Про книгу як терапію, Бога на війні та жертву добровольців: інтерв'ю з військовим Артуром Дронем

Йому 24 роки, але за плечима уже 3 роки війни на гарячих напрямках на Донеччині, Харківщині та Запоріжжі. Артур Дронь з позивним "Давид" – ветеран російсько-української війни, котрий боронив Україну в складі 125-ї бригади ТрО. Після поранення восени 2024 року пройшов тривале лікування і зараз у процесі звільнення зі служби.

Також Артур – автор поетичних збірок "Гуртожиток №6" та "Тут були ми". А 1 липня стартував передпродаж його нової книги короткої прози "Гемінґвей нічого не знає". Її сам автор називає книгою свідчень про пережите на війні, крім боїв та обстрілів. До повномасштабної війни Артур захоплювався Гемінґвеєм та читав усі його романи, які були доступні в українському перекладі, зараз же переконаний – його досвід і досвід Гемінґвея є зовсім різними.

Ми мали нагоду вже ознайомитися з новою книгою Артура та поговорити з ним про творчість, Гемінґвея, який "нічого не знає", загрози світової антивоєнної літератури, реінтеграцію до цивільного життя і не тільки. Про все це читайте в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу.

"Була як терапія": про книгу і способи пережити травматичний досвід

Ти вже заробив собі ім’я як поет, але цього разу дебютуєш з прозою. Чому вирішив спробувати себе у прозі?

Як тільки я віддав видавництву збірку "Тут були ми", то вже тоді вирішив, що наступна книга буде прозовою. Бо було багато речей на думці й хотілося б їх розповісти, але поезія для цього не підходить. Декілька текстів я написав ще у 2023 році, кілька у 2024-му. Після поранення минулої осені я собі поставив ціль протягом зими дописати книгу.

Було цікаво працювати з такими формами, бо після віршів це незвично. Можна було собі створювати "графік роботи" поміж реабілітацією.

Артур Дронь / Фото Іви Сідаш

З епіграфів можна зробити висновок, що це самотерапія. Чи справді це так і чи вдалася вона?

Це було на 100% самотерапією, але я маю надію, що такі книги можуть бути терапією не тільки для тих, хто їх пише, але й для тих, хто читає. Я зіштовхуюся зі своїми спогадами, пригадую і проговорюю їх. Але це також може допомогти цивільним трохи краще зрозуміти, що діється з військовими, крім обстрілів та боїв, бо на них тут особливого акценту нема. Однак є про те, чим ми жили, що боліло, що тішило, що дратувало, зокрема, в цивільному світі.

Епіграфи ж дають ключ до однієї історії, яку я оповідаю тричі. Це в прямому сенсі один із методів психотерапії, який називається пролонгована експозиційна терапія – це коли людина намагається якомога детальніше відтворити чи проговорити травматичні спогади. Коли ти робиш це багато разів, то кожна історія звучить по-іншому. Щоразу пригадуєш якісь нові деталі. Це нелегка і болюча справа, простіше спробувати забути, але тоді воно до тебе вертатиметься – у снах, у тривожності, у дратівливості, в якихось флешбеках.

Коли ж ти наважуєшся проговорювати ті спогади, пригадуєш в деталях, психіка, як пише в епіграфі, перекидає їх з травматичної пам’яті в біографічну і воно менше мучить, з цим легше жити. І я вирішив показати в книжці, як цей метод працює.

Першим епіграфом книги "Гемінґвей нічого не знає" є пояснення терміну пролонгована експозиція із сайту Американської асоціації психотерапевтів. Мова йде про оповідь однієї травматичної історії кілька разів. У книзі Артура такою історією стала загибель побратима.

Як ти тепер сам можеш оцінити цей метод терапії?

Якщо говорити про ту історію, яку я розповідаю кілька разів, то важко сказати, як на моє співжиття з нею вплинуло саме написання книги, бо я опрацьовував її і на своїй психотерапії в реабілітаційному центрі.

Та якщо говорити не лише про одну історію, а загалом, то книжка виявилася мені дуже терапевтичною. Я означив її як книгу свідчень – першочергово це мої особисті свідчення як солдата з великої війни. Один з моїх найбільших страхів на війні був забути це все, забути щось важливе. Бо мені здавалося, що коли ти пережив якийсь болючий, але важливий досвід, то погано було б його забути, адже він здобутий такою великою ціною.

