Пам’яті медсестри Оксани Чіхрак

Загинула у 24 роки внаслідок поранень, отриманих під час ворожого обстрілу херсонської лікарні

Оксана народилася 9 липня 1999 року. В 2019 році закінчила Генічеське медичне училище. Перше і єдине її місце роботи - опікове відділення Херсонської обласної клінічної лікарні.  

- Максимально світла людина і друг. Можливо, це прозвучить банально, але вона була медичною сестрою за покликанням. Безвідмовна в роботі, завжди в гарному гуморі, душа компанії. При цьому - скромна. Коли почалася велика війна, не вистачало кадрів, бо багато хто не міг потрапити на роботу. І Оксана буквально декілька тижнів жила у відділенні - закривала посаду чергової сестри, працювала операційною медсестрою. Потім була окупація області. Її батьки мешкали на лівобережжі, у Новотроїцькому. У такий час усі прагнуть бути ближче до рідних. Проте Оксана залишалася працювати там, де була потрібна - у Херсоні. Хотіла допомагати людям, зробити внесок у нашу спільну майбутню перемогу, - цим жила. Мріяла, що звільнять і лівий берег, що побачить батьків, - каже завідувач опікового відділення Дмитро Сергійович Волченко.  

Він зазначає, що колектив, який пережив окупацію, став справжньою родиною. Заввідділенням розповідає, що після деокупації Херсона Оксана підтримувала зв'язок із колишніми пацієнтами.  

Подруга Оксани, процедурна медсестра опікового відділення Анастасія Литвиненко каже, що дівчину дуже любили пацієнти.  

- Знаєте, я 33 роки живу на світі, але ніколи не бачила таких позитивних і добрих людей, як вона. Це був просто згусток енергії, у колективі вона була одна така - сонечко. Коли Оксана бачила, що в когось немає настрою, завжди побалакає, запитає: "Як справи, може чимось допомогти, підказати?". Я жодного разу не бачила її похмурою, завжди з посмішкою. Вона була відповідальна, за всіх переживала, переймалася лікуванням пацієнтів. Ми не зустрічалися часто у місті поза роботою, але якщо перетиналися, нам завжди було про що поговорити. Знаю, що у неї був коханий - Антон, - розповідає Анастасія.  

Додає, що Оксана мала гарну фізичну підготовку, її цікавив тайський бокс, і після закінчення війни дівчина планувала займатися цим видом спорту.  

- Нас об’єднувала любов до читання. Ми обмінювалися книгами, ділилися думками про прочитане. Її цікавили різні жанри. Остання книга, яку ми обговорювали з Оксаною, - "Квіти для Елджернона" Деніела Кіза, - ділиться подруга.  

Анастасія також акцентує, що під час окупації колектив відділення був дуже згуртований, ні у кого не з’являлося сумнівів, що Херсон визволять. Вірили, що ніяк не могла бути у Херсоні "росія навсєгда". 

 - Оксана у ті місяці казала: працюємо, робимо свою справу. Навіть коли десь «падаєш» морально, вона - поряд, поговорить кілька хвилин - і вже краще. Така у неї була енергетика. Коли Оксана чула, що ми - в окупації, нам важко, то казала: "Я точно знаю, що буде час, коли буде Україна і тут - на правобережжі, і на лівобережжі Херсонщини, де мої батьки. Не бійся, побачиш, все буде саме так", - додає Анастасія.  

Трагедія сталася 13 жовтня 2023 року, близько 13:30. Оксана вийшла з відділення - їй потрібно було у лабораторію. І тут розпочався обстріл лікарні, після перших вибухів - інтервал у кілька хвилин, і знову вибухи (загалом тоді нарахували 7-8 прильотів).  

- Це трапилося біля аптеки, з Оксаною була колега - наша санітарочка, яка, дякувати Богу, вижила, але отримала поранення. Вони побігли до підвалу, колега встигла забігти у приміщення, а Ксюша була позаду. Прилетіло за 2-3 метри від неї. Вона отримала дуже тяжкі травми, прожила після цього ще тиждень в реанімації. Днів п’ять Оксана була у свідомості. Трималася, хотіла жити. Ще зовсім дитина - 24 роки, все життя у неї було попереду… Я сподіваюся, що вона не усвідомлювала, наскільки її рани були важкими…, - ділиться Дмитро Волченко. 

Директор Херсонської обласної клінічної лікарні Віктор Миколайович Короленко розповів, що ця світла дівчинка отримала 25 осколкових поранень.  

- Вони були несумісні з життям. Ми не всесильні, - із сумом каже він.  

Анастасія, згадуючи про похорон подруги, каже, що все організувала лікарня і тодішній завідувач відділенням Дмитро Юрійович Волченко.  

- У колективі ми називали його батьком. Для нього дуже болісною була втрата Оксани. Багато хто каже, що, можливо, саме це спровокувало його хворобу. Він пішов із життя за пів року після загибелі Оксани через інфаркт, - додає жінка.  

Анастасія згадує останню розмову з пораненою подругою у реанімації: "Оксана розуміла, хто до неї прийшов. Я взяла її за руки і кажу: «Оксана, я тебе дуже сильно люблю, головне одужуй». Вона майже не розмовляла, запитала тільки: «Як там без мене робота?». Я їй відповіла, щоб вона за це не переживала, робота нікуди не дінеться. Кажу їй: «Ми тебе всі чекаємо, тебе ніхто не зможе замінити на роботі, тому треба одужувати». Я побула хвилин п’ять біля неї, говорила, а вона на мене просто дивилася. А через два дні померла".  

Оксану ховали у весільній сукні - як за традицією обряджають в останню дорогу незаміжніх дівчат.  

На сторінці Оксани у Фейсбуці є пости, які вона писала в окупації. Дівчина обрала рядки поезії Лесі Українки, Ліни Костенко. Зокрема, залишилися такі слова: «Маю тільки землю під собою. І вкраїнське серце у собі». 

Фото надали колеги Оксани Чіхрак