Чи розбомбить Трамп Іран «до всіх чортів»?

Іранська ядерна програма й далі залишається джерелом головного болю для нової адміністрації США.

Ще до офіційного вступу на посаду й буквально в перші ж дні після інавгурації Дональд Трамп неодноразово повертався до цього питання, публічно закликаючи Ісламську республіку до переговорів. Із того, з якою сталістю він повторював, що не хоче розбомбити Іран «до всіх чортів», випливало, що опція військового рішення лежить на столі господаря Овального кабінету.

З публічних висловлювань було важко зрозуміти, який із варіантів — угода чи удар по ядерних об’єктах — зрештою буде обрано. Місяць по тому визначеності щодо планів Білого дому не додалося. Однак у рівнянні з’явилися нові складники — насамперед Росія як потенційний посередник між сторонами конфлікту.

Іран досить однозначно відкидає ідею переговорів під тиском. Є всі підстави припускати, що на позицію Тегерана значною мірою вплинули уроки, отримані Ісламською республікою з динаміки україно-американських відносин.

І ось уже президент Ірану Масуд Пезешкіан заявив, що не вестиме переговорів із американським лідером Дональдом Трампом, поки той продовжує погрожувати: «Я з вами не зустрічатимуся й не розмовлятиму. Ідіть і робіть, що хочете. Ми не шукаємо конфлікту, але ніколи нікому не кланятимемося. Ми краще помремо з честю, ніж житимемо в приниженні!». За словами Пезешкіана, американському лідеру «має бути соромно» за те, що він зробив із президентом України.

Батіг і пряник Трампа

Минулого тижня американський президент кілька разів заявив, що направив листа Верховному керівникові Ісламської республіки. Коментуючи для преси свій крок, Дональд Трамп повторював тези про неприпустимість володіння Іраном ядерною зброєю і про те, що мирна угода, яка стала б «великим близькосхідним святом», набагато краща за «інші варіанти».

В інтерв’ю телеканалу Fox News два дні тому він повторив: «Я направив листа… і хотів би укласти угоду з ними, що буде настільки ж ефективною, як і військове рішення». «Однак час минає», — додав Трамп. За його словами, від Тегерана очікують кроків назустріч, інакше «щось незабаром станеться».

Можна зазначити, що Дональд Трамп є досить обережним у висловлюваннях про те, що саме має статися, якщо Ісламська республіка не дослухається до його закликів. Він надає перевагу формулюванням на кшталт того, що хотів би обійтися без бомбардувань, але уникає впевнених тверджень, що вдасться до них, якщо режим аятол виявиться незговірливим.

Наразі навіть незрозуміло, до яких конкретних заходів призвів указ про «максимальний тиск», підписаний американським президентом перед зустріччю з прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу. Згідно з витоками інформації, що їх обговорюють у пресі, Білий дім розглядає можливість перехоплювати іранські судна для контролю над експортом нафти. Дональд Трамп скористався нагодою покритикувати попередню адміністрацію за те, що вона не стежила за дотриманням санкцій, однак і сам наразі не перейшов до реальних дій.

Єдиний крок, що став відомим публічно, стосувався скасування наявного раніше винятку для уряду Іраку, що давав змогу купувати іранську електрику. Йшлося про незначні обсяги, та й за умов катастрофічної нестачі електроенергії в самому Ірані важко сприймати цей крок як істотне закручування гайок.

Схоже, «військове рішення» Вашингтон волів би віддати «на аутсорс». Не секрет, що бажання відбомбитися по іранських ядерних об’єктах Ізраїль декларував у відповідь на ракетні атаки ще торік. Адміністрація Джо Байдена стримувала Тель-Авів, але Дональд Трамп одразу ж після вступу на посаду розблокував постачання єврейській державі важких антибункерних авіабомб, без яких завдати серйозної шкоди вмурованим у скелі іранським військово-промисловим об’єктам було б нереально.

