/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Fdb991af822a81b52976b08d012a26dc0.jpg)
Зірка серіалу «Будиночок на щастя» Ярослав Федорчук: У Росії про мене завжди говорили «хохол сейчас все сделает»
31 березня на екрани вийде перша серія вже шостого сезону надпопулярного «Будиночку на щастя». Напередодні прем’єри «Главком» зустрівся з актором Ярославом Федорчуком, який втілив одного з найбільш харизматичних персонажів серіалу. Актор також відзначився участю й в інших цікавих кінопроєктах: «Наші котики», «Брама», «Доторкнись і пробач», «Політ золотої мушки», «Шляхетні волоцюги».
Нині Ярослав працює у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса. Між грою на сцені та перед камерами активно волонтерить: збирає кошти, закуповує необхідне для ЗСУ, відправляє на фронт.
Шлях до успіху Федорчука був дуже плутаним, але насиченим. Нескінченні переїзди, зміни навчальних закладів, низка робіт, а головне – непростих і не завжди правильних рішень; перехід від україномовності до мислення російською і назад; робота у Росії; тривалий процес самокопання та самоідентифікації.
Як актор, який тепер після кожної згадки Росії чи росіян неодмінно додає «хай у пеклі горять», примудрився потрапити аж у три російські кінопроєкти – у розмові з «Главкомом».
«Спочатку я продавав піратські компакт-диски у підземному переході»
У вас дуже цікава біографія. Ви народилися у Черкаській області, навчалися у Козятині, жили у Києві, у Московській області та зрештою опинилися у Львові. Як так сталось?
Я не знав, чого я хочу, і мої батьки особливо і не розуміли, до чого я схильний. Моя мама чомусь дуже хотіла, щоб я став лікарем – хірургом. А от я цього не хотів. Я вступав – точніше, мене, так би мовити, намагалися вступити у Гайсинський медичний фаховий коледж. Добре, що я не вступив.
Я почав себе шукати в різних сферах. І тоді хтось сказав: «Слухай, а ти будеш класним комп'ютерником!». Ну, думаю, напевно, буду. Я вступив у Козятинське вище професійне училище залізничного транспорту на оператора комп'ютерного набору. І відповідно (сміється) після того я збирався вчитися у КПІ на програміста – айтішника. Я вступив у КПІ, але не на той факультет, на який хотів, а на факультет електроніки – на інженерні акустичні засоби, на заочну форму навчання. Як я туди вступив? Я не знаю, тому що з математикою у мене було дуже погано, я її не розумів. Але мені вдалося. Я почав шукати собі житло і роботу – мав повністю сам себе забезпечувати.
Спочатку я продавав піратські компакт-диски у підземному переході на станції метро Льва Толстого – нині вона називається Площа Українських Героїв. Постійно попадав на гроші, бо в мене їх крали. І відповідно я завжди залишався у боргу, який мені потрібно було відпрацьовувати. Невдовзі я покинув це діло і пішов працювати у «Швидко» на Лук'янівській. Для тих, хто не пам’ятає: це як McDonald's, тільки на український манер. Там продавали супи, борщі і вареники з різними начинками. Почав заробляти гроші, повністю себе утримувати, і це було класно. Доти я жив дуже в жахливих умовах, але потім з того вибрався, зняв собі нормальне житло на Лук'янівській. Але я розумів, що хочу і можу зробити не лише для виживання. Мій швагро (чоловік сестри – «Главком»), вже покійний, запропонував: «Приїжджай до мене на будівництво у Москву («Коли вживаю російські топоніми – я вживаю їх з маленької букви», – уточнює Ярослав), будеш у мене працювати». Я погодився.
До речі, на третьому курсі я покинув КПІ, але знання, які там здобув, і досі мені стаються у нагоді.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2F039b3bbfb7ad600306cd652f271b7ecf.jpg)
А чому покинули університет?
Мені було 20, і я потрапив в якусь петлю. Для того, щоби вчитися, я повинен себе забезпечувати. Щоби забезпечувати, треба було працювати. Виходить, я працював, щоб вчитись, але поєднувати це насправді не міг, бо десятигодинні робочі зміни погано співвідносяться з сесіями і прослуховуванням курсів. Коли мені довелось купити курсову, щоб закрити сесію, – зрозумів, що потрібно щось міняти. Нащо мені диплом кваліфікованого працівника, якщо я таким не є? Тоді я подзвонив мамі і сказав, що кидаю КПІ. А моя мама завжди дуже сильно хотіла, щоб я мав вищу освіту. Вона була просто одержима цією ідеєю. Тоді мама мені відповіла: «Роби, як знаєш, я тебе підтримую в будь-якому випадку». Я був приємно здивований!
