Капітуляція чи помста? Три сценарії відповіді Ірану на удар США
Капітуляція чи помста? Три сценарії відповіді Ірану на удар США

Капітуляція чи помста? Три сценарії відповіді Ірану на удар США

Капітуляція чи помста? Три сценарії відповіді Ірану на удар США

Долучення Сполучених Штатів до військової кампанії проти Ірану остаточно вирішило головну проблему, яка формально була причиною поточного збройного конфлікту: ядерну програму Ісламської республіки примусово завершено.

Досягти впевненості в цьому питанні без знищення підземних потужностей у Фордо було б складно. Операція Армії оборони Ізраїлю радше скидалася на початок тривалого процесу встановлення контролю над здатністю Ірану продовжувати ядерну програму, ніж на місію з обмеженими часовими рамками, яку в певний момент можна було б вважати завершеною. Дональд Трамп поставив хрест на ядерних амбіціях Тегерана. Тепер уже не так важливо, скільки точно кілограмів збагаченого до якого саме рівня урану Ірану вдалося зберегти та сховати. Очевидно, що лише фантастичний збіг обставин може допомогти режиму аятол відновити збагачення.

За підсумками перших десяти днів ізраїльсько-американська кампанія з військового погляду виглядає як успішна. Тегеран дав заколисати себе миролюбними сигналами з Вашингтона. Поки Стів Віткофф розмірковував про можливість американських інвесторів взяти участь у розвитку нафтовидобутку після укладання угоди, керівництво Ісламської республіки почувалося спокійно. Ізраїльський удар заскочив його зненацька. Американський президент, своєю чергою, більш як тиждень надсилав украй суперечливі сигнали, до останнього моменту свідомо зберігаючи невизначеність. У підсумку спокуса приєднатися до того, що виглядає як переконлива перемога, виявилася занадто сильною. Утім, не виключено, що таким і був початковий план. Принаймні публічно знову давши Ірану два тижні, Дональд Трамп уже погоджував з ізраїльтянами конкретні деталі підготовки американського удару: Білий дім заздалегідь просив нейтралізувати конкретні об’єкти іранської ППО, щоб розчистити бомбардувальникам шлях до Фордо.

Тепер, звісно, основні питання пов’язані з можливими сценаріями подальшого розвитку подій. М’яч на іранському боці поля, і саме в Тегерані нині обирають масштаб протистояння щонайменше на найближчі місяці. Ізраїльські удари тривають, а от Вашингтон явно волів би обмежити свою участь разовою акцією. Формально Білий дім закликає Тегеран повернутися за стіл переговорів і погодитися з умовою щодо відмови від збагачення урану.

Насправді ж поновлення переговорів було малоймовірним і до того, як американці приєдналися до ізраїльських атак. Імітація переговорного процесу для Тегерана була насамперед способом їх уникнути. Після пережитої військової катастрофи режим аятол не має жодної мотивації «дійти згоди», як це називають американці. Цілком очевидно, що адекватнішим визначенням для «дипломатичної опції» є сформульована Дональдом Трампом вимога «повної капітуляції».

Саме як капітуляцію в Тегерані сприймають навіть поновлення переговорного процесу, принаймні без виконання іранських «умов» (припинення ізраїльських ударів), які тепер точно ігноруватимуть. Капітуляція перед тими, кому Ісламська республіка десятиліттями погрожувала смертю, декларація відмови від ядерних амбіцій, які були предметом національної гордості, означали б втрату внутрішньої легітимності. Керівництво режиму просто не може дозволити собі таке приниження. Характерно, що в пропагандистському висвітленні ходу протистояння іранські державні інформагентства задали високий градус бравади: шкода від ворожих ударів применшується або заперечується, успішність власних атак по Ізраїлю перебільшується або вигадується. Іран відмовився (можливо, дарма) від «змагання жертв» — медійної технології, яку раніше успішно практикували його проксі в Лівані та Палестині. В цього вибору є свої переваги й недоліки, однак очевидно, що це — не та інформаційна стратегія, яка може підготувати підґрунтя для визнання власної поразки.

 Крім того, офіційні особи Ісламської республіки не надто лукавлять, коли кажуть, що довіру до Сполучених Штатів утрачено. Схоже, що під час переговорів обидві сторони не були щирими одна з одною. Найімовірніше, режим аятол лише затягував час, уже зважившись на «ядерний прорив», або щонайменше серйозно розглядав цю можливість незалежно від гіпотетичних домовленостей. США, й зокрема Дональд Трамп, і раніше давали підстави для звинувачень у небажанні дотримуватися домовленостей, що виправдовувало іранські хитрощі, принаймні у власних очах. Однак останні дії Вашингтона в Тегерані цілком відверто сприймають як зраду, віроломний напад. Ісламська республіка більше не розглядає угоду як реальну опцію, хіба що як інструмент міжнародного тиску на Ізраїль (і тепер США) для припинення дошкульних атак.

