліків та медичної допомоги. Команди «Пацієнтів України» та «100% Життя» під час війни переорієнтували свою роботу і зосередились на доставці ліків та обладнання до лікарень, які, зокрема, розташовані в місцях активних бойових дій, а також на підтримці тяжкохворих пацієнтів, які потребують специфічних ліків. Крім того, організації налагодили роботу з донорами. Їм вдається залучати мільйони гривень для допомоги тим, хто її потребує.

Про сформований заздалегідь план дій на випадок війни, логістику поставок гуманітарної допомоги, зокрема ліків та обладнання, в міста, де тривають бойові дії, — в інтерв’ю з виконавчою директоркою фонду «Пацієнти України» Інною Іваненко та головою Координаційної ради БО «100% Життя» Дмитром Шерембеєм.

– Інно, Дмитре, як змінилася робота ваших команд із початком повномасштабного вторгнення Росії? Чи всі ваші колеги в безпеці?

Інна Іваненко: Ми до останнього моменту не вірили, що буде війна. 24 лютого ми в «Пацієнтах України» планували загальні збори членів організації, хотіли всіх привезти в Київ. Але 23-го я зателефонувала Дмитру Шерембею, й він порадив усе скасувати. Він мені тоді сказав: «Ми готуємось до війни. Завтра можуть полетіти ракети». Я його послухала. Дехто буквально вже сидів у потягах, щоб їхати в Київ.

У перший тиждень наша команда роз’їхалася по різних країнах і безпечних регіонах. Я з дітьми у Варшаві, хтось у західних областях, дехто в Грузії. Дівчата з команди в безпеці, а хлопці пішли воювати. Коли вже всі осіли, ми почали мобілізовувати свої ресурси для допомоги лікарням і пацієнтам із важкими захворюваннями. Маючи досвід роботи під час пандемії коронавірусної хвороби, коли допомагали лікарням і збирали пожертви, такий процес запустили й тепер. Сконтактували з усіма жертводавцями, і зараз, звичайно, вони теж були готові виділяти гроші. Відкрили знову збір і почали закуповувати і приймати гуманітарну допомогу ліками.

Наш фокус — це ліки для лікарень, розташованих у зоні бойових дій чи у прифронтових областях, щоб вони могли допомагати пораненим. Другий напрям — забезпечення ліками тяжкохворих пацієнтів і робота з донорами, щоб вони давали гуманітарну допомогу тим, хто опинився без лікування. У цих людей подвійний тягар: крім війни їм треба ще й думати, де діставати ліки, від яких залежить їхнє життя.

Дмитро Шерембей: Десь за місяць до початку війни ми написали «План безпеки» для всіх своїх працівників. У ньому йшлося про переміщення складів із Києва та області в Івано-Франківську область. Ще до війни для близько 600 людей (працівники та члени організації) провели навчання, воно складалося з трьох етапів. Перший — тактична медицина: як надавати допомогу пораненому в зоні бойових дій. Другий — як у принципі поводитися у війні. Третій — навчитися тих моделей поведінки, стратегій, які дадуть можливість вижити на окупованих територіях. Також розписали все, що стосується безпеки фінансового процесу, який уже відбуватиметься не в Києві. І забронювали площі у Львові, куди перемістили весь свій фінансовий та логістичний блоки і співробітників. Десь за тиждень до війни я вивіз своїх дітей, знайомі також повивозили своїх дітей. Ми розуміли, що почнеться війна. О четвертій ранку 24 лютого подзвонили зі словами: «Все почалось», але в нас уже було готове бомбосховище, штат, логістика й комплект людей, які залишались. Ми розуміли, чим будемо займатися в нашому штабі. Туди відразу заїхали понад 20 людей, для них у бомбосховищі обладнали спальні місця. І на другий день ми всі вступили в тероборону. Зараз ми вже в армії. Так почалось наша війна. Тим «Планом безпеки» ми поділились зі своїми основними партнерами, великими донорами. І написали в Міністерство охорони здоров’я, щоб вони заздалегідь підготували базу й у разі війни видали зі складів максимальний об’єм ліків на руки людям. І щоб людям за потреби видавали ліків не на тиждень-два, а на місяці, у разі, якщо людина виїжджає за кордон. На жаль, вони цього не зробили. Основний висновок, який ми зробили: розроблений, але не реалізований план — це не проблема. Відсутність плану і потрапляння в дупу — це реальна проблема.