Отже, я працював з родичем на виробництві печей. Жив на заводі в гуртожитку у Московській області, селище Фряново, – щоб вони пропали! До слова, коли я там працював, я вичислив, що через брак на виробництві плитки дещо браковані, через що показники ефективності на 10% гірші, ніж мали б бути. Я прийшов і сказав про це начальнику, пояснив, що не так. Він відповів: «Тебе это надо? Иди отсюда». Я зрозумів, що там довго не затримаюсь. І не затримався.
Потім я поїхав працювати на будівництво у місто Жєлєзнодорожний. Працював, по суті, чорноробом – різав камінь. Я швидко зрозумів, що мені там зовсім не подобається, що в мене є якийсь нерозкритий потенціал, і треба щось з цим робити. До того ж, це дуже важка робота: я у свої 20 років виглядав вже як старий дід. Із заробленими грошима я повернувся у Київ.
Після КПІ – в актори. Чому так?
Я народився у селі Сичівка Черкаської області. Туди щоліта до бабусі приїздила моя подруга, Тетяна Мацаєва, разом з братом. Коли ми стали доросліші, Тетяна мені якось сказала: «Я навчаюсь в акторській школі, приїжджай у Київ – подивишся водевіль (жанр легкої комедійної п'єси, в якій драматична дія поєднується з музикою, піснею-куплетом, танцями, – «Главком»), я там гратиму». Я приїхав, подивився, і з подивом для себе зрозумів, що побачив на сцені зовсім іншу Тетяну – якусь не таку, яку я знав. Це була зовсім інша Тетяна. І я подумав: «Як це взагалі, що це таке?». А це була акторська майстерність.
Після повернення у Київ я влаштувався працювати у «Букву» у Глобусі на Майдані Незалежності і… почав читати. Я читав постійно, весь рік присвятив вивченню того, що я не знаю, і що мене цікавило. Мене, звичайно, за це дуже сварили. Начальство регулярно нагадувало, що я там – і охоронець, і продавець-консультант, і касир, і що я маю працювати, а не читати. Але я прихитрявся. Звісно, за рік мене все-таки звідти звільнили, але я здобув дуже багато знань.
Треба було давати собі якусь раду. Пам’ятаю, як відкриваю книжку про професії, і одразу ж бачу на букву «а» – актор. Враження від перевтілення Тетяни спливли десь з глибин підсвідомості. І я подумав: чому б не спробувати? Про театр на той момент я знав небагато: що є шоколад «Театральний» – жарт, звісно. Але насправді про театр я знав дуже і дуже мало. І я почав копати.
Вирішив, що буду вступати у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого і у Львівський театральний. Була ще можливість податись у Харків, але у Львові і у Харкові екзамени проходили одночасно. Коли я прийшов вступати до Юрія Висоцького, який зараз у центрі скандалу, він подивився на мене і сказав: «Знаєте, молодий чоловіче, якогось особливого таланту у вас я не бачу».
Мені стало дуже прикро. Як це так, чому мені сказали, що у мене немає таланту? Я почав сумніватися: а може, це справді не моє? Людина фактично обрубала мені крила. Я плюнув і поїхав у Львів – і мене зарахували! А потім виявилося, що вся група, яка вступала до Галини Степанівни Воловецької (нині це головна режисерка Львівської Національної опери, – «Главком») теж пробувала вступити до Висоцького, і він їм теж сказав, що не бачить у них ніякого таланту.
Проте, виявилося, у кожного з нас цей талант є. А для нас це було дуже важливо, це було надзвичайно гостре питання. Бо талант – це ж найважливіше в акторській професії. У Львові я і залишився, тут одружився.
І нещодавно відзначили 10 років подружнього життя з вашою дружиною, фотохудожницею Дарією Бедернічек.
Саме так. (Посміхається)
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Fc4aaf8d630b8aef7840fcc90e8bc22a6.jpg)
Ви також попрацювали асистентом кафедри?
