Повернення з полону: що чекає на захисників після обміну?
Повернення з полону: що чекає на захисників після обміну?

Повернення з полону: що чекає на захисників після обміну?

Повернення з полону: що чекає на захисників після обміну?

У ці дні триває другий масштабний обмін полоненими, про який було домовлено з представниками РФ під час перемовин у Стамбулі. Якщо перший відбувався у форматі «1000 на 1000», то цього разу дані щодо кількості звільнених обіцяють оприлюднити після завершення всього процесу.

Наразі повертаються поранені й важкопоранені, а також українські захисники молодші за 25 років. В ЗМІ та соцмережах шириться фото — свідчення нелюдського поводження росіян з полоненими. Тіло звільненого з полону вкрите численними шрамами, на животі випалено напис «слава росії». Що ці люди відчувають одразу після звільнення, мабуть, помітно не так сильно. Але ким треба бути, щоб у короткий момент першої зустрічі звільненого з полону із дружиною підійти й запитати щодо планів на завтра, наступний тиждень? «Ресторан, кіно, просто полежати вдома?». «Та нас же щас не відпустять додому», — відповідає розгублений чоловік. Проте «журналіст» не вгамовується: «А що хотілося б зробити?». — «Поїсти й побути з сім'єю», — говорить чоловік.

Звичайно ж, рідні хочуть побачити і обійняти звільненого з полону якнайшвидше. Однак спочатку і звільнені, і їхні рідні мають пройти певні заходи реінтеграції, які передбачають карантин, зокрема інформаційний. Для звільнених з полону це ще й відповідний режим харчування.

Про те, чому це важливо, яким є алгоритм постізоляційних та реінтеграційних заходів; якими є ризики, якщо його не дотримуватись як для звільнених із полону, так і для їхніх родин, ZN.UA говорило з військовослужбовицею, психологинею ЗСУ Оленою Сек.

facebook/olena.nagorna

— Пані Олено, яким є алгоритм дій щодо військових, які повернулися з полону?

— Алгоритм, прописаний і регламентований постановою КМУ №296 від 15 березня 2024 року, передбачає після повернення проведення певних заходів реінтеграції, що починаються з медичного обстеження, психологічної та соціальної допомоги.

Проводиться загальне медичне обстеження й лікування в разі потреби. Зі звільненими з полону працюють психологи та психіатри, надаючи їм індивідуальні консультації. Відновлюються документи.

В цей час, поки відбуваються заходи з реінтеграції, зі звільненими з полону також працюють фахівці з різних структур, які збирають інформацію про тих, хто залишився в полоні, а також свідчення про злочини, скоєні проти наших громадян під час перебування в полоні, зокрема ті, свідками яких вони стали.

Насправді досвід України в роботі зі звільненими з полону унікальний, і в процесі цієї роботи фахівці винаходять алгоритми й протоколи, обумовлені саме нашими особливостями. Звісно, ціла група фахівців із різних інституцій, окрім ЗСУ (зокрема МОЗ, Мінсоц) вивчала весь наявний досвід роботи зі звільненими з полону. Але він зазвичай стосується одиничних звільнень, якщо були масові, то вони включали кілька десятків осіб. Досвіду роботи із сотнями й тисячами звільнених немає. Такі масові звільнення були тільки під час Другої світової війни, але тоді ніхто проводив ані обліку, ані заходів із реінтеграції. Зараз ми отримуємо унікальний досвід і, відповідно до нього, маємо напрацювати свої протоколи, алгоритми поводження з особами, які мають досвід перебування в примусовій ізоляції.

— Рідні й близькі звільнених хочуть побачити й обійняти їх якомога швидше. Однак їм доводиться чекати. Чому потрібен карантин і скільки він триває?

— Процедура зустрічі й поводження зі звільненими з полону прописана. Звісно, родина дуже хоче першою зустріти звільненого. Але з погляду фахівця та постізоляційних процесів, це не найкращий варіант.