Непохитність Тегерана

Керівництво Ісламської республіки зі свого боку рішуче відкидає ініціативу Дональда Трампа. Верховний лідер країни аятола Алі Хаменеї заперечує, що взагалі отримував якесь послання від американського президента.

У досить різких висловах він розкритикував «бандитські країни, які наполягають на нав’язуванні своїх умов іншим». «Наполягання деяких урядів-тиранів на переговорах має на меті не вирішення проблем, а радше домінування та нав’язування власних бажань. Ісламська Республіка Іран однозначно не виправдає їхніх очікувань», — заявив рахбар.

У схожий спосіб висловлюється й міністр закордонних справ Аббас Аракчі. «Яка розсудлива людина погодиться вступити в переговорний процес під тиском і погрозами? Їхня мета на цих переговорах — капітуляція. Іран ніколи не здасться», — сказав він на нещодавній пресконференції.

Якщо раніше певну слабку надію на конструктивне ставлення до пропозицій США давала наявність в іранському керівництві поміркованої фракції, зокрема тих, хто асоціюється з досягненням угоди щодо ядерної програми десять років тому, протягом останніх тижнів ситуація змінилася. Насамперед ідеться про Джавада Заріфа, який був змушений піти з посади віцепрезидента під навалою критики з боку консервативних кіл.

Президент країни Масуд Пезешкіан, виступаючи на парламентських слуханнях стосовно висловлення недовіри іншому відносно поміркованому члену уряду, міністру економіки Абдоннасеру Хемматі, якого зробили цапом-відбувайлом за катастрофічну інфляцію та стрімке зубожіння населення, прямо заявив: «Я вважаю, що діалог із Америкою вирішить багато проблем, але коли керівництво заявило, що діалогу з Америкою не має бути, ми погодилися. Я вірю в діалог із Заходом, але ми дотримуємося думки керівництва».

Іранське керівництво взяло курс на загострення на тлі погіршення соціально-економічної ситуації в країні. З літа минулого року курс національної валюти впав із 59 тис. томанів за долар до 95 тис. Згідно з офіційною статистикою, майже третина іранців живе на дохід, еквівалентний двом доларам на день. Крамниці починають пропонувати купувати на виплат найбазовіші продукти, на кшталт цибулі й картоплі.

Узимку країну накрила хвиля блекаутів. Парламент навіть ухвалив рішення про запровадження другого неробочого дня на тиждень (раніше вихідним була тільки п’ятниця, день молитви), особливо не приховуючи, що цей захід спрямований на зменшення споживання електрики. Влітку, схоже, на Тегеран чекає нова криза — водна. Через застарілу інфраструктуру та малу кількість опадів узимку наповнення водозбірників, які живлять мегаполіс, є критично низьким.

Однією з причин дефіциту ресурсів експерти називають систему субсидій, завдяки яким бензин, електрика й вода для населення є майже безкоштовними. Це призводить до неконтрольованого зростання споживання. Однак реформа цієї системи за умов низьких доходів може мати наслідком соціальний вибух.

Не можна виключати, що керівництво країни прагне згуртувати населення за допомогою зовнішньої загрози й цілком свідомо підштовхує Штати та Ізраїль до військової опції.

Український урок

Одним із аргументів для публічного обґрунтування конфронтаційної стратегії Тегерана послугувала оцінка поведінки нової адміністрації США стосовно Києва. За публічною суперечкою Володимира Зеленського й Дональда Трампа, що спалахнула в Овальному кабінеті 28 лютого, в Ісламській республіці спостерігали особливо уважно.

Хоча ми звикли сприймати Іран як однозначного союзника Росії в її війні проти України, не можна сказати, що в інформаційному просторі самої Ісламської республіки домінували в цьому контексті антиукраїнські наративи. У деяких публікаціях було чимало зловтіхи, проте Україну радше навіть із певною симпатією зображали як жертву американського віроломства. Сполученим Штатам не можна довіряти — таким був лейтмотив першої реакції іранських ЗМІ.