А тепер те, що я засвідчив у цій книжці, нікуди не пропаде. Тому внутрішнього страху в мені менше, це мене зробило певною мірою спокійнішим.

З чим саме був пов’язаний твій страх забути пережите? Йдеться про те, що забувши ти не зможеш свідчити, чи про щось інше?

Ні, хочеться пам’ятати не лише для того, щоб розповідати. У книзі, наприклад, високий рівень відвертості, проте і в ній я не розповідаю усе – є речі, про які не хочу говорити. Але пам’ятати хочу справді усе.

Наш батальйон потрапив на передову в жовтні 2022 року. Це я вперше стикнувся з війною та інтенсивним досвідом, і здавалося, що це не забудеться ніколи. І коли минуло десь пів року, ми були виснажені після перших контузій, і я тоді вперше ловив себе на думці, що не можу деякі речі згадати. В мене почалась паніка.

І це навіть більше про практичне – у всіх нас погіршувалася пам’ять. І в мене через це з’являвся страх, що я раптом забуду все, що пережив, а це давалося мені такою важкою ціною.

У книзі ти розповідаєш не тільки власну історію, але й історії людей, котрі були з тобою на фронті. Часом митці, котрі розповідають історії інших людей, зіштовхуються з відчуттям, ніби вони "крадуть" ці історії. У тебе таке відчуття бувало?

Такого відчуття немає, бо розповідати про когось – це, скажімо так, одне із завдань письма, яке я найбільше люблю. Не раз мав справу з людьми, які б хотіли розповісти багато важливих речей, але мають з цим труднощі. Тому я ціную аспект того, що можна розповісти про людей, особливо в цій книжці. Так, в першу чергу це мої свідчення, але дуже важлива частина – історії інших.

Під час написання я дотримувався позиції, що якщо розповідаю історію з реальними іменами чи позивними, то маю отримати дозвіл у головних героїв чи їхніх близьких.

Найважливіша і ключова історія в цій книжці – про загибель та евакуацію нашого побратима "Дока", Олександра Коберника. Я не міг собі дозволити написати це, не отримавши дозволу його сім’ї. Його дружина сказала, що хотіла б, щоб я розповів цю історію. Потім я показав їм вже написаний текст і тільки після того дозволив собі залишити його в книжці.

Тому немає відчуття, що я "краду" історії, але є відчуття відповідальності за те, що пишу.

Зверніть увагу! Олександр Коберник – бойовий медик 125-ї бригади ТрО, який загинув у жовтні 2022 року в селі Торське Донецької області. У цивільному житті він був пастором та вчителем початкових класів у ліцеї "Просвіта" у Львові. У нього залишились дружина, троє дітей та десятки учнів, які з теплотою згадують про свого вчителя.

Зараз ти, так би мовити, повертаєшся до цивільного життя. Що дається найскладніше чи потребує найбільше зусиль?

Найважче – співжиття з великим рівнем байдужості, нерозуміння та незалученості в те, що відбувається. Те, як люди висловлюються щодо мобілізації, щодо військових… Наприклад, коли я дізнався, що 6 мільйонів військовозобов’язаних не оновили свої дані, то певний час мені це навіть в голові не вкладалося.

Раніше я реагував на все це набагато гостріше. Зараз, скажімо так, я загартованіший. Але все одно це непокоїть, дратує, навіть ображає і болить. І не тільки мене, але і всіх військових, яких я знаю.

Проте мені "пощастило", бо мій перехід з військового життя до цивільного не був різким – не так, що от одного дня ти на передовій, іншого – вже у Львові. Через поранення і тривале лікування це все відбувалося поступово.

"Від них залежить, що буде за 20 років": про дітей на війні та мільйон на їхню підтримку

Наші читачі знайомі з тобою з березня 2023 року. Тоді ми вперше записали розмову після того, як тебе цитувала італійська премʼєрка Джорджія Мелоні. З того часу змінилося багато – у тебе вийшла поетична збірка "Тут були ми", завдяки якій вдалося зібрати вже понад мільйон гривень для фонду "Голоси дітей". Можеш розповісти, як вдалося досягти цього і чи будеш продовжувати роботу в цьому напрямку?