По-перше, це дуже велике емоційне навантаження як для родини, так і для звільненого з полону. Звільнення — вже величезний емоційний сплеск, а зустріч із родиною його посилює. На тлі ейфорії з’являються певні очікування, що можуть виявитись ілюзіями, а емоції часом настільки зашкалюють, що це ускладнює процес постізоляційного відновлення. На жаль, маємо випадки, коли некоректно організовані зустрічі сильно травмували обидві сторони.

По-друге — в полоні люди перебувають у стані емоційного вакууму й інформаційної ізоляції. І коли на них умить обрушується величезна кількість інформації, це також може завдати великої шкоди. Краще не навантажувати людину важкою, складною або трагічною інформацією, допомагати їй відновлюватись і приводити її в емоційно ресурсний стан поступово.

Ще один ризик — так званий полон любові. Рідні чекають, вони дуже хочуть побачитись. Але якщо людина повертається в родину, не повністю повернувши собі суб’єктну позицію й контроль над своїм життям, є великі ризики того, що потім їй буде дуже складно це зробити. Зазвичай родина огортає такою опікою й любов’ю, яка ризикує стати токсичною. Тобто людину знов-таки позбавляють права вибору. Краще, коли відновлення суб’єктності відбувається за допомогою фахівців, у безпечному для звільнених із полону середовищі.

До речі, обмеження в цей час мають бути й щодо їжі. В полоні люди перебували на голодному пайку, навіть якщо десь і було харчування, то воно було незбалансоване. Харчове навантаження може мати негативний вплив на їхні організми.

Тому, з погляду постізоляційної роботи правильно, якщо відбудеться короткий аудіо- чи відеоконтакт із родиною — дві-три хвилини: побачили одне одного, а далі чекають і готуються до безпосередньої зустрічі. Це зараз називають карантином. Він триватиме тиждень-два — не всі звільнені мають однаковий фізичний і психологічний стан. Загалом передбачено, що заходи реінтеграції тривають 21 день, а за потреби — довше. За цей час і родина може підготуватися до зустрічі, й звільнений набратися сил, привести себе в порядок і зустрітися з родиною вже в значно більш ресурсному стані.

— Передостанній обмін мав свої особливості. Україна не формувала списків тих, кого просила обміняти. Забрала тих, кого віддали. В соцмережах були повідомлення про те, що в списках є люди, підозрювані в зраді. Чи це позначається якось на реінтеграційних заходах? Як саме?

— Я не залучена до процесу обміну. Втім, підтримую позицію фахівців і тих, хто займається питаннями обміну, в тому, що ми забираємо всіх наших громадян. Якщо вони дали згоду на повернення, отже, бачать для себе майбутнє в Україні, навіть якщо воно передбачає кримінальну відповідальність за злочини, скоєні під час перебування в полоні.

Наше кримінальне законодавство таку відповідальність передбачає. Якщо підозри будуть доведені, звільнений з полону український громадянин відповідатиме за свої дії. Я знаю, що такі випадки є. І, власне, для нас це є підтвердженням, що Україна ідентифікує своїх громадян, навіть якщо вони були колаборантами. Тобто якщо людина дала згоду на повернення в Україну, це означає, що ми тут із нею працюватимемо. Так, щодо неї передбачаються зовсім інші процедури, але я не компетентна про них говорити.

— Чи потрібно готувати військових до можливого полону? І як це має бути, на вашу думку, з урахуванням того, що зараз на фронті більшу частину становлять мобілізовані, а не професійні військовослужбовці?

— Так, треба готувати. Але не до полону, а до його уникнення й виживання в разі потрапляння в умови примусової ізоляції, бо це специфічні стани. В арміях країн НАТО є спеціальний курс SERE (виживання, уникнення, опір і втеча). Це комплекс підготовки, що включає набір військових знань про уникнення полону, виживання в ізоляції, опір в умовах психологічного та фізичного тиску, втечу (зараз розширений і включає також очікування обміну та поведінку під час штурму).

З досвіду країн-членів НАТО, така підготовка стосується окремих категорій — Військово-повітряних сил або Сил спецпризначення. Однак наш досвід продемонстрував, що ці знання необхідні всім військовослужбовцям. Тому в базовій загальновійськовій підготовці зараз є пункт, який передбачає теоретичні знання про етапи ізоляції, полону, щоб хоч якось зняти ілюзії й допомогти ухвалювати раціональні рішення, максимально позбавляючи емоційного складника.