«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя» - Фото 1

На жаль, усі постфактум почали бігати й думати, що робити зі своїм персоналом. Маленьким фондам простіше, але коли в центральному офісі працює понад 100 людей, а по всій країні більше ніж 3500, то логістика інша. Написати план — це день-два, але у випадку біди він дуже допомагає організувати процеси простіше і швидше. Після того, як ми вступили в тероборону, ми організували свій сортувальний медичний центр, який є логістичним центром із перевантаження ліків, запустили велику продуктову програму, запустили програму допомоги людям з евакуацією, відкрили великі складські логістичні процеси для вантажів і для військових, і для цивільних. У середньому на день отримуємо більш як 20 тонн різних вантажів. Загалом наша організація працює по всій території України. З коштів організації ми вже витратили більше 18 мільйонів гривень, але й залучили ще додатково 24-25 мільйонів.

– Розкажіть детальніше, як працює ваша логістика. Як розвозиться гуманітарна допомога в міста, де тривають активні бойові дії?

Дмитро Шерембей: Наш евакуаційний проєкт називається «Ланцюжок життя». У гарячі точки возимо ліки, продукти, вивозимо звідти людей. З Бучі та Ірпеня вивезли майже 200 людей. Привозили у свій шелтер-центр, там люди ночували, милися, їли, наступного дня приїжджали машини з Рівного чи Львова й евакуювали їх далі на захід. Найгострішими були перші чотири тижні війни. Зараз ми вже на стадії, коли найбільші хвилі міграції минули. Друга частина нашого «Ланцюжка життя»: мільйонам людей після війни теж потрібна буде допомога, щоб вони безпечно добрались до себе додому, отримуючи необхідні їм дорогою послуги. Продуктові програми ми втілюємо по всій Україні. Купувати продукти у великих об’ємах нам допомагали партнери. Та зрештою ми зрозуміли, що простіше купувати для людей ваучери по 500 гривень і роздавати на руки. Уже роздали таких ваучерів понад десять тисяч, але за найближчі три місяці плануємо роздати до півмільйона, аби в людей був доступ до базового набору продуктів. Зараз треба працювати не на 100%, а на 200%.

«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя» - Фото 2

– Коли у вас був перший вихідний після початку війни? І чи був він взагалі?

Дмитро: Під час війни зникає декілька речей. Перше — зникає календар у твоїй голові. І єдиний спосіб зрозуміти, який день, — подивитись у телефон чи в когось запитати. Поняття вихідних не існує. Цілодобово відбуваються робочі зустрічі, ночами спілкуємося з тими донорами й інвесторами, які в інших часових поясах. Днями був такий собі напіввільний день. Ми були далеко, там було мало людей, не було зв’язку. Ми відпрацьовували завдання в територіальній обороні. І ось ця відсутність зв’язку й не пов’язані з роботою завдання дали відчуття відпочинку.

Інна Іваненко: У нас така ж ситуація. Єдине, що ми не беремо участі в бойових діях. Але ми увійшли у групу громадських організацій Міністерства охорони здоров’я з координації гуманітарної допомоги, яка через МОЗ їде по всій Україні. Разом із МОЗ ми координуємось щодо потреб лікарень. Бази даних із потребами оновлюються щогодини. Їх треба швидко задовольняти. Звісно, йдеться про потреби всіх, але першочергово це лікарні, де йдуть бойові дії, лікарні у прифронтових зонах. Тому тут не до днів тижня й не до сну. Ми постійно на зв’язку з МОЗ, чати весь час сигналять сповіщеннями. Нам дуже допомагає американська діаспора. Відповідно, попри різницю в часі, ми з ними контактуємо в будь-який момент, коли вони можуть. Цю гуманітарну допомогу узгоджуємо з МОЗ. Коли вона приїжджає в Україну, то допомагаємо міністерству розподіляти її по лікарнях. З лікарнями ми на зв’язку постійно. Зараз особливо просять допомогу в Запоріжжі, на Миколаївщині й Херсонщині. Попри те, що Херсонщина в тимчасовій окупації, ми довозимо туди вантажі. Це робота нон-стоп. Ніхто не замислюється, чи варто зупинитись перепочити, бо ми не можемо втрачати ні хвилини.