Справді, коли ми говорили вперше, книги ще не було. Але вона вийшла, її купували, ми організовували події, благодійні читання. Зараз у друці четвертий наклад.

І цього року 5 березня на благодійній події ми перетнули позначку мільйон гривень. Це було надзвичайно приємно і це певна протилежність тому, про що ми говорили у попередньому питанні.

Немає панацеї проти людської байдужості чи неадекватних висловлювань, але можна зосереджуватися на тих, кому важливо допомагати, хто хоче збиратися на читаннях і підтримати дітей, які страждають, чи військових. Таких людей, на щастя, теж багато.

Очевидно, що не самою книжкою ми зібрали мільйон гривень. Вона була одним із приводів. Звісно, я буду продовжувати допомагати фонду. "Гемінґвей нічого не знає" не матиме такої благодійної мети, але "Тут були ми" залишається у продажу. І я маю плани для зборів та ініціатив уже в статусі цивільного – буде більше часу і можливостей.

З попередньої книги Артуру вдалося зібрати мільйон для фонду "Голоси дітей" / Фото з фейсбуку Артура Дроня

З твоєї творчості й благодійності помітно, що тема дітей під час війни тебе особливо зачіпає. Чому так?

Діти – це найкраще та найточніше уособлення всього найбільш болючого, що стається з нами в час війни, але водночас і найбільш обнадійливе. Тобто діти є уособленням надії. Вони – це ті, в кому можна побачити майбутнє. Від того, якими вони ростуть, яким життями живуть та яке отримують виховання, залежить те, якою буде країна за 15 – 20 років. Тому допомога дитині є реальним вкладом у майбутнє.

Але є й особисті причини, є особисті спогади про моменти на війні та підтримку рідних. У мене немає рідних братів та сестер, але є 15 двоюрідних. Вони іноді мені малюнки надсилали, ми з ними розмовляли і я бачив, як вони ростуть. У мене ніколи не було питання "За що ми воюємо?", бо завжди була хороша відповідь – за всіх цих дітей.

"Чому він допустив цю війну?": про Бога на війні та його мілітарні ознаки

Пропоную перейти до обговорення самої книги. Багато спойлерів робити не будемо, проте хочеться звернути увагу на певні моменти. У своїх есе ти часто надаєш Богові мілітарних ознак. Наприклад, твоя ж цитата: "Інколи таке враження, що Бог створив нас і демобілізувався, залишивши нас самих без підготовки і бойового досвіду". Оці мілітарні ознаки для Бога особисто для тебе про що саме?

Це спроба наблизити його до наших реалій. Є багато людей віруючих, у котрих моментами є непорозуміння та питання, бо багато речей ми не розуміємо. Ми опинилися в неприродних для себе обставинах і часто ставимо вічні питання – а де ж Бог? Чому Бог допустив цю війну? Чому Він її не зупинить? І от надання мілітарних ознак – це спроба наблизити Бога до наших реалій і це відповіді на питання про те, де ж Бог під час війни.

"Гемінґвей нічого не знає" – книга свідчень про реалії війни / Фото Видавництва Старого Лева

Іще одна цитата: "Це не господнє випробування, не іспит на зрілість нації, це – злочин проти життя, природи і самого Бога". Так ти говориш про війну. Часто окремі релігійні діячі переконують людей, що війна є покаранням для нас, ти ж кажеш, що війна – це злочин. Ти завжди дотримувався цієї позиції чи це набуте з часом?

Це моє тверде, давнє і глибоке переконання. Я не вірю в Бога, який сам нам дав війну як покарання. Християнство вчить, що Бог є добрим, що Бог – це любов. Але людина має свободу вибору. Тобто Бог не керує нами – можна обирати Його, можна не обирати.

Тому війна – це не покарання, а вибір росіян напасти, вбити, красти і ґвалтувати. І не треба до цього приплітати Бога. Закономірно, що ми звертаємося, просимо його щось зробити. Всі ми так хочемо, і я б так хотів. А чому Бог так не робить? Я теж не розумію. Проте не він це почав і не він це нам дає.