Так, впродовж року я був асистентом кафедри в Олега Стефанова (нині змінив прізвище на Стефан – «Главком») у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Стефанов раніше працював у театрі Курбаса, зараз у Києві – у театрі на Лівому березі. Я теж там працював.
А чому ви не залишились у Києві?
Там складно бути видимим. У Києві дуже багато невидимих акторів. Плюс – я дуже втомився, Київ мене трохи, так би мовити, підтоптав. Там дуже суєтно. Мені краще бути в якомусь меншому місті. Я не скажу, що у Львові значно спокійніше. А у спальних районах, десь на Левандівці чи Сихові, все те саме, що у Києві.
«Режисери завжди розмежовували українських і російських акторів»
Ви знімалися у трьох російських фільмах – «Гітлер капут», «Мушкетери» та «Вовче сонце».
Так. У «Мушкетерах» у мене була надзвичайно епізодична роль, я навіть не ввійшов у кадр, – і, слава Богу, мене там навіть не видно.
Якими були ваші враження від роботи з російськими акторами?
З досвіду знімання в кіно з російськими акторами тут, в Україні: до них ставилися зовсім по-іншому, ніж до наших. Таке враження, що приїжджали якісь голлівудські актори – і вони так само себе і поводили. Хоча насправді голлівудські актори так себе не поводять.
Режисери завжди розмежовували українських і російських акторів. Навколо них бігали навшпиньках, з ними спілкувалися зовсім інакше. Вони отримували всі можливі «плюшки». На відміну від українських акторів: мовляв, ти працюєш у себе вдома, то можеш сам собі забезпечити комфорт. І ми, актори, самі якось це толерували, вважали, що напевно, вони «вищі». Отака сила пропаганди, стереотипів. Ну бо ці ж актори, що є нащадками радянського кінематографа. До речі, більшу частину оцих радянських фільмів знімали на Одеській кіностудії. Мені таке ставлення було огидним.
Звісно не всі росіяни були абсолютно наглими, але більшість з них були саме такі. Нам, епізодникам, виділяли окреме приміщення, і до нас часто забігали асистенти цих російських зірок – з робочих моментів, коли треба було взяти костюм, щось уточнити тощо. Вони постійно матюкалися, скаржилися на «цих г*ндонів». «Г*ндони» – саме так асистенти їх називали. Хай всі у пеклі горять.
У «Вовчому сонці» ви знялися у 2014 році. Стрічку знімав російський режисер. Чому ви тоді пішли до нього?
Буду відвертим: тоді не думалось. Я там знімався разом з іншими українськими акторами-студентами. Ми не перебирали, ми були дурнями. Нас кликали на зйомки – ми хапалися за можливість. Якщо чесно, я навіть не пам’ятаю, про що та історія – я не дивився той серіал, знаю тільки свій епізод. Слухайте, весь Львів тоді знімався в тому серіалі. Хоч це і не знімає з нас відповідальності.
«Коли приїхав до Львова, я був двомовний, думав російською мовою»
Загалом до 24 лютого 2022 року російську мову і загалом усе російське дуже толерували. Чому? Як особисто ви сприймали той період, живучи у Львові?
Так сталося, що коли приїхав до Львова, я був двомовним, а думав російською мовою. Я не знаю, чого так, бо я ж виріс в україномовній родині. Далося взнаки, що поїздив по москвах. Хоча знаєте, у Києві я також був російськомовним. У той період я розумів: якщо я не буду знати цієї мови, то мені буде дуже складно. Я почав розмовляти російською – і в якийсь момент зрозумів, що мислю не українською, а російською. Коли я приїхав до Львова, мені пощастило: поруч був друг – Царство Небесне, він вже помер. Ми дуже багато говорили – про Україну, про Пласт, про відмінності між українцями і росіянами. Спершу я не міг цього сприйняти: ідентифікував себе як слов'янин, вірив у міф про один народ, про те, що ми брати. Тривалий період життя я до ладу не знав ні української, ні російської – говорив суржиком. Це при тому, що у мене мама – вчителька української мови та літератури.
За якийсь час я почав розуміти, що ми дійсно відрізняємося. До того ж, я пам'ятав ставлення до себе на Московщині, де я постійно був «хохлом». Про мене завжди говорили: «Там хохол, он сейчас все сделает». Я усвідомив, що росіяни нас не сприймали як іншу націю. До речі, таке ставлення було не тільки до українців – наприклад, таджиків вони завжди називали «чучмеки» і ставилися до них, як до бидла. Таджики – дуже класний народ, вони поступливі і дуже працелюбні – так само, як ми. Я надивився на те. Розумію, чому росіяни так себе поводять: у них велика територія і ще більше відчуття імперського «вєлічія».