В росіян є підготовка на цю тему, але в них традиційне налаштування ще з часів Другової світової війни — краще застрелитися, ніж потрапити в полон. Власне, ми бачимо на відео, що інколи вони не дають собі шансу на виживання — стало важко, страшно, й вони вирішують позбавити себе життя. Це їхній вибір, хай роблять так, як вважають за доцільне. Але, на нашу думку, людське життя — безцінне, й нам необхідно дати людям ті знання, які допоможуть їм мінімізувати ризики полону, а в разі потрапляння в умови ізоляції, зокрема примусової, зробити все, щоб вижити, максимально зберегти своє фізичне та психічне здоров’я, гідність, повернутися додому, жити далі й розбудовувати Україну.

— Чи потрібно якось готувати до такої ймовірності рідних і близьких?

— Полон є професійним ризиком кожного військовослужбовця. Нехтувати цим, заплющувати очі, робити вигляд, що цього ніколи не може статися (з якихось, можливо, магічних причин) — нераціонально й неправильно. Тому, коли працюю з військовослужбовцями, завжди дуже прошу, щоб вони проговорили з рідними три обов’язкові алгоритми дій у певних ситуаціях — загибелі, поранення та зникнення зі зв’язку з можливим перебуванням у полоні. Ці питання обов’язково треба обговорювати, раціоналізувати, щоб мінімізувати ризики.

Я закцентую увагу саме на зникненні зі зв’язку з імовірністю потрапляння в полон. Насамперед родина має знати, що таке може статись, але це не кінець. Для неї це — робота з ресурсом, аби дочекатись, аби навіть на відстані підтримати людину. Часом ті, хто повернувся з полону, розповідають дуже потужні історії, наприклад, коли дружини інтуїтивно виконували бажання своїх чоловіків — називали дітей іменами, про які ті мріяли, перебуваючи в полоні, тощо. Безліч таких речей свідчать про те, що між членами родини є зв’язок, якесь спільне поле, й воно відчувається як сила, як підтримка. Тому дуже важливо працювати на те, щоб підтримати родини.

На жаль, часто родини зниклих безвісти або полонених стають об’єктом тиску, шантажу, маніпуляцій із боку шахраїв і ворожих спеціалістів з ІПСО. Часом вони ведуться на махінації, витрачаючи величезні гроші та особистісний ресурс. Є випадки, коли рідні виконують завдання з розвідки й свідомо чи несвідомо стають агентами противника.

Коли ми здійснюємо підготовку військовослужбовців, то даємо конкретніші поради. На загал можу сказати, що має бути проговорений алгоритм — що робити родині, аби не наражатися на дії шахраїв і залишатися в спільному полі.

Очікування, коли вже підтверджено, що людина перебуває в полоні, — це надзвичайно важкий період. І для полоненого, і для його родини. Полон не дорівнює смерті, але й не гарантує життя. Інформації немає, й родина почувається безпорадною.

В моєму досвіді було близько 40 випадків, коли з полону повернулися ті, хто мав статус зниклих безвісти. Як фахівчиня я працювала з тими, хто повернувся з полону, маючи статус загиблих. Такі випадки є. Для рідних дуже важливо підтримувати баланс — з одного боку, вірити, мати ресурс, аби підтримати тих, хто повернеться з полону; з іншого — не виключати того, що закінчення історії може бути найтрагічнішим. Це надзвичайно важкий психологічний стан, тому дуже важливо в цей момент мати підтримку родини, друзів, колег. Я дуже шаную роботу Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який організував групи підтримки для родин зниклих безвісти та військовополонених. Є потужний проєкт «Вільний степ», що об’єднав громадські організації, які надають психологічну підтримку таким родинам. Це велика робота громадських об’єднань самих рідних, які гуртуються навколо підрозділів, підтримують одне одного, діляться знаннями, навичками. Й це дуже важливо.