Ти – людина віруюча. Але на війні буває по-різному, і, зокрема, є у тебе есе про улюбленого атеїста. Як ти ставишся до того, що люди на війні втрачають віру?

До атеїзму на війні, як і до будь-якого іншого атеїзму, ставлюся цілком нормально. Іноді краще навіть мати справу з атеїстами, ніж з віруючими з дивними переконаннями і фанатичною експресією.

У мене ніколи не виникало жодного конфлікту ні з атеїстами, ні з агностиками. Люди, котрі не гризуть одне одного за свої переконання, заслуговують на велику повагу.

У контексті війни мені здається, що двом військовим з протилежними поглядами на війні простіше поважати один одного, ніж двом людям, що виросли в тепличних умовах і готові загризти одне одного, якщо ти віриш в Бога чи віриш не в того.

Цікаво. Есе "Господь Окопний" розповідає, зокрема, про бійця "Туриста" – Віталія Карвацького. Він загинув 11 червня 2025 року на Харківщині. Про це стало відомо через день після того, як книга "Гемінґвей нічого не знає" пішла у друк. 7 липня президент Володимир Зеленський анонсував присвоєння "Туристу" звання Героя України посмертно.

Говорити про справедливість та несправедливість на війні – марно. Але є в тебе епізод з роздумами про смерть побратима, де проводиш аналогію з тим, що свого часу Ісуса Христа теж несправедливо вбили і його оплакувала матір. Ця аналогія – це спосіб окреслити масштаб несправедливості чи радше спроба самому її прийняти?

Тут навіть не про справедливість, скільки про порозуміння з Богом, до якого у нас є багато питань. І ця аналогія – спроба порозумітися, бо він не дає відповіді, але ж фактично пережив це сам, бо пройшов через звичайне життя, зіштовхнувся з несправедливістю, засудженням, випробуванням, болем, насильницькою смертю й оплакуванням матір’ю.

Мені було важко і страшно на війні. Йому теж. За мене хвилювалась моя мама і плакала, його мама – теж. Бог нам не залишив відповідей, але лишив свій приклад. З цим стає трохи легше жити.

"Це велика жертва": про розлуку з рідними під час війни

В есе "До кінця" ти висловлюєш думку, що аби захистити того, кого любиш, треба його втратити, – саме так ти описуєш ту розлуку з рідними та друзями. Проте у нас є категорія людей, які кажуть, що не ідуть воювати, бо в них сім’я, яку треба захисти тут. Як ставишся до такого?

Мені цікаво, як би формувалася ця репліка в якогось чоловіка, який би мав це казати росіянам у своїй хаті. Якби таких людей було забагато, ми би фронт не втримали і росіяни б дійшли до його дому. Як би він пояснював росіянам, що це його сім’я, не треба її чіпати і просив би не вбивати?

Ми знаємо величезну кількість історій сімей, яким не пощастило на початку вторгнення опинитися в районах, які одразу окупували. Ми знаємо розповіді людей зі звільнених територій, де цілі родини вбивали просто так. Кожен має розуміти, що якщо росіяни дійдуть до твоєї сім’ї – ти її вже не захистиш. Твій шанс захистити її – поїхати від неї далеко і захищати у складі армії. Бути озброєним і бути сильним.

І власне в цьому тексті та книжці загалом хочеться розповісти про таку неочевидну річ. Зрозуміло, що є військові, які гинуть. Є ті, які зазнають поранень. Але є ті, хто живий, здоровий, але не бачить свою сім’ю роками. Це велика жертва, яка заслуговує як мінімум поваги. Скільки є історій, що народилася дитина перед вторгненням, а батько бачив її зо два рази, чи коли боєць приїздить у відпустку, а син не впізнає. А скільки сімей розпадаються? Чи бодай історії, коли діти не можуть приїхати з фронту на похорон батьків. Це все велика жертва і біль, який не є очевидним для людей, на відміну від втрати здоров’я чи життя. Але насправді це дуже важливо.

Чому одна людина має бути без сім’ї 3 роки, якщо можуть 3 людини служити по року? Це було би справедливіше щодо сімей і військових. І це би збільшувало шанси залишитись живими, бо в такому випадку військові ефективнішими були б.