Після 2014-го і тих розмов з другом я почав себе однозначно ідентифікувати як українець, перейшов на українську мову. Я працюю в українському театрі Леся Курбаса, а Лесь Курбас був розстріляний за свою патріотичну позицію.
Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
Мене розбудили родичі і сказали: «Почалось». Я спершу не зрозумів, що відбувається. Мене це дуже сильно ошелешило, мене охопила страшенна ненависть.
Я ненавидів своє минуле, я ненавидів все, що робив до того. Я ненавидів цю націю і усе, що було пов'язано з ними. Звісно, у якийсь момент я себе опанував, відтоді активно волонтерю.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2F8d148159954649d8b0d1502171e6c170.jpg)
Ви виїжджали за кордон? Чи, принаймні, збиралися?
Ні, таких думок не було. Я казав дружині: «Дарія, їдь звідси – Польща, Німеччина». Вона відмовилась їхати без мене. Я й не хотів виїжджати. Це ж мій дім, я буду його захищати. Якщо я не у ЗСУ, то я для ЗСУ. Бачив багато прикладів, коли хтось їхав на якісь гастролі за кордон – і не поверталися звідти. Як так? Якщо вас випускають, значить, вам довіряють, і ви можете робити щось у країні, допомагати!
Звісно, усі волонтери вже виснажені. Усі українці виснажені! Донати катастрофічно впали. Якщо у перший рік війни я збирав на щось 40 тис. грн, то ці збори закривалися буквально за три-чотири години. А зараз, щоб зібрати 40 тис. грн, потрібно десь півтора місяця.
«Все, що знімають на воєнну тематику, сприймається дуже серйозно, бо війна вже тут»
У 2020 році ви знімалися у воєнному фільмі «Наші котики» – це «патріотична неполіткоректна комедія». До його виробництва долучилась Уляна Супрун – у ролі продюсерки. Супрун, гумор, чарівні актори, актуальність теми – чому стрічка не вистрілила? Що і де не спрацювало?
Мені здається, що було замало реклами. Я вважаю, це цікава історія, і вона мала б спрацювати. Ще одна причина, на мою думку, – воєнна тематика. Все, що знімають на воєнну тематику, сприймається дуже серйозно, бо війна вже тут. У кожного є родич, який або загинув, або травмований, і ніхто не хоче до цього повертатися. Хоч цей фільм і комедійний, але ж там про війну.
Справді, чимало потенційних глядачів вдаються до ескапізму. А як ви сприймаєте зйомки у воєнних фільмах?
Це дуже сильно відгукується. Навіть якщо сценарії містять елемент іронії, я все одно сприймаю їх дуже серйозно. Мені важко. Тому коли у сценарії фільму про війну містяться якісь жарти, то сприймаєш їх як віддушину. У «Котиках» знімався Дмитро Тубольцев, який воював. Під час зйомок він багато жартував, підколював мене. Я грав роль капелана, у мене були наклеєні вуса і борода, і варто було мені засміятися, як все це відпадало. Тубольцев та інші хлопці постійно мене смішили. Тож, звісно, до зйомок всі ставилися серйозно, але жартів було дуже багато, бо інакше це просто неможливо вивезти.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Ff4280c40137e9d8d310cf45c6d5106b7.jpg)
«Якби Безрук запросили на зйомки, я припинив би участь у серіалі»
Про роль Назара у «Будиночку на щастя». Спочатку виникає відчуття, що цей персонаж мав з’явитися в одній-двох серіях – і все. Але він настільки полюбився, є настільки органічним, що не міг не залишитися. Вам самому подобається Назар?
Наскільки мені відомо, цей серіал мав тривати один, максимум два сезони. Але історія вийшла дуже жива, купа фанатів серіалу пишуть на «Новий канал», на сторінку Instagram, на Facebook – і наполягають, що потрібне продовження. Мій персонаж з'являється в кінці першого сезону в останній сцені. У другому сезоні глядачів знайомлять з моїм персонажем – Назаром, сином Васі і Люби.