Найцікавішим був аналіз голови іранського зовнішньополітичного відомства Аббаса Аракчі, який опублікував цілу статтю на цю тему в газеті «Еттеллат». Його висновок полягав у тому, що в питаннях власної безпеки та незалежності не можна покладатися на треті країни. Жодні домовленості не захистять у критичний момент, оскільки зовнішні гравці керуються насамперед власними національними інтересами. Ісламська республіка, за його словами, обрала складний, але правильний шлях опори на власні можливості.

Випадок України важливий для Ірану як приклад неспроможності міжнародних зобов’язань забезпечити збереження суверенітету, якщо країна сама не в змозі себе захистити. Між рядків статті Аббаса Аракчі чітко читається: власна ядерна програма може гарантувати безпеку, на відміну від обіцянок примхливих заокеанських лідерів.

Третій зайвий

Паралельно з гучними заявами Вашингтон не полишає спроб поновити діалог із Тегераном менш публічними способами. Нещодавно стало відомо, що під час телефонної розмови з Владіміром Путіним 12 лютого та переговорів із російською делегацією в Ер-Ріяді Білий дім попросив Кремль допомогти налагодити контакт із Тегераном. Візити до Ірану російських офіційних осіб, включно з міністром закордонних справ Сєрґєєм Лавровим, що відбулись опісля, дали підстави для припущень, що Москва готова надати Дональду Трампу таку послугу, яка ні до чого не зобов’язує.

Щоправда, якихось помітних наслідків таке дипломатичне посередництво не мало. Дмітрій Пєсков, як і сам Сєрґєй Лавров, відповідали на прямі запитання журналістів ухильно. Повторюючи риторику про нібито наявну прихильність Росії до вирішення всіх спірних питань шляхом дипломатії та неприйнятність силових рішень у міжнародних відносинах, росіяни не підтверджували передачі Тегерану будь-якого послання з Вашингтона. Аббас Аракчі кілька разів однозначно заперечував такі припущення.

Кілька іранських дипломатів у відставці у своїх коментарях більш відверто ставили під сумнів спроможність Росії навіть потенційно відіграти конструктивну роль посередника. Нематолла Ізаді, останній посол Ірану в СРСР і перший — у Росії, написав: «Ми не маємо втягувати Росію в урегулювання наших відносин, особливо за умов багаторічної конфронтації зі США».

Його скепсис поділяє й колишній генеральний директор у справах Близького Сходу МЗС Ірану Касем Мохебалі. За його словами, Москва не може бути добрим посередником для іранців, оскільки вона просто домагається від Вашингтона поступок щодо українського досьє. Іран для неї — лише засіб торгу.

Ізраїльський іраніст Володимир Месамед, наводячи у своєму Telegram-каналі ці та інші красномовні цитати, резюмує: «Ні Іран, ні США не розглядають Москви як нейтрального посередника (а це необхідно в такому контексті), а геополітичні умови в регіоні та світі не дають змоги Росії вдатися до будь-яких відчутних дій у цьому напрямі».

З посередництвом Москви чи без нього, наразі створюється враження, що Тегеран і Вашингтон ні на крок не наблизилися до поновлення діалогу.

Тим часом європейські учасники ядерної угоди десятирічної давнини — Велика Британія, Німеччина та Франція — також нарощують тиск на Ісламську республіку. Вони вимагають підписання нової угоди до середини літа. Вочевидь, з їхнього боку таймінг обумовлений передбаченою старою угодою можливістю до жовтня запустити механізм поновлення санкцій Радбезу ООН проти Ірану. «Євротрійку» підтримує й МАГАТЕ.

Деякі спостерігачі припускають, що Ізраїль з власних причин також буде готовий перейти до активних бойових дій проти Ірану до літа. Усі зацікавлені сторони усвідомлюють: годинник цокає, центрифуги працюють, і вічно тягнути час тегеранському режиму не вдасться.