Твоя книга доволі відверта, але найбільш відвертий у ній – ти сам. Проте ми існуємо у світі, де якась чоловіча емоційність ба навіть вразливість залишається чомусь не зовсім прийнятною. Як тобі ця відвертість давалася?

Щоб текст був сильним, він має бути правдивим і щирим. Часто це передбачає відвертість. Це стосується як поезії, так і прози. Іноді з віршами це простіше, бо можна використовувати метафори, образи і говорити завуальовано. А ось в таких свідченнях ця відвертість помітна. Треба бути правдивим і чесним, не лукавити, бо це відчуватиметься. Також мені було важливо пам’ятати, що я не говорю в книжці за всіх військових. Я говорю за себе і відповідальність несу за це я сам. Я розумію, що є багато людей такого ж віку, статусу і долі як я, військових, які мають практично такий же досвід. І, скажімо так, було би добре, якби більше людей дізналось, як казав мій побратим, що у нас всередині. Досвід війни всіх нас калічить, але дуже по-різному. В одній сім’ї, наприклад, є досвід чоловіка, який воює, і досвід жінки, яка чекає його вдома. І це різні досвіди. І такі речі треба проговорювати.

У мене немає ілюзій, що ця книжка змінить світ, але, можливо, мама, яка її прочитає, краще розумітиме свого сина-військового. Інша мама, яка прочитає про мої труднощі з мамою, буде розуміти, якщо її син так само не говорить до неї чи агресує, то це не тому, що він її не любить.

"Гемінґвей нічого не знає" / Фото Видавництва Старого Лева

Можливо коли дівчина, яка чекає з війни хлопця, прочитає, що я писав про себе і свою наречену, краще розумітиме його або ж навпаки, хлопець-військовий, який би хотів багато всього пояснити, але не може підібрати слів, може дати своїй коханій цю книгу і сказати: "Прочитай 37-му сторінку і будеш знати, чому я зараз такий нервовий". Маю сподівання, що десь ця книжка так спрацює. І якщо так буде – це буде хороше досягнення.

"Їй не приділяють достатньо уваги": про нову антивоєнну літературу і світову класику

У книзі ти висловлюєш думку про те, що нам потрібна антивоєнна, але не антимілітарна література. Чи вона у нас є?

У нас є пласт літератури від ветеранів АТО. Є романи від військових і цивільних, багато інших жанрів. Так виглядає, що ще прям от таких знакових романів ніби немає, але є дуже багато поезії. Проте не дарма кажуть, що найперше на всілякі катаклізми реагує поезія. У 2022 році був її сплеск, у 2023 році в нас вийшло багато поетичних збірок.

Зараз у нас є різні оповідання та есеї, але художнім творам, як кажуть мудрі люди, треба більше часу, щоб з’явитися. Загалом антивоєнна література у нас є, але їй поки не приділяють достатньо уваги.

Яскравий приклад – Максим Кривцов, творчість якого отримала визнання після його загибелі. Чи не є це зараз проблемою, що творчість військових за життя не отримує належної оцінки?

У нас є дуже багато військових поетів та письменників – Ярина Чорногуз, Єлизавета Жарікова, Ігор Мітров, Федір Рудий, Дмитро Лазуткін і багато інших. Треба пам’ятати, що вони є, приділяти їм час і читати не з якогось почуття провини, а тому що вони пишуть сильну літературу.

Збірка Кривцова після його смерті здобула величезну популярність, наклади розкупили, усі його цитують і читають. І це роблять не тому, що він був військовим, а тому, що був сильним поетом. І збірка його ("Вірші з бійниці", – 24 Канал) дуже сильна, але авдиторія з ним розминулася в часі.

Де шукати баланс, щоб антивоєнна література не стала антимілітарною? Наприклад, цивільні люди читатимуть свідчення з війни і вони можуть лякатися тієї військової дійсності й вона відвертатиме їх від того, щоб, наприклад іти у військо.

Ми не маємо романтизувати війну й описувати її в яскравих барвах, бо таким чином ти обманюєш людей, які потім зіштовхнуться з жорстокою реальністю. Треба писати з відповідальністю, пояснювати і писати правдиво. Крім болю і трагізму писати про те, що допомагає все це пройти.