Режисер Сергій Атрощенко давав мені багато сцен, багато тексту, щоб я міг розкрити цього персонажа. І так закрутилось, що з цієї історії Назарчика вже і сокирою не вирубаєш. Я не можу сказати, що Назар – головний герой, бо головні герої – це Люба, Вася і Максим. А ми з Маруською (серіальна дружина Назара – «Главком») розбавляємо собою ситуацію. Є розмови про те, щоб зняти окрему серію, де головними будуть саме Маруська і Назар.
З якою Марусею вам комфортніше працювати?
Обидві актриси дуже цікаві, дуже класні і обидві вчилися на курсі Дмитра Богомазова. Школа у них одна, одразу впізнається почерк. Світлана зараз у Нью-Йорку.
У 1-4 сезонах Марусю грала акторка Світлана Косолапова. Однак з початком повномасштабної війни Світлана виїхала з країни. У п’ятому сезоні її роль зіграла Марія Стопник.
Дмитро Богомазов – український театральний режисер, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народний артист України, з 2017 року – головний режисер Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, нині режисер цього театру.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2Fa7c60977e0180c99f2e14ef9b62ebefd.jpg)
Ви спілкуєтеся?
Зараз вже ні, а раніше спілкувалися. Певно, відстань бере своє. У неї – своє життя.
А з колегою з попередніх сезонів, Галиною Безрук, підтримуєте контакт?
Акторка Галина Безрук, яка у 1-4 сезонах «Будиночку на щастя» зіграла одну з головних ролей – дружини Макса – народилася в Україні. Переїхала до Росії у 2015 році – коли вже тривала війна у Донецькій та Луганській областях. Через рік вона вийшла заміж за російського актора Артема Алексєєва, народила від нього доньку. Згодом подружжя розлучилося: Безрук повернулася до України, і розповіла, що причиною стало домашнє насилля, проблеми з психікою та алкоголем чоловіка, актор навіть перебував у психіатричній лікарні.
У 2022 році Галина втекла до Москви, а у 2023-му дала інтерв'ю російському виданню «СтарХіт», де зазначила, що мовчить, адже її слова нічого не змінять; що повертатися в Україну вона не збирається, і що рідні її позицію підтримують, а от колеги повністю обірвали зв'язок. Нині Безрук не перестає розважати росіян та сплачувати податки в бюджет країни-агресора. У її соціальних мережах згадок про війну немає.
Після того, як вона зробила свій вибір, про який розповіла якомусь російському виданню, ми припинили спілкування. Її одразу прибрали з серіалу.
Коли мені телефонував продюсер, щоб повідомити, про початок зйомок наступного (тобто п’ятого, – «Главком») сезону, то перше, що я запитав, чи буде Галина Безрук.
Мене запевнили, що ні. Бо якби Безрук запросили на зйомки, я припинив би участь у серіалі.
Я відмовляюся зніматися зі зрадниками. Хочеш у Росію? Не треба давати інтерв’ю, просто тихо зникни – не кажи нічого про Україну. Я розумію: це складна ситуація, якщо у тебе родичі на Росії.
Але у випадку з Безрук біда і у тому, що вона обрала Москву, де у неї чоловік, і у тому дурному ганебному інтерв’ю.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2F86589784d259bed58c0bf5041f16caa7.jpg)
Чи змінилась атмосфера на майданчику відтоді, як вона пішла?
Так, стало дуже легко, стало значно простіше. Ми всі підтримуємо один одного, ніхто нікого не обговорює – хто кращий, хто гірший.
В актриси Віталіни Біблів у серіалі дуже колоритна роль. Її серіальний син Назарчик теж від неї не відстає – може вивернути гостре слівце. Наскільки ваш багатий життєвий досвід допоміг у створенні образу Назара?
Назар – класний, кожен з нас у селі і у місті ріс, вчився і працював разом з такими «назарами». Їздив на велику, жартував над і разом з батьком, отримував прочухана від мами. Не у поганому розумінні.
Назарчик – це збірний образ інфантильного сина, який часто не знає, що йому робити.
Він ніби і мамій, але в якісь моменти може і постояти за себе. Він і дурний, і хитрий, і розумний, і відважний, простий і смішний.
Весь досвід, який я отримав за своє життя, звичайно, там присутній.
«Главком» висловлює глибокі співчуття рідним та близьким воїна.
Наталія Сокирчук, «Главком»