– Як вдається передавати ліки на тимчасово окуповану Херсонщину? З ким ви домовляєтесь, як узгоджуєте цей процес?

Інна Іваненко: Доставляємо секретними маршрутами. До нас звертаються не лише лікарні, а й громади. Днями нам написала дівчина з громади в Чернігівській області. Сказала, що в них немає зв’язку, всі вишки не працюють; щоб вийти на зв’язок, вона раз на добу підіймається на якусь гору. І от вона розповіла, що вони перебувають у повній ізоляції, в них закінчились будь-які ліки, але є один уже випробуваний волонтерами маршрут, яким до них можна доставити ліки і продукти — велосипедами, кіньми й човнами. До того ж двічі треба перепливати річку. І саме таким способом, як вона і сказала, ми і відправили їм ліки. Все дуже залежить від швидкої реакції. Треба оперативно все підхоплювати й реагувати.

– Ви координуєтесь у таких ситуаціях із владою?

Інна Іваненко: В принципі, так. Але бувають різні випадки. Де можна домовитися через волонтерів, там через волонтерів; де звертається військова адміністрація, там із військовою адміністрацією працюємо. До цього процесу ми також активно залучаємо Національну службу здоров’я України як основного платника коштів лікарням. Я в НСЗУ є головою Ради громадського контролю, і ця служба — потужний ресурс у регіонах. З ними ми радимося щодо потреб лікарень, завдяки НСЗУ швидко виходимо на зв’язок із головними лікарями й надсилаємо те, що дійсно актуальне. Тому що один запит можуть відправляти різним волонтерам і організаціям, тому все треба уточнювати, аби всі не привезли однакового.

«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя» - Фото 3

– Які виклики стоять перед громадськими організаціями під час війни?

Дмитро Шерембей: Перш за все, варто розуміти, що будь-які кризові обставини оголюють і перезатверджують фундаментальні цінності організації, її місію, її стійкість. Загроза життю є найбільшою небезпекою. Тоді вмикаються біологічні налаштування в людині й люди або втікають, або ховаються, або чинять спротив. І під час війни лідерство проявляється в іншому сенсі, з іншими підходами. І я думаю, що в такі моменти ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя. І я пишаюся тим, що перебуваю в тому фонді, де партнерам не соромно дивитись одне одному в очі. Які сьогодні борються за своїх людей, за своїх членів, за своїх представників, за своїх пацієнтів, за себе, за Україну, за своє життя, за своїх близьких. І роблять це максимально самовіддано, з ризиком для свого життя. І водночас ще працюють у своїх фондах. Наприклад, у нас проєкти, які існували до війни, не зупинились, усі вони теж працюють. І те, як кожна людина окремо, як країна, як фонд проходить це випробування, стало фінальним доказом того, що наша назва «100% життя» і основний наш принцип — боротьба за життя — довели свою життєздатність, свою твердість і кристалізувались уже для кожного члена організації. Це важливе випробування.

Інна Іваненко: Мені було дуже приємно, коли вся наша пацієнтська спільнота моментально мобілізувалася. І кожен із членів організації показав, що він дійсно за пацієнтів. Тому що всі почали допомагати одне одному, налаштовувати маршрути, як евакуйовувати найтяжчих пацієнтів. Хто виїхав першим — домовлявся, як перевезти інших. Хтось домовлявся про ліки. Це була колосальна підтримка одне одного. І за перші два тижні ми змогли вивезти багато пацієнтів із тяжкими захворюваннями за межі країни саме тому, що лідери пацієнтських організацій показали, що вони за життя й вони все зроблять, щоби зберегти життя людей, чиї інтереси представляють. І досі ми робимо все для того, щоб забезпечити лікування цих людей. І кожен на своєму фронті проводить переговори з виробниками фармацевтичних препаратів, домовляється про гуманітарну допомогу. У нашій спільноті відбулась потужна ціннісна й ресурсна мобілізація.

– Інно, ваша організація «Пацієнти України» зібрала понад вісім мільйонів гривень для закупівлі ліків для лікарень і пацієнтів у найгарячіші точки. Хто здебільшого жертвує: бізнес, донори, звичайні люди?

