Фейкові редактори, «мертві душі» та шахрайство: що не так із «вєлікою» російською наукою

На Росію накладено десятки тисяч різноманітних санкцій — у рази більше, ніж проти Північної Кореї чи Ірану. Але деякі сфери навіть завзяті русофоби — прихильники санкцій обходять стороною, бо у сприйнятті світом Росії дуже глибоко укоренилися міфи про «велику російську культуру» та не менш «велику російську науку», які не можна чіпати за жодних обставин. І російська пропаганда докладає чимало зусиль, аби їх підтримати.

Зазвичай, розповідаючи про велич російської науки, вам нагадають про мєндєлєєвих та інших ломоносових. Хоча який стосунок вони мають до Росії ХХІ століття? Зате безпосередньо стосуються сучасної російської науки такі факти:

• частка нобелівських лауреатів із афіліацією в Російській Федерації не перевищує 1% (це шість осіб), і то переважно завдяки радянським ученим. Водночас третина з них припадає на Нобелівські премії миру (як іронічно);
• за даними Scopus, лише 20% російських публікацій були зроблені в журналах першого квартилю, тобто тих, які є найавторитетнішими й найцитованішими. Водночас 60% таких публікацій вийшли друком у неякісних журналах найнижчих третього та четвертого квартилів;
• 2023 року список високоцитованих учених світу налічував 6835 дослідників із 64 країн. Із них 2542 — зі Сполучених Штатів, 1350 — із Китаю, 562 — з Великої Британії, 333 — з Німеччини та ще 298 — із Австралії. У Росії було вісім (так, тільки вісім) високоцитованих дослідників. Це у 318 разів менше, ніж у США, або 0,1% від загальної кількості.

Себто «вєлікая російська наука» — це черговий пропагандистський міф, а також класичне «потьомкінське село», де за фасадом пафосу ховається велике ніщо.

Власне, ми вирішили це продемонструвати на прикладі редакційних рад російських журналів. Улітку 2024 року ми провели дослідження «Потьомкінське село російської науки: фіктивні редакційні ради журналів», які активно залучені в міжнародну академічну сферу (видаються міжнародними видавництвами та/або індексовані провідними базами даних, такими як Scopus і Web of Science).

У Scopus наразі індексовано близько 800 російських журналів, у WoS — до 500, а лише одне видавництво Springer видає понад 200 таких журналів. Як бачимо, війна аж ніяк не завадила присутності російської науки в міжнародному науковому середовищі, бо санкції проти науки — табу.

Ми відібрали 140 журналів із найбільшим міжнародним представництвом у редакційних радах. Нам вдалося виокремити 709 науковців — міжнародних членів редколегій російських журналів.

Ми ідентифікували їх методом OSINT. Шукали кожну конкретну людину в наукових базах і соцмережах, на сайтах їхніх роботодавців тощо. Нас цікавив, по суті, один параметр — електронна адреса. Далі на неї ми надсилали персональні листи із запитанням, чи відповідає дійсності інформація про їхню присутність у редакційній раді того чи того журналу. І якщо так, то чи планує вчений продовжувати таку співпрацю. Загалом ми розіслали 709 листів і отримали 148 відповідей на них, тобто 20%. Що не так і погано з огляду на чутливість питання й те, що іноземним ученим писали фактично незнайомі особисто їм люди. У своїх листах ми відразу зазначали, хто ми. Наприклад, писали: «Вас турбує професор Олексій Пластун із Сумського державного університету».

Географію наших запитів можна побачити на інтерактивній мапі дослідження:

У процесі пошуків виявилося, що восьмеро міжнародних експертів із редколегій відібраних нами журналів уже померли, а дев’ятеро вийшли на пенсію, тобто покинули наукову роботу. Отже, класика жанру: «мертві душі». Нижче наведено переклад фрагмента листа від одного з таких науковців:

«Я вже давно (з 2007 року) на пенсії у статусі почесного професора й нині живу в будинку для людей похилого віку. Ті кілька разів, коли до мене зверталися у зв’язку з цією позицією (члена редакційної ради. — Авт.), закінчилися нічим, тож немає сенсу в тому, що моє ім’я використовується як свідчення активної належності до журналу. Волію, щоб мене вважали відстороненим від цієї співпраці … за моїх теперішніх особистих і медичних обставин».

Інші науковці, імена та прізвища яких використовують редакційні ради