ЄвроFPV.ua. Не дуже європейська причина

Всім привіт від Зимового Солдата! Я вже сержант, тож попросив редакцію оновити підпис на сайті (вважайте це таким жартом). Загалом усе без змін, але нудно не буває. Кожен день — суміш адреналіну, втоми і роздумів.

Вирішив накидати свої думки про те, що мене давно цікавить: FPV як нову релігію, справжні причини популяризації цієї зброї та те, як країни НАТО ставляться до ідеї запровадити в себе підрозділи з подібними дронами. Бо роботу фі-пі-ві, як казав один довбень у моєму підрозділі, я бачу щодня.

А ми ж орієнтуємось на західні держави. Тож навіть на підсвідомому рівні хочеться прикинути — як у них працювало б те, що в нас дає результат уже не перший рік. Це наче уявити, як Андрій Шевченко грав би не в Мілані, а на полі коло твоєї школи.

Далі будуть роздуми дорослої людини із ПТСР про важливі речі. Мрійників із всесвіту, у якому ми самотужки перемагаємо Росію й тицяємо дулі союзникам, попрошу утриматись від коментарів. Краще не забувайте, що гуртом добре й батька бити, а величезну орду росіян — бажано хоча б не самотужки, якщо не прямо-таки «гуртом».

Почнемо з тих, кого знаємо найліпше. Тобто з нас самих. В Україні три чарівні букви FPV стали не просто зброєю, а справжнім рятівником. Так склалась навіть не військова обстановка, а саме життя держави.

Особового складу не вистачає. Мобілізація буксує через політику і демагогію. І армія, якій треба не лише вижити та поскаржитись у соцмережах, а й виконувати бойові завдання, знайшла спосіб адаптуватись.

Окей, ЗСУ не щит Європи. А як справи з правильним щитом?

Треба щось придумати, бо піхоти мало, а ворог пре як танк. Спочатку це виглядало як конкурс дитячої творчості: поки волонтери бігали як скажені та шукали гроші, багато хто робив майбутні антиросійські «одноразки» по гаражах.

Цей процес я не досліджував, бо бачив лише фінальний результат. Проте, мабуть, це була та мила українська хаотичність, коли «Треба на вчора» переходить у «Ти де? Уже готово». Щиро дякую всім причетним!

З часом FPV стали повноцінною частиною нашої тактики. Але я не сказав би, що це сталося шляхом якоїсь там еволюції. Якби вистачало людей, так би це не йшло. Можу навіть замахнутись на святе та зауважити, що через це у нас добряче деградує піхота.

Я зараз не ображаю піхотинців. Це констатація того, що за хронічної нестачі особового складу доводиться більше практики давати іншим напрямам у війську. І тоді нинішні показники піхоти, на якій раніше вивозили геть-усе, все ж трохи відстають від показників кількарічної давності.

Уявіть, що у вас два спорткари. На одному ви їздите щодня, а другий місяцями стоїть у гаражі. Очевидно ж, що навіть за відсутності активних поїздок другий спорткар гіршим не стає? Якщо питань немає, йдемо далі.

Така реальність. Один оператор може знищити БМП чи вантажівку з БК, не висовуючи носа особливо. Так, його будуть шукати. По ньому будуть пріоритетні вильоти російських FPV. Однак це не піхота, яка радіє посадці, бо до посадки триматись значно важче.

Це спосіб вижити, не ставши 500-м, коли людей катастрофічно не вистачає. А не вистачає їх, бо державна система, м’яко кажучи, кульгає. Мобілізація у нас — окремий біль.

Хочете розуміти військових? Зараз навчимо.

Замість того, щоб налагодити нормальну роботу військкоматів і дати людям зрозуміти, за що вони йдуть, політики влаштували цирк із демонізацією призову. Дезертирів ловлять оперативніше, ніж ухилянтів. І це не жарт, а сумна реальність.

Її я бачив на власні очі. Одного разу був випадок: хлопця, який загубився (не питайте деталі, так вийшло) в тилу, знайшли за добу. А тих, хто свідомо ховається, шукають місяцями. Насправді ж не шукають узагалі.

Пам’ятаю, як одного дня ми з хлопцями сиділи в бліндажі, пили гидкий чай. Наш FPVшник перед тим знищив ворожу БМП. Сиділи та чекали наступну. І він дещо по-філософськи казав про свою роботу: «Якби не це, нас би вже тут не було. Бо кому нас міняти?». Його правда. І це не пафос, а життя таке.

У певному сенсі наша держава сама зробила все, щоб FPV стали настільки важливими. Але про справжню причину не похвалиться жоден міністр чи лояльний до влади блогер. Бо їм буде соромно сказати це вголос.

Це все я до чого? Чесно, не бажаю НАТО війни. Однак хотілося б побачити, як орієнтир усього мого дорослого життя реагує на такі оновлення, які у нас з’явились через реально військову потребу.

Європейці поки що не знають, що таке ухилянт як явище. Ті, хто бачив написи «Навіщо помирати за Данциг?», уже давно померли. Явища немає, але особового складу у державах Заходу також не вистачає (всім пофіг на армію, як і нам колись).

То чому б не побажати своєму орієнтиру зробити щось хороше, не заплативши за це втратами у великій війні?

Далі буде.