Як вижити після влучання ПТУР: історія сапера-нацгвардійця "Кракена"

Сапер бригади Національної гвардії "Рубіж" Андрій "Кракен" пережив пряме влучання протитанкової ракети (ПТУР), зазнав критичних поранень, але повернувся на службу. Його досвід може врятувати життя.

Перший бойовий вихід

Червень 2023 року. Молодий хлопець, який ще кілька місяців тому складав іспити в університеті, вперше вирушає на передову. Перше завдання — розмінування.

— Ми зайшли в зону бойових дій 21 червня, — розповідає Андрій "Кракен". — До цього я закінчив навчання в Київському національному університеті імені Шевченка. А 24 лютого 2022 року зустрів війну в окупації — Немішаєве,Бородянка, Буча… Там жила моя прийомна сім’я, яка мене виховувала.

Разом з родиною Андрій три тижні шукав можливість вибратися з окупації. Коли з’явився шанс, пішки, сім кілометрів з сумками, дістався евакуаційної колони. Російські військові перевірили телефони, але відпустили. Так він опинився в Києві.

Потім були робота, відрядження, а далі — рішення йти до війська. Пройшов відбір у Третю штурмову бригаду та перейшов в "Рубіж" НГУ. Спочатку — курс молодого бійця, потім — базова саперна підготовка. Через місяць — передова.

— Ти ж новенький, давай знімай, — сказав командир.

Він стояв перед МОН-200 — протипіхотною і протитранспортною міною. Вона була спрямована просто на їхню дорогу. Досвідчені хлопці стояли поруч, спостерігали.

— Розміновуй. Якщо щось не так — підкажемо, — кинули йому.

Руки спітніли. В голові — як у фільмах: червоний чи синій дріт? Обрізав один, потім другий. Викрутив детонатор. Міна перейшла в безпечний режим.

Закинув її в рюкзак, важить 25 кг. Почали відходити. І тут мінометний обстріл:

— Або нас помітили, або це була просто планова ціль. Я заліг, перечекав. Потім піднявся, побіг. І тут розумію: за спиною 25 кг вибухівки. Якщо прилетить — рознесе на молекули…

Дісталися своїх. Міна ще місяць лежала на базі, поки її не підірвали на полігоні. Це був його перший вихід.

Спецзавдання

27 вересня 2023 року. Відпочивали у Дружківці. Вечір. Заходить командир:

— Хлопці, є завдання для спецури. Хто готовий?

Четверо підіймаються. Завдання — встановити мінно-загороджувальні пастки (МЗП) та мінні загородження на ворожому напрямку…

— …Я розумів, що ми засиділися. Нас точно засікли дроном. Почали витягуватися назад, — розповідає Андрій.

Темна ніч. Біжать групою. Він забігає у бліндаж — взяти димову шашку. Відстає на кілька секунд.

— І тут я роблю помилку. Починаю обганяти командира…

ПТУР. Спалах

Саме в цей момент летить ПТУР. Прямо між ним і командиром. Прямо під ногу.

— "Умку" відкинуло назад. Двоє інших теж постраждали. Але мені дісталося найбільше. Розірвана ліва нога. Глибокі осколкові поранення на спині.

Я вийшов на зв’язок, але мене ніхто не чув.

Ти один. Кров втрачається швидко. Спина кровить. Руки тремтять. Накладаєш собі турнікети. Я розумію, що витікаю. Командир уже відійшов. Інші теж. Залишаюся сам.

Лежу…

Через деякий час чую хлопців. Допомога. Мене витягують.

Квадроцикл ривком рухається вперед, і я відчуваю, як десь під ногами гуде двигун. Важко дихати. Спина — суцільний згусток крові, і рука не рухається.

Квадроцикл летить по пересіченій місцевості. Позаду — поле бою, попереду — стабілізаційний пункт. Десь у причепі, у цій люльці для поранених, яка зазвичай призначена для "двохсотих" або найтяжчих "триста", лежу я.

Відчуття, ніби мене загорнули у вологу ковдру. Мене кинуло в холодний піт, але я знаю, що це не через страх. А через кров. Я вже не відчуваю спини, але коли торкаєшся її здоровою рукою, пальці занурюються у щось гаряче й липке.

Провалля

— Ми їдемо. Я рахую секунди. Тридцять хвилин до стабілізаційного пункту. Це не так багато, але — ціла, бляха, вічність.

Коли ми нарешті прибуваємо, мене швидко переносять усередину.

— "Кракен", як ти? — голос побратима "Кабана" пробивається крізь шум, але я чую його, ніби з іншого світу.

— Погано.

Я не бачу його обличчя, але відчуваю, як він оцінює мене поглядом.

"Кабан" стоїть поруч. Лікарі розглядають мене, хтось каже:

— Що у нього?

— Кровотеча, спина, рука.

Вони швидко перевіряють рани, але не роблять нічого кардинального. Аптечки мають обмежений ресурс — не кожен може дозволити витратити на мене два-три бандажі. Моєї аптечки не вистачило.

Евакуація квадроциклом

— Заходить розвідник, з яким ми постійно працювали. Дивиться на мене і каже: "Ну що, будеш курити?" Я кажу: "Ні". Він: "Ну дивись, доживи хоча б".

Мене заносять на стіл. Я бачу руки лікарів, які метушаться над тілом, чую короткі накази. Хтось бере мою руку, шукаючи вену.

— Група крові?

— Друга позитивна.

Відчуваю, як катетер входить у вену. Після цього — провалля.

Прокидаюся через два дні. Світ навколо розмитий, як після глибокого запою. Голова важка, тіло чужорідне. Я намагаюся ворушитися — виходить тільки правою рукою.

Командир стоїть поруч, кладе телефон біля мене.

— Сестрі вже повідомив. Дівчині теж.

Телефон завжди залишав на КСП, тому вони дізналися про мене тільки через командування.

Я намагаюся написати сестрі, але пальці не слухаються. У голові туман, але я змушую себе відправити повідомлення: "Живий".

Госпіталь

— Перший місяць — суцільний біль. Лежати на спині нестерпно, ніби на дошках з цвяхами.

Спочатку — перев’язки. Кожен рух — як розпечений ніж під шкіру.

— Буде боляче, потерпи.

Та хіба я не терплю?

Потім — морфій. Спочатку допомагає, потім — ні.

Вночі лікарня здригається від вибухів. Я прокидаюся, намагаюся сісти, але тіло не слухається.

— Лежи, не рухайся!

Але інстинкти сильніші за біль. Я кричу в палаті, не розуміючи, де я. В голові — хаос.

В кожній пульсації болю я згадую той момент на фронті, коли вже не міг розрізнити, що відбувається. Чи був це вибух чи просто звук в голові, який я вже не міг вимкнути. І тепер це болить не тільки в тілі, а й у думках, що не залишають мене.

Повернення в стрій

— Я вже не можу зрозуміти, скільки часу минуло, бо дні і ночі в лікарні зливаються в одну нескінченну лінію.

Зрештою біль стає звичним. Як фоновий шум. Він не зникає, але я вчуся жити поруч з ним.

Лікарі кажуть, що я тримаюся добре, але я знаю: моє тіло більше не буде таким, як було…

"Кракен" повернувся на службу. Він знову в строю, служить в Національній гвардії, попри біль і фізичні обмеження.

Його відданість справі залишилася незмінною.