— Редіс, Станіслав Асєєв та деякі інші відомі люди висловлювали обурення стосовно того, що в попередньому обміні не було азовців і цивільних, які перебувають у полоні вже 810 років. З іншого боку, чимало людей сказали, що це знецінення тих, хто повернувся. Як ви ставитеся до таких заяв? Яким мав би бути баланс в обговоренні цієї теми?

— Це емоційні заяви. Я відповім як людина, котра має досвід роботи з медіа та певну компетенцію з оцінки інформаційно-психологічних операцій (ІПСО). Організація таких обмінів якраз і створює привід для маніпуляцій і психологічних впливів для розколу нашого суспільства або маргіналізації тих чи інших спільнот, налаштування одних проти інших, бо своя біда завжди «бідіша». Але треба запитувати себе: наскільки ти готовий до того, щоб заради звільнення одного постраждала або відчула більше болю інша людина? Це дуже важке запитання, на цьому грає противник, і доволі успішно, якщо такі заяви лунають.

Я не компетентна говорити про те, наскільки успішними й ефективними є механізми переговорного процесу, але розумію, наскільки чутливими є теми, пов’язані з поверненням полонених і роботою з ними. В цих питаннях потрібно бути дуже акуратними, зокрема й у судженнях про тих, хто повернувся. Я вважаю, що Україна саме в цьому й демонструє демократичність, повагу до своїх громадян — ми забираємо всіх, а вже на місці розбиратимемося стосовно кожного — його гідної чи негідної поведінки в полоні. В армії є навіть медаль «За гідність у полоні». Тобто такі критерії є. Але кожен випадок розглядають індивідуально, має бути проведена потужна робота зі збору й аналізу свідчень.

Зараз розпочався черговий процес обіцяних противником звільнень. Я дуже сподіваюся, що все пройде нормально. Бо ми бачимо, як росіяни й далі маніпулюють. Заяви про те, що вони привезли тіла і їх ніхто не зустрів, — це цинічна, але, на жаль, типова маніпуляція. Ми знаємо, що й стосовно полонених вони часто так поводяться. Аби зламати людину, їй обіцяють, що зараз вона поїде на обмін, вивозять невідомо куди, тримають там довго, а потім кажуть: «От бачиш, не приїхали за тобою, ти нікому не потрібен». Звісно, для людини це потужна травма, провалювання в емоційну яму. Це дуже сильна маніпуляція.

На жаль, дуже багато людей матиме досвід війни, перебування в окупації, ізоляції й полоні. В полон потрапляють не лише військовослужбовці. Це й цивільні, які під час навали, наприклад, у Чернігівській, Херсонській областях опинялись в окупації, і їх забирали «на підвали» під час зачисток. Тобто насправді величезна кількість людей має досвід перебування в умовах примусової ізоляції різних рівнів інтенсивності.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що «люди, які пройшли полон, — не жертви й не герої, вони експерти з виживання». Чи може цей досвід стати поштовхом для посттравматичного зростання?

— Не дай Бог, звісно, комусь такий досвід мати, проте, як я вже сказала, полон не дорівнює смерті, хоч і не гарантує життя. Для військовослужбовця (й не тільки) полон — це дуже екстремальний досвід, який, одначе, має надзвичайний потенціал для посттравматичного зростання. І ми знаємо такі випадки, коли, переживши полон, усвідомивши свій досвід, люди змогли вбудувати його у власне життя. Наприклад, на жаль, уже покійний професор Донецького університету Ігор Козловський. Його концепція боржника любові має дуже людиноцентричний сенс. Олег Сенцов, чимало бійців Сил оборони, які після повернення продовжують служити й бути взірцями військової честі, гідності, завзяття — це також приклади посттравматичного зростання після полону. Екзистенційний досвід завжди дає дуже сильний поштовх до пошуку сенсу життя та подій у ньому. Це питання, які дають змогу кожній людині вибудувати або переглянути систему моральних і духовних цінностей. З одного боку, це – біль, страждання. З іншого – підтвердження сили духу та приклади усвідомленого вибору жити, ба, навіть виживати з гідністю.

Джерело матеріала
loader
loader