Українці "купують" ядерну зброю: про що свідчить реакція суспільства на скандал в Овальному кабінеті

Українці зібрали понад 27 мільйонів гривень "на ядерку". Цей збір був започатковано співзасновником monobank Олегом Гороховським після напруженої зустрічі в Овальному кабінеті президентів України та США 28 лютого.

Збір коштів розпочався в ніч на 1 березня, і вже за перші 30 хвилин було зібрано 2 мільйони гривень. За 20 годин сума досягла 27,2 мільйона гривень. Метою цієї ініціативи було показати єдність українців, їхню ненависть до ворога та готовність боротися за свою землю, свободу та незалежність.

"Так, ми хочемо мати ядерку і можливість дати по зубах ворогові й відповісти йому так, щоб йому все стало зрозуміло раз і назавжди, але нам поки що нема чим. Звичайно, я не знаю, як зробити "ядерку", але це й не було метою збору. Метою збору було показати – що ми єдині, ненавидимо ворога і готові боротися за нашу землю, свободу та незалежність і наша єдність і є наша "Ядерка", яку неможливо знищити навіть іншою ядеркою", — пояснив Гороховським.

Тако ж він повідомив, що 155 людей захотіли повернути свої донати, а суму у 27 096 088 грн переказав відомому блогеру Сергію Стерненку, який займається збором коштів на FPV-дрони під назвою RUSORIZ для потреб різних підрозділів Сил оборони.

Раніше директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха зауважив, що вторгнення росіян в Україну у 2022 році стало шоковим фактором, який мобілізував суспільство. Подібні шоки, хоча й іншого масштабу, знову об'єднують людей. На цей раз тригером стала зустріч Зеленського з Трампом і їх "непроста" розмова у прямому ефірі.

Ображають Зеленського — ображають кожного українця?

За словами виконавчого директора Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антона Грушецького, дуже важливо розуміти, що будь-який тиск на Україну сприймається громадянами не лише як тиск на владу, а як атака на країну загалом. Це стосується і наративів, що Україна нібито спровокувала війну чи має відмовитися від НАТО. Подібні заяви атакують не лише політичний курс керівництва, а й самих громадян. Якби критика з боку зовнішніх гравців обмежувалася лише одним лідером, то це було б інше питання. Але коли атакують державу, суспільство згуртовується.

"Українці сприймають цю війну як екзистенційну. Згідно з опитуваннями, більшість вважає, що Росія хоче або фізично знищити українців, або ліквідувати нашу національну ідентичність. У такому контексті будь-які атаки на Україну стають спільною проблемою, що вимагає колективної реакції. Один із методів інформаційної війни Росії – посіяти зневіру, створити враження, що боротьба безнадійна. І хоча українці втомлені, як показують опитування, вони зберігають високу волю до опору та категорично проти капітуляції", — каже Фокусу Грушецький.

Також експерт відкреслює, що частиною українського національного характеру є те, що ми часто песимістично оцінюємо ситуацію, але коли виникає загроза, мобілізуємося. Є цікавий соціологічний феномен: у 90-х роках дослідження показували, що українські домогосподарства витрачали в 1,5–2 рази більше, ніж декларували заробітку. Це свідчить про схильність недооцінювати свої ресурси та перебільшувати труднощі.

"Попри війну, люди адаптувалися до нових реалій. Наприклад, суб’єктивна оцінка матеріального становища в середньому не погіршилася порівняно з довоєнним періодом. Це не означає, що стало легше жити – просто люди звикли. Так само і з довірою до Зеленського: вона зросла не лише тому, що він добре виконує свою роботу, а тому, що атака на нього сприймається як атака на всю країну. Це явище називається суб’єктивізацією держави – Україна перестає бути об'єктом і стає повноцінним суб'єктом у власних очах. І що є певні умовні червоні лінії: у нас можуть бути сильні партнери, але Україна все одно залишається Україною. Тим більше, це Україна, яка платить найвищу ціну. Україна, яка є щитом Європи та західної цивілізації, несе свободу — ту саму, про яку нам розповідають на Заході. Україна стікає кров’ю, і саме їй належить ухвалювати рішення. Тим більше, що громадяни всередині України, будемо чесними, значно краще оцінюють ситуацію, ніж зовнішній спостерігач у Європі чи Америці", — продовжує Грушецький.