Риторика про поновлення переговорного процесу — інструмент не надто ефективний, але дає змогу міжнародній спільноті зберегти обличчя, утримуючись від конкретних дій. На Близькому Сході це практикується десятиліттями, та й Україна останніми роками вдосталь надивилася на таких прибічників абстрактного миру. Насправді не тільки європейські лідери (які іноді навіть дозволяють собі в цьому зізнатися), а й арабські монархії Перської затоки й навіть Росія з Китаєм зітхнули з полегшенням. Мабуть, ніхто у світі, крім маргінальних недержавних акторів, які перебувають у нерівноправному союзі з Ісламською республікою, не зрадів би, якби вона отримала ядерну зброю. Отже, не варто надто серйозно ставитися до осудливих заяв міністерств закордонних справ (хоча можна, наприклад, укотре подивуватися ступеню лицемірства формулювань російських дипломатів). Тим паче, ніхто не готовий вживати заходів для захисту та підтримки Ісламської республіки, включно з Китаєм і Росією: точно так само, як пів року тому вони пальцем не поворухнули для порятунку режиму Башара Асада в Сирії.

 Отже, на столі в Тегерана — тільки військова опція реагування на вступ США у війну. Однак конкретні дії у відповідь та їхній масштаб можуть бути дуже різними. Наразі, власне, іранські ракети мстять Вашингтону лише атаками на Ізраїль, що тривають, але справа навряд чи цим обмежиться.

Удар по військових об’єктах — найочевидніший варіант. Він буде сприйнятий міжнародною спільнотою як прийнятний рівень ескалації і залишить іранському режиму певну надію на те, що заходів у відповідь, катастрофічних для нього за силою, вжито не буде, особливо якщо шкода виявиться не надто великою. Американських баз у регіоні чимало. Хоч як вони захищені в межах підготовки до протистояння, уразити їх можна. Вони розташовані значно ближче, ніж Ізраїль, й Іран має на порядок більше ракет і ударних дронів, які можуть становити небезпеку на цій відстані.

 Крім того, напевно, під час такої атаки будуть залучені проксі-угруповання. Найімовірніше, спочатку методологію буде випробувано в Іраку, де технічно це зробити найпростіше. Треба зазначити, що наразі Іран підтримали лише єменські хусити, які заявили про завершення режиму припинення вогню з американцями. Але для обмеженої атаки за допомогою кількох ракет або дронів не потрібно політичної волі великого руху, стурбованого виживанням і подальшими політичними перспективами, на кшталт Хезболли в Лівані або Хашд аш-Шаабі в Іраку. Для разового нападу можна використати раніше невідому ноунейм організацію або амбітних польових командирів другого ешелону.

Істотнішу загрозу в середньостроковій перспективі становить мережа іранських терористичних агентів, що існує по всьому світу, включно з, власне, Сполученими Штатами. Звісно, на підготовку масштабного терористичного акту піде чимало часу, й, можливо, частину гнізд буде викрито до того, як вони встигнуть ударити. Але взагалі, хоч як цинічно це звучить, опція відкладеної терористичної відповіді була б найраціональнішою для Тегерана. Її використання означало б спробу сформувати новий асиметричний потенціал стримування, що означає збереження в противника відчуття уразливості. Спецслужби США ставляться до цієї опції максимально серйозно, але немає гарантії, що вони зможуть запобігти таким спробам.

Зрештою, Іран розглядає й інші опції комбінованої військово-економічної відповіді. Парламент уже закликав перекрити Ормузьку протоку, але поки це ще виглядає радше як загроза, ніж як чітка декларація намірів. Технічно блокада протоки цілком можлива. Хоча формально фарватер проходить водами Оману, Іран має більшу кількість ракет і дронів, які б’ють на цю дистанцію й здатні унеможливити проходження суден. Окрім того, Ісламська республіка протягом тривалого часу розвивала «москітний флот», що складається з великої кількості маневрених катерів, оснащених ракетними установками, які можуть не тільки становити очевидну загрозу для цивільних кораблів, а й завдати чимало неприємностей військовим суднам у разі гіпотетичної спроби протидії блокаді з боку противника.

Однак схоже, що політичні міркування роблять цю опцію не надто ймовірною в короткостроковій перспективі. Такий крок, як і потенційно можливий масований удар по нафтовидобутку та переробці арабських монархій Перської затоки, означатиме готовність Тегерана не просто зіпсувати відносини, а й буквально вступити у війну з усіма сусідами, які наразі не лише зберігають нейтралітет, а й у міру сил намагаються сприяти деескалації конфлікту. Не схвалять таких кроків і в Пекіні (хоча в Москві, мабуть, лише порадіють). Зробити ворогами всіх, хто нині засуджує «агресорів» і закликає до припинення бойових дій, було б для Ірану катастрофічною недалекоглядністю.

Керівництво Ісламської республіки може зважитися й на це, якщо йтиметься про виживання режиму. Вважаю, що до цього поки не дійшло. Але потрібно розуміти, що за фазою блискучого ізраїльсько-американського бліцкригу починається тривала війна на виснаження, яка може готувати ще чимало сюрпризів.

Джерело матеріала
loader
loader