Соломія Вітвіцька та Олексій Ситайло: історія кохання і перша спільна фотосесія
Соломія Вітвіцька та Олексій Ситайло: історія кохання і перша спільна фотосесія

Соломія Вітвіцька та Олексій Ситайло: історія кохання і перша спільна фотосесія

Соломія Вітвіцька, ведуча ТСН і телеканалу 1+1, у лютому минулого року вперше зізналася, що її серце зайняте. Деякими подробицями про нового коханого вона поділилася в ефірі програми «Пісня мого життя» на 1+1 Україна. А вже в лютому цього року, у День закоханих, отримала пропозицію руки і серця від свого обранця.

У Viva! Соломія Вітвіцька вперше розповідає історію кохання з військовослужбовцем, капітаном ЗСУ Олексієм Ситайлом, та ділиться спільними світлинами романтичної прогулянки Києвом.

— Ваші почуття розквітли у непростий час — під час війни. Пам’ятаєте перше враження одне про одного? Що вас зачепило?

Соломія: Ми до війни теж були знайомі, але дуже поверхнево. Бачилися буквально двічі — на днях народження наших спільних друзів.

Олексій: Так, але тоді між нами не було спілкування — лише кілька формальних фраз, формальні вітання, нічого більше. Тоді я взагалі не звернув на неї особливої уваги, і якогось враження не склалося.

Соломія: Пам’ятаю, через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення мені написав Олекса, попросив допомоги для його підрозділу. Коли отримала повідомлення, навіть одразу не зрозуміла, хто мені пише, бо висвітилося не ім’я, а нікнейм — Капітошка (посміхається). До того ж, ми не бачились вже кілька років. Скоординувала його з волонтерами, сама допомогла — передала тепловізійні приціли, бронежилети, ще дещо. Саме так і почалося наше спілкування. Говорили довго, вже й не пригадаю, на які теми, але ці розмови нас обох тоді трохи відволікали від реалій війни.

Потім Олекса поїхав на схід, служив на Бахмутському напрямку. А я також часто їздила туди з волонтерськими місіями — Слов’янськ, Краматорськ. Тож і там зустрічались. Нам було цікаво одне з одним — пам’ятаю, ми ніби на одній хвилі були.

Олексій: Коли ми почали спілкуватися вже в зовсім інших обставинах, я зрозумів: вона має дивовижну здатність бути помітною без жодного пафосу. В її погляді — спокій, впевненість і внутрішня сила. Це не ті речі, які можна зіграти чи вивчити — вони або є, або їх немає. За зовнішньою стриманістю — глибока емоційність, велике серце й неймовірна стійкість.

Соломія — не просто журналістка, телеведуча чи публічна особа. Вона — той рідкісний тип людей, які не бояться брати на себе відповідальність, бути поруч у найважчі моменти й залишатися світлом, навіть коли навколо темрява. І саме це в ній найбільше зачепило.

— Хто зробив перший крок? Як розвивалося ваше знайомство?

Соломія: Мені здається, що Олексій зробив перший крок, бо у мене навіть не виникало жодних романтичних думок щодо нього. А ще через своє виховання — я ніколи не зробила б першого кроку, бо вважаю, що чоловік має проявити ініціативу.

Олексій: Нас звела волонтерська діяльність — і, мабуть, доля. Соломія допомагала нашому підрозділу. Спілкування розвивалося непомітно, але впевнено — без планів і зусиль. А одного дня ми зрозуміли, що стали частиною життя одне одного. Це не була раптова іскра чи стрімкий вихор емоцій — усе відбувалося природно, невимушено, ніби доля м’яко підштовхнула нас одне до одного в потрібний момент. І саме тоді я зробив перший крок. Наші почуття виросли з дружби, з поваги, з тієї довіри, яка приходить лише тоді, коли поруч — «твоя» людина.

— Соломіє, як змінилося ваше сприйняття військових після знайомства з Олексієм?