Інна Іваненко: У перші дні війни до нас звернувся грузинський фонд Save Ukraine, який очолює Іраклі Макацарія, з пропозицією дати гроші. Згодом підтягнулися і наші давні партнери — організації діаспори Nova Ukraine i Razom for Ukraine. Вони одні з найбільших благодійників ветеранських організацій. З ними ми на постійному зв’язку щодо задоволення потреб лікарень як у ліках, так і в медичних виробах. Зараз, до речі, велика потреба у VAC-апаратах для загоювання ран, і ми працюємо над тим, щоб забезпечувати ними лікарні. Вантажі з ліками їдуть щодня. Ми вже доставили понад 900 тонн препаратів.

– Як організовуєте логістику для передачі ліків у гарячі точки України?

Інна Іваненко: Це справді найскладніша ланка цього процесу. Але в МОЗ усе більш-менш налагоджено. Ми, як організація, спілкуємося з донорами щодо грошей на логістику для міністерства, тому що багато хто хоче бачити закуплені ліки й обладнання, а логістика може бути не сильно привабливою для донорів. Але ми переконуємо, що це зараз найскладніший етап, який потребує фахової й безпечної організації. Це відбувається так: вантажі приїжджають на склади департаментів у різні регіони, і вже на місцях організовується логістика поставок. Коли ми говоримо про доставку вантажів від Міністерства охорони здоров’я, то по них у нас поки не було інформації, щоб їх підривали, розстріляли абощо і вони не доїхали до пунктів призначення. Що стосується вантажів, які ми самі як волонтери організовуємо, то, звісно, робимо це дуже обережно. Коли в пунктах призначення тривають бої, то вантажівка зупиняється на півдорозі й чекає, коли можна буде їхати далі. Водії вже навчені, як їхати. На щастя, в нас поки що не було втрат ні людей, які доставляють вантажі, ні вантажів. Єдине, що допомога до «гарячих точок» їде довго, адже стояти й перечікувати доводиться регулярно. Лише потім, коли стає безпечно, вантажі починають рухатися далі. Або їхати й дорогою змінювати склад, куди везуть ліки, бо в той, який було погоджено, їхати вже не можна. І лікарня, яка чекає на ці ліки, сама під’їжджає в потрібне місце, аби їх забрати. Все дуже залежить від поточної ситуації. Логістику невеликих вантажів, які ми возимо як організація, координують і контролюють наші співробітники.

– Які міста яких ліків зараз найбільше потребують?

Інна Іваненко: Зараз найбільше запитів із лікарень Запорізької, Миколаївської, Херсонської областей і міста Дніпра. Звідти ми щодня отримуємо дуже багато запитів на медикаменти, медичні вироби й обладнання для лікування поранених.

– Дмитре, а як ваша організація налагоджуєте логістику?

Дмитро Шерембей: Наші представництва є по всій країні, всюди ми маємо транспорт та водіїв. Великі логістичні склади в нас в Івано-Франківській області та Києві (загалом понад 3000 м²), і вони весь час заповнюються. У нас вивантажується МОЗ і різна гуманітарна допомога. Перевалочна база завжди працює, щоби транспортувати далі.

Щодо логістики, то є дві важливі складові. По-перше, війна при всіх відчуттях перемоги буде мати чорні дні, тому що ти будеш втрачати близьких важливих людей. На початку війни в нашому загоні було десять людей, із них двоє зазнали важких поранень, двоє загинули. Один загинув під час евакуації людей із Бучі. Ці люди йшли на ризик, йшли пішки. «Зелені» коридори мали дуже номінальний вигляд, усе це було як тир. Другий великий напрям зі втратами — це Чернігів, звідки людей треба було вивозити човнами. В одному з конвоїв розстріляли чотири з п’яти автомобілів. На жаль, там загинули двоє людей і один отримав три поранення, зараз ми його рятуємо. Там загинув Богдан Стефанишин. Але в такої важкої втрати існує світла частина. Коли Бодя ще був живий, ми з ним домовилися про поставку турнікетів для військових. І ви уявляєте: людини вже немає з нами, а добро, яке він робив, далі здійснюється. Зараз до нас їде близько 30 000 турнікетів, потрібних для солдатів на передовій. Я планую на кожен із турнікетів наклеїти наліпку «від Боді». Наклейки вже зробили. Щоб усі зрозуміли, що навіть коли людина вже стала ангелом, її добро ще житиме й рятуватиме людей і далі. Особисто він у наших конвоях вивіз понад 150 людей.