Наприклад, треба писати про братерство на війні. Братерство з іншими – це те, з чим ти можеш пройти далі. Люди, які в тебе вірять, які тебе підтримують, яких ти любиш, яких ти пішов захищати. Потрібно говорити про ті речі, які тобі допомагають справлятися з цими випробуваннями. Треба завжди писати з відповідальністю за те, що ти пишеш, і, власне, писати про відповідальність, яку треба на себе взяти.

Ще одна цитата: "Гемінґвей нічого не знає про російсько-українську війну". Як людина, обізнана в його творчості, як ти можеш оцінити зараз – він тобі недоговорив про війну чи обманув?

Він просто не знав. Після того, як я потрапив на війну, моє ставлення до Гемінґвея змінилося, але не тому, що він обманув чи не договорив, а тому, що не був там, де я. У нас різні війни і світи.

Усі війни, звісно, в чомусь схожі. Не можна сказати, що все, про що пише Ернест Гемінґвей – дурня. Багато в його творчості є мудрих речей, які можна було б застосувати і до наших реалій. Однак основою вони бути для нас не можуть.

Якою б потужною не була іноземна література, про нас говорити можемо тільки ми самі. І зараз ми самі все частіше звертаємося саме до української класики, перевідкриваємо її для себе. Ми бачимо, що наші письменники більше і краще про нас говорять. І не тому, що іноземні погані, просто вони не знають всього, що переживаємо ми. І ще багато чого скажуть ті, хто є зараз. Ті, хто зараз на війні, і будуть про неї писати.

Ми намагаємося довести західному світові, що російська література є літературою зла, бо від неї є чимало загроз. При цьому ти у своїй книзі говориш про, здавалося б, очевидну загрозу від канону антивоєнної літератури – Еріха Марії Ремарка, якого використовуватимуть росіяни. Як нам "заглушити" голос Ремарка, щоб європейці не повелися на виправдовування ним дій росіян?

Проблема не в Ремарку, бо він – майстерний та сильний письменник, але якщо надто закохатися в нього і сприймати лише текст, а не контекст, то можна потрапити у пастку, яку вже роблять росіяни.

Використання росіянами Ремаркової позиції "бідних хлопчиків", яких обманули великі дядьки при владі та кинули на війну, а вони ж ні в чому не винні, а просто виконують наказ і страждають обидві сторони – це те, з чим треба боротися і змінювати. Бо ці наративи прирівнюють жертву і агресора, тому ми не можемо допустити, щоб потім росіяни казали, що "то був поганий Путін, бідних хлопчиків відправили на війну". Та біда, що цю позицію на Заході зрозуміти буде легше…

Тому треба писати інше. Треба говорити про те, що побачили ми. "Гемінґвей нічого не знає", але українці знають дуже багато. І хотілось би подякувати нашим письменникам, котрі розповідають закордонній авдиторії про нашу дійсність та роблять потужну роботу. Вони намагаються докричатися, пояснити. І це треба продовжувати.

"Іти за ним": поради для тих, чиї близькі повертаються з війни

Як ми вже говорили, книга була для тебе певною мірою, терапією. І зараз ти сам в процесі реінтеграції. Які зі свого досвіду можеш дати поради тим, чия близька людина повертається чи повертатиметься з війни? Бо часом люди і з благих намірів можуть тільки шкодити. Як правильно діяти чи що краще не робити?

Головне – іти за ним. Бо всі різні й універсальної поради загалом немає. Хтось хоче розповідати про пережите, а не може, і хотів би, щоб його питали. А хтось не хоче. Тому треба робити так, як він хоче. Треба намагатися зрозуміти чи проговорити, як саме робити, щоб було комфортно. Треба дізнатися, чи хоче він щось згадувати і говорити чи, наприклад, хоче якнайшвидше все забути, або ж якийсь час пожити максимально вільним життям та відпочити чи одразу ж погрузнути в цивільних клопотах. Тому найперше, мабуть, варто щиро поговорити з близькою вам людиною, дізнатися, як йому буде комфортніше і йти за ним, бо він і є головним в його реінтеграції.

А ще треба показувати свою залученість. Я думаю, що для більшості військових залученість цивільних, їхня обізнаність у ситуації на фронті, збори та донати є дуже важливою, бо так є більше відчуття комфорту серед цивільних. Небайдужі цивільні є такою собі тоненько смугою перетину військового і цивільного світів. Тому друга порада – бути залученим і бути в контексті.