І ось ще один цікавий момент: українці, які живуть в країні на даний момент а також люди, які відвідують Україну та прифронтові міста, мають набагато оптимістичніший погляд, ніж західні журналісти, які оцінюють ситуацію з Парижа чи Нью-Йорка. Вони бачать війну через призму кризових наративів і драматичних заголовків, часто не розуміючи реальної ситуації.

"Це також питання до нас – наскільки правильно ми комунікуємо свою позицію назовні? Ми маємо пояснювати, що боротьба триває, що ми не на межі колапсу, а навпаки – адаптуємося та знаходимо нові рішення", — вважає експерт.

До останнього росіянина: наскільки українцям вистачить витривалості?

Безумовно, може настати момент, коли "терпець урвався" і вже не про яку згуртованість говорити не зможемо. Але на думку Антона Грушецького, українці відчувають, що ризики від російського вторгнення настільки сильні й настільки зачепили всіх, що це дає запас стійкості на багато місяців вперед. А можливо навіть і на роки.

"Ще у 2023 році близько 80% українців говорили, що у них є загиблі чи поранені серед знайомих або хтось із близьких проходить військову службу, то це означає високу емоційну залученість. А для тих, хто живе у прифронтових містах, війна — це щоденна реальність: обстріли, руйнування, постійна небезпека. Звісно, є частина суспільства, яка втомилася і готова на будь-які умови заради завершення війни. Але це меншість. Наприклад, мої родичі в Херсоні чудово розуміють, що просте перемир’я не принесе миру їхньому місту. Доки не буде гарантій безпеки, терор триватиме. І поки існує Росія зі своєю армією та політикою терору, критична маса українців залишатиметься згуртованою", — пояснює експерт.

За словами Грушецького, самі росіяни своєю жорстокістю лише посилюють цю єдність. Страти, тортури, знущання з українців на окупованих територіях доводять, що з ними неможливо домовлятися. Ті, хто до 2022 року ще вірив у можливість змін у Росії, тепер розуміють: там немає нової влади чи "інших людей", з якими можна було б знайти компроміс.

Зараз таких, хто мріє про союз із Росією, залишилися лічені відсотки. Вони є серед колаборантів і маргінальних груп, але для абсолютної більшості українців ситуація очевидна. Це підтверджують і соціологічні дослідження.

"Важливо розуміти, що українська нація сформувалася не лише завдяки війні. Процес національного самоусвідомлення тривав ще з 90-х років, і вже до 2014 року українці сприймали себе як єдину незалежну націю, хоча й мали внутрішні дискусії щодо мови чи геополітичного вибору. Показово, що навіть під час Революції Гідності, у лютому 2014 року, за останніми соцопитуваннями 44% українців підтримували протести, а 49% – ні. Але навіть серед тих, хто не підтримував Майдан, переважна більшість бачила Україну незалежною державою і не прагнула об’єднання з Росією", — розповідає Грушецький.

Втім, після 2014-го, а особливо після 2022 року, дії Росії об’єднали українців ще більше.

Для українців війна стала частиною повсякденного життя. Ми ходимо на роботу, відводимо дітей у садочок, слідкуємо за новинами. Не тому, що забули про війну, а тому, що вона стала нормою, і ми усвідомлюємо, хто наш ворог.

Цікаво, що в цьому й полягає відмінність між українцями в Україні та нашими співгромадянами за кордоном. За словами експерта, ті, хто живе у Польщі чи Німеччині, не перевіряють щохвилини новини, як це робимо ми. І це теж впливає на сприйняття війни.

Але масштаб злочинів Росії настільки величезний, що їх неможливо проігнорувати. Тому коли ми чуємо пропозиції ставитися "з повагою" до Путіна, виникає природне обурення і українці почитають збирати "на ядерку".

Раніше Фокус розбирав, чому українська молодь продовжує слухати російських виконавців та чи допоможе з цим блокування на Spotify.

Нагадаємо, найближчим часом ворог може запускати до 500 "Шахедів" та інших безпілотників одночасно. Фокус розбирався, чи готова Україна до цієї загрози.