Наші логістичні ланцюжки працюють далі, водії їздять далі, волонтерів стає все більше й навіть загроза життю, яка завжди є, не зупиняє їх. Тому що коли тобі телефонують із підвалу, де сидить 300 людей із дітьми, то в тебе немає ніякого варіанту, їх треба звідти витягати. Завжди є ризик, що ти можеш не повернутися. Але це війна. Думаю, що це максимальне вираження того, коли людина з ризиком для життя погоджуватиметься на формулу, що вона готова помирати за тих, кого любить. І українці в цьому сенсі — велика нація.

«Під час війни ми можемо спостерігати, як фонди й організації показують своє справжнє обличчя» - Фото 4

– Як ви поєднуєте службу й роботу у фонді?

Дмитро Шерембей: Для мене найпродуктивніші моменти в житті — це глухі кути і складнощі. У таких ситуаціях я найпродуктивніший, відкривається ще вісім дихань і все починає рухатись. Так, треба жити з телефоном у руці весь час, робити щось руками, вантажити ящики, допомагати людям. Але нічого надзвичайного в цьому немає.

– Чому ви вирішили організувати штаб разом із Центром протидії корупції?

Дмитро Шерембей: Ми дружимо, і всі одне одного давно знаємо. Це вийшло природно. Ми розуміємо, які завдання виконуємо ми, які — вони. Одну частину офісу ми віддали їм для інформаційної війни, іншу — під волонтерські рухи. Ми ж усі завжди були дуже великою командою. Це спільнота громадянського сектору, яка завжди виступає як команда з різних питань.

– Чому ми переможемо і яким буде громадянське суспільство після війни?

Дмитро Шерембей: По-перше, ми вже виграли. Ми виграли, бо не погодились здаватися. Ми виграли, бо обрали стратегію, що ми ніколи не здамося. Ми виграли, тому що довели всьому світу, що така маленька країна може виступати проти другої армії світу так сильно й так ефективно, що ми будемо їх бити по всіх фронтах. Також ми в усьому світі розвіяли міф про сильну Росію з їхнім лобі, і міф, що гроші, нафта й газ начебто можуть бути домінантним фактором. Це неправда. Чому ще виграла Україна? Тому що сьогодні прапор України є брендом сміливості, рішучості, самовідданості й непохитності. Усе це свідчить, що ми вже в головах людей є переможцями. Це бетонує націю. Дає нові цінності, нове розуміння самих себе, що ми реально сильна, велика і прекрасна держава. І всі інші у світі з цим фактом публічно погодились. У цьому суть нашої перемоги. А Росія програла на всіх фронтах. Світ дізнався, що вони брехливі, підлі, гидкі й мінімум років п’ятдесят вони будуть такими в наших головах, у головах наших дітей, у головах наших онуків і в усього світу. Вони програли, тому що все, що вони про себе говорили, виявилося брехнею. Це лише питання часу, коли ця гнила територія з їхніми гнилими цінностями повністю вимре. І важливо, чому ми виграли: ми об’єднали світ проти боротьби зі злом. І сьогодні консолідація світу відбулася завдяки країні, яку, цілком імовірно, донедавна всі плутали й не розуміли, якою вона буде. Одне страшно — яку ціну ми за це платимо. І платимо не лише для себе, а для всього світу, цим видозмінюючи його підходи. Думаю, коли ми відсвяткуємо перемогу і в Києві пройде парад, і всі ми сядемо за якийсь стіл згадати, як усе це було, то світу доведеться переглянути свої підходи, своє поняття нейтралітету й свої м’якотілі цінності.

Інна Іваненко: Ми відбудуємо Україну і вона буде такою, якою ми самі хочемо її бачити. З нашими цінностями, з нашими ідеалами. Це буде найкраща країна у світі.

Фото: Дмитро Шерембей, Інна Іваненко / Facebook

 

 

Теги по теме
война Медицина
Источник материала
loader
loader