Не хунта, а молода республіка. Малі

У світі формуються нові зони впливу. Ми вже розповіли вам, як уплив Ірану та «Хезболли» змінив соціальний ландшафт у Південній Америці (Венесуелі й Бразилії, Аргентині та Чилі, Парагваї). Та пора йти далі. Де ж у росіян та їхніх друзів чергова «не хунта, а молода республіка»?

Скажемо одразу: це буде окремий цикл статей про Африку. І розпочнемо ми з такої держави, як Малі. Колись вона могла бути відома широкому загалу хіба через футболістів на кшталт Мохаммеда Сіссоко. Економісти цікавилися країною з інших мотивів, але ж це не мейнстрім у плані запитів.

А тепер Малі дружить із росіянами, китайцями та іранцями. Отакої.

Наприкінці 2021 року на території держави з’явилися перші російські найманці. Тоді, звісно, це був «Вагнер». Оскільки у регіоні саме затріщали по швах французький та американський впливи, нічого помітного російська ПВК там не робила. На відміну від інших країн, там усе склалось «своїм ходом».

Ні в якому Криму Путін нічого не придумав.

Упродовж 2022 року, поки нам разом з іншими українцями було трошки не до того, у державі раптово запрацювала хунта. Вигнала французькі війська. Розірвала співпрацю з миротворчою місією ООН.

2023 рік приніс додаткові зміни. Замість «Вагнера», який не виправдав довіри Кремля, у Малі його замінює офіційна структура Міноборони РФ. Тобто Африканський корпус. Коротше кажучи, так загул став шлюбом.

Того ж року, але ще в лютому, до Малі літав міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. Зустріч у Бамако принесла нові угоди про постачання озброєнь до африканської держави. Також оновили умови перебування «російських інструкторів», які й так там непогано на той момент почувались.

Документ узгодили вчасно. У сусідніх державах (Буркіна-Фасо, Нігер) росіяни якраз «інструктували» місцевих заколотників, як краще зносити прозахідну владу.

Логічно спитати: що ж у Малі є такого, щоб росіяни туди Лаврова ганяли? Почнімо з найпростішого. Це одна з найбільших за площею країн Західної Африки, регіон зазвичай називають Сахель. Економіка залишається однією з найбідніших у світі. Не дивно, бо країна так і не відійшла від сировинної економіки (копалини й аграрне виробництво).

Сільське господарство становить одразу 40% її економіки. Видобуток золота — понад 80% експорту. Не дивно, що приблизно 42% громадян Малі живуть за межею бідності.

Демографічний тиск додається через шалене зростання населення: десь на 2,9% щороку. Як Росія могла пройти повз? Що-що, а людей там штампують за милу душу. Рівень урбанізації низький, узагалі в містах живе 46% населення.

Є на континенті інші держави, де більшість переїхала у великі міста та не планує звідти повертатись (а працювати там ніде, бо легальної роботи катма). Слід визнати, цієї біди в Малі точно немає. Немає містян, немає й чисто міських проблем.

На континенті держава — третій виробник золота після ПАР та Гани. Крім золота, там є уран, алмази, мідь, залізна руда, цинк, марганець, боксити, свинець, літій, бітумінозні сланці, мармур, гіпс, каолін, фосфати, лігніт, діатоміт.

Щоправда, підтримати це логістикою не вийшло. Інфраструктура обмежена через відсутність виходу до моря. Це робить Малі залежним від портів сусідніх держав, яким із морем пощастило трошки більше — Кот-д’Івуар (Абіджан), Сенегал (Дакар). Так-так, той самий Сенегал, де зовсім випадково знесли французький вплив і розвернулись у бік вісі Пекін – Москва – Тегеран. Суцільні збіги, як бачите.

Залізнична мережа країни становить лише 593 км і з’єднує Бамако з Дакаром. Цей шлях застарів та потребує модернізації, але має стратегічне значення для експорту.

З дорогами начебто ситуація краща (139 107 км) за залізничні історії, але їх значна частина перебуває в поганому стані. Особливо це стосується сільських районів.

Річка Нігер є важливою транспортною артерією. Але, будете сміятись, це залежить від сезону дощів (зазвичай червень-листопад). Коли рівень води дає можливість здійснювати перевезення, ключовим портом вважається Кулікоро. Проте ви й самі розумієте, що сезонні особливості річкової навігації обмежують загальну ефективність.

Зате Малі має 29 аеропортів. Та лише вісім із них мають асфальтовані злітно-посадкові смуги. Міжнародний аеропорт імені Модібо Кейта в Бамако є головним авіаційним вузлом, у 2007–2012 роках його навіть модернізували за американською програмою Millennium Challenge Corporation. Інші аеропорти (Томбукту, Гао) менш розвинені, але теж можуть використовуватися для регіональних перевезень.

Наш старий автор повернувся! Нумо читати.

Колись, одразу після здобуття незалежності від Франції (1960 рік), Республіка Малі взяла курс на соціалістичний шлях розвитку. Вважалась зоною впливу СРСР. Після демократичних реформ 1992 року країна стала орієнтуватися на Захід. У цей час США та Франція були її ключовими партнерами в питаннях економіки й безпеки.

Малі була одним із найбільших отримувачів американської допомоги в Західній Африці. Лише з 2019 по 2020 рік до африканської держави надходило по 130–135 млн доларів за рік. Це на освіту, охорону здоров’я, налагодження сільського господарства. Окремо працювала вже згадана програма Millennium Challenge Corporation, яка стосувалася модернізації інфраструктури.

Як колишня метрополія, Франція надавала економічну та військову підтримку. 2013 рік приніс військовий успіх, тоді у результаті проведення операції «Сервал» зупинили на півночі Малі наступ ісламістських угруповань. Окремо Париж фінансував проєкти у сферах інфраструктури та освіти.

Окей, ми описали малійське життя «по-старому». Що ж вони мають тепер?

Замість французів, які 12 років тому зупинили на півночі просування повстанців, там сидять росіяни.

А де ж це Китаю не вистачило стратегії? Овва!

За такі потужні надбання Кремль міг отримати лише доступ до ресурсів — аграрні здобутки Малі його мало цікавлять (не в останню чергу через погану логістику), а платити чимось треба. Лівія платить нафтою. Центральноафриканська республіка — золотом і алмазами. З чого б це Малі перепала дружба за гарні очі, якщо інші держави на континенті платять за власним цінником?

Іран установив дипломатичні контакти. Що кумедно, Тегеран пропонує Малі свої послуги у боротьбі з тероризмом. Дивно, там наче росіяни вже всіх перемогли.

Китай формально присутній у державі шляхом інвестування в її інфраструктуру. Якщо ви уважно читали, в якому стані залізниця та дороги, скільки аеропортів мають асфальтне покриття злітної смуги, і як важлива транспортна артерія залежить від кількості дощу — розумієте, наскільки глибоко в цій державі засіли емісари з Пекіна.

Сировинна база відійшла до вісі Пекін – Москва – Тегеран. За років десять ніхто не згадає, що колись за інфраструктуру там платили США.

Треба ж розуміти, з ким працюєш та як довго.

Далі буде.