Артур Дронь / Фото Vogue Ukraine

"Люди, які пішли добровільно, вже закінчуються": про мобілізацію та контракти для молоді

А як зараз, будучи серед цивільних, ставишся до процесів, пов’язаних з мобілізацією?

Я вважаю, що мобілізація у нас неграмотна і недостатньо жорстка. Вона має бути краще організована. Стосовно людей, котрі ухиляються від служби, має бути серйозніше покарання. Бо враження зараз таке, що щодо військових постійно роблять жорсткіші закони і це дає сприяння тим, хто не зацікавлений у службі. Спершу дали 9 місяців на проходження ВЛК обмежено-придатним, тим хто не пройшов вчасно – штраф, і той зі знижкою.

Невиконання наказу військовим – кримінальна справа. Невиконання обов’язку цивільною особою – штраф зі знижкою.

У нас багато новин про таких-сяких військовослужбовців з ТЦК, але мовчанка про колосальний рівень ухилення від служби і про те, чим це нам загрожує. Зрив мобілізації загрожує нам фізичним знищенням. Я, мої побратими, сотні тисяч людей уже роками воюють і служать, пройшли стільки всього, щоб нас не знищили. Ми як ніхто зацікавлені, щоб цього не сталося. І одна з умов для цього – мобілізація. Треба брати у свої руки відповідальність за себе, за свою сім’ю, за тих, кого ти любиш і йти захищати.

У багатьох людей викривлене уявлення про службу і відчутне зацікавлення у тому, аби дізнатися про неї більше. Служба в армії не означає, що ти 100% загинеш. Загинути можна і від ракетного удару по Львову. Зараз є купа рекрутингових центрів, є купа бонусів, зокрема для молоді від 18 до 24 років. Ти можеш обрати собі бригаду та посаду, якщо ти вирішуєш сам. А якщо ти пишеш коментарі в інтернеті, ставишся до цього питання безвідповідально, то не дивуйся, куди ти потрапиш.

Будь-яка війна воюється людьми. Частина людей пішла на захист країни добровільно, але тільки ними ми не виграємо, бо ці люди закінчуються. Мобілізація мусить бути, подобається це чи не подобається. Це питання нашого виживання.

Ти згадав про контракти для молоді. Коли їх анонсували, військові сприймали їх по-різному: хтось називав крутою можливістю, а хтось – несправедливістю відносно тих, хто уже служить. А що ти думаєш про цей контракт, зважаючи на те, що ти долучився до війська сам у 21 рік?

Очевидно відчувається несправедливість. Я і багато моїх ровесників прийшли служити у 2022 році. І ось уже четвертий рік можливості звільнитися немає. Мобілізаційний вік з 25-ти, а нам ще немає 25, але ми 3 роки були на війні.

Якщо в нас є виняткова увага до молодших 25 років, тоді вартувало би дати увагу тим, хто вже добровільно пішов служити і, наприклад, теж дати їм опцію звільнитися.

Я радий, що зараз молоді люди мають змогу отримати гарне забезпечення і чіткі терміни служби. Ми отримали теж обіцяні виплати, але ми не отримали найголовнішої "плюшки" – можливість звільнитися. І її досі не мають ті, хто вже давно служить. Я от отримав можливість звільнитися тільки через ІІІ групу інвалідності і щонайменше рік я можу не служити. Але я маю відчуття провини перед тими, хто залишається на службі. Нас поставили в такі умови, що, здається, ми приречені на це відчуття.

Які маєш подальші плани?

Готуюсь до цивільного життя, хочеться бути з рідними. Роками я був без них і цей час я не компенсую, але хочеться набутися з ними. Хочеться спокійного сімейного життя, готуюся створити свою сім’ю, хочу повернутися на роботу, працювати над новими книгами, спілкуватися з друзями.

Хотілося би колись з часом потрапити в ті села, де ми жили – Зарічне, Яковлівка, Торське. Я колись казав, що з армійської зарплати купив би собі в Яковлівці хату, чи десь в Зарічному, то була би така дача. Правда, то не зовсім зручно за 1 200 кілометрів.