Не можу сказати, що воно змінилося докорінно. З початком повномасштабної війни до лав ЗСУ прийшло ще більше добровольців. Пам’ятаю, ще з часів Майдану формувалися підрозділи з людей революції, які потім вирушили на Схід і стали добровольчими батальйонами, що згодом влилися до Збройних сил. Але у 2022-му до військкоматів буквально вишикувалися черги. Всі чоловіки, які відчували в собі сили, ставали на захист України.

Я була приємно вражена, коли дізналася, що Олекса навіть не з першої спроби потрапив до війська. Хоча мав бронь і по роботі (Олексій — суддя, голова Середино-Будського районного суду Сумської області. — Прим. ред.), і по здоров’ю був знятий з усіх обліків. Але він пішов до ЗСУ лише з третьої спроби — це було дуже виважене рішення. Я захоплююся людьми, які здатні кардинально змінити своє життя. І зараз багато чоловіків роблять такий вибір. Це справжні приклади мужності й сили — люди, які взяли до рук зброю й пішли захищати країну.

— Олексію, чи було важко довіритися людині з публічної сфери?

Так, зізнаюся, спочатку було складно — я звик бути закритим, особливо під час війни. Але Соломія — справжня. Вона не просто публічна, вона глибока, уважна. З часом я зрозумів, що можу говорити з нею про все і довіряти.

— Як ви готувалися до освідчення 14 лютого в Буковелі? Чи довго планували цей момент?

Так, готувався довго — майже пів року. Можливо, комусь це здасться занадто, але для мене це справді було важливо. Я хотів, щоб усе було не просто красиво, а щиро, по-справжньому. Щоб цей момент запам’ятався нам обом — не як щось гучне чи постановочне, а як теплий, затишний спогад, до якого хочеться повертатися.

Чесно кажучи, я перебрав безліч варіантів. І серед них були дуже різні — від тихих вечорів на двох до масштабних освідчень перед публікою. Один із варіантів, який я справді серйозно розглядав, — зробити пропозицію під час концерту гурту «Без Обмежень». Я навіть попередньо домовився із Сергієм Танчинцем — він дуже тепло підтримав ідею. Але що більше я думав, то чіткіше розумів: це не зовсім те, чого хотілося. Було б ефектно, але мені хотілося чогось іншого — моменту, в якому є тільки ми.

Важливою частиною стали наші друзі. Вони дуже допомагали — підтримували, радили, підкидали ідеї, а на фініші допомогли з реалізацією. Здається, іноді вони хвилювалися навіть більше за мене — наприклад, коли виникла проблема з квітами. Але все це тільки додало глибини моменту.

Я хотів зробити пропозицію в атмосфері, де Соломія почувалася б спокійно, у безпеці, поруч із людиною, яка справді її кохає. Без камер і зайвої публіки. Щоб це було по-справжньому — для нас, а не для когось збоку. І коли я нарешті чітко уявив цей момент — без сумнівів і зайвих деталей — усе склалося.

— Як відреагували рідні та друзі на ваші заручини?

Соломія: По-різному. Спільні знайомі були дуже здивовані — для всіх це стало великим сюрпризом. Коли я привітала Олексу з днем народження і тим самим зробила камінг-аут наших стосунків, пам’ятаю, що багато людей писали в особисті, ще більше залишали коментарі. Більшість, звісно, раділи. Навіть колишній чоловік Влад Кочатков добре відреагував. Мені здається, це гарний приклад цивілізованих стосунків після розлучення.

Коли тато познайомився з Олексою, обійняв його, поцілував — зі сльозами на очах. Був дуже радий, що поруч зі мною такий чоловік. І мама, і брат також одразу гарно його сприйняли. А його родина мене теж тепло прийняла — ми чудово спілкуємося, проводимо час разом. Його сестра, до речі, ще до того, як ми офіційно повідомили про стосунки, вже щось підозрювала. Я питаю: «А як ти здогадалась?» А вона: «У нього змінювався голос, коли про тебе як про волонтерку говорив» (посміхається).

— Соломіє, коли ти знайомила батьків з Олексієм, перед якою зустріччю більше хвилювалася? І наскільки для тебе була важливою їхня думка?

Мої батьки ніколи не втручалися в моє особисте життя. Вони завжди довіряли, підтримували, давали змогу самій ухвалювати важливі рішення. Тому я не можу сказати, що дуже хвилювалася перед знайомством. Мабуть, більше переживав Олекса. А от я справді хвилювалася, коли знайомилася з його родиною — з батьком, сестрою, племінницею. Мами Олекси, на жаль, уже багато років як немає.

— Враховуючи реалії сьогодення, чи комфортно взагалі говорити про весілля під час війни?

Олексій: Не завжди. Але ми живемо в час, коли кожен день — це дар. Якщо є шанс бути разом, не варто відкладати життя на потім. Весілля — це не про розмах, а про любов і вірність. Ми вже разом — навіть без гучного свята.

Соломія: Коли нас про це питають, ми розуміємо, що тема може викликати неоднозначні емоції. Якесь грандіозне гуляння зараз справді не на часі. Але я ще від початку війни кажу всім: не відкладайте життя. Треба жити зараз. Три роки триває повномасштабна війна. Скільки ще триватиме — не знає ніхто. А за цей час могли би вже одружитися багато пар, народитися багато дітей. Але багато хто відклав свої плани. Мені здається, навіть самі військові це розуміють, перебуваючи у небезпечних обставинах, — що життя одне і його треба прожити повноцінно.

Ми поки не ухвалили остаточного рішення — яке буде весілля, коли воно буде. Думаю, усе складеться само собою. Місяць і дату ми ще не обирали.

— Тобто це може бути спонтанне рішення? Чи ти з тих, хто планує подібне заздалегідь? Бо зараз кажеш, що весілля цього року не буде, а через місяць — передумаєш?

Соломія: Ми жартуємо, що якщо навіть це буде «маленьке» камерне весілля лише з родичами, то це вже мінімум 50 людей. А вони ще й усі з різних регіонів — Львівщина, Житомирщина, Київ. А якщо додати найближчих друзів — то це вже 300 гостей (сміється)! Тому, хоч як не плануй — вийде велике свято. Але чи варто його робити саме зараз — ми ще не вирішили

— Чи вважаєте цей день символом надії та віри у майбутнє?

Олексій: Безумовно. Якщо кохання триває — значить, є майбутнє. І не тільки наше.

Соломія: Звісно. Це дуже життєствердна подія. Я люблю всі сюжети в ТСН, коли люди освідчуються, одружуються. Навіть коли це трапляється в шпиталі — поранені одружуються або полонені, які повернулися додому й яких дочекалися їхні кохані. Це зворушує. Це — життя.

Ось нещодавно разом з усім Палацом спорту стали свідками красивого освідчення в коханні на концерті гурту «Без Обмежень». На місці цієї пари могли бути ми, але Олекса все ж таки вирішив це зробити камерніше і швидше (посміхається).

— Чи чекаєш ти від Олекси романтичних жестів? Як ти сама змінилася з роками? Чи потрібна тобі романтика?

Я думаю, будь-якій жінці потрібні якісь знаки уваги від чоловіка. Це навіть зворушливіше. Пам’ятаю, на якесь свято мені Олекса виклав сердечко з куль на бойовій позиції і надіслав фото. Він мені тільки значно пізніше розповів, у яких складних умовах тоді був і наскільки ризикував життям. Кілька діб був не на зв’язку — я нервувалася. Коли він уже повернувся, то розповів, що сам попросив командира відправити його на ту небезпечну позицію, бо охочих було мало. До речі, там він отримав першу контузію, бо прямо над ним вибухнув снаряд, і тоді Олекса ще здивувався, що якимось дивом на ньому практично не залишилося слідів.

Я взагалі пишаюся, як наші хлопці у важких умовах знаходять місце для романтики. Це ж так небезпечно й адреналіново, а вони знаходять можливість зняти відео, відправити смску. Ну, і ще навіть з передової Олекса може надіслати мені квіти через кур’єра — і це також важливий знак уваги.

— Розкажи, як ти сама змінилася в цих стосунках — як на тебе вплинув Олексій?

Мені здається, я стала більш виваженою. Не знаю, чи то війна так вплинула, чи завдяки Олексію, але намагаюся бути більш терплячою, зважувати та оцінювати будь-яку ситуацію з різних ракурсів.

Мабуть, не завжди виходить стримувати емоції, але намагаюся з холодним розумом ухвалювати важливі рішення. Стараюся виважено ставитися до багатьох дратівливих моментів. Наприклад, навіть коли Олекса приїжджає у коротку відпустку до мене, то все одно весь час думає про хлопців, постійно з ними на зв’язку, всі його думки там — на фронті. І навіть його поранення… Звісно, контузія зовні не помітна — ніби ноги-руки цілі, але це дуже небезпечна річ. Погіршується і пам’ять, і самопочуття, підіймається тиск, з’являються сильні головні болі. Навіть бачу по його побратимах, в яких також контузія — вони цього поки що до кінця не усвідомлюють, але намагаються жити так, ніби нічого не сталося. Але треба більше берегти себе, проходити реабілітацію.

— Які принципи для вас важливі у стосунках?

Олексій: Чесність, щирість, повага. І здатність бачити в людині її кращу версію — навіть коли вона сама цього не бачить.

Соломія: Ми намагаємося більше слухати одне одного, більше розмовляти, уникати конфліктних моментів, виваженіше ставитися, берегти наші почуття. Не пройшла даремно вся ця диджиталізація, коли багато психологічних порад і консультацій можна почути на професійних сайтах, YouTube, Instagram, навіть у TikTok. Тому намагаємося цим користуватися. Ми дорослі, сформовані особистості, багато чого досягли у житті — що він, що я, але щоб нам було комфортно разом — це також велика робота.

— Як ви підтримуєте одне одного, коли складно?

Олексій: Просто бути поруч — навіть на відстані. Прості обійми — це набагато більше, ніж просто фізичний контакт, вони мають глибоку емоційну і фізіологічну силу. Впевненість, що вона чекає, додає сили.

— Хто з вас більш романтичний?

Соломія: Думаю, Олекса (посміхається).

Олексій: Кожен по-своєму, але якщо в загальному, то, думаю, — я.

— Що допомагає вам залишатися сильними попри всі випробування сьогодення?

Соломія: Те, що ми є одне в одного, нам дуже допомагає проходити цей важкий час. Разом завжди легше йти. Намагаємося бути одне для одного тим плечем, яке має відчуватися в тяжкі часи. Звісно, ми сильні, незалежні особистості, але знати, що є рідна людина на землі, яка про тебе думає і тебе кохає — це також додає сил. Це важливо.

Олексій: Любов. І віра, що ми потрібні одне одному — саме зараз, у цей час.

— Кохання врятує світ?

Соломія: Обов’язково врятує! Дуже в це вірю. Бажаю кожному відчути кохання, зустріти кохання, якщо ще його немає, а в кого є — зберегти. Бо ці світлі почуття додають натхнення, бажання змінювати світ на краще і рухатися вперед.

Олексій: Однозначно. Кохання — це зброя світла. І ми маємо її берегти. Закохані люди будують, творять, ризикують, мріють. Навіть велика зміна починається з бажання зробити добре тому, кого кохаєш, а потім — і світу.

Фото: Тетяна Бундзило

Стиль: Анна Лебідь

Тренч: Dolcedonna instagram.com/dolcedonna_shop

Джерело матеріала
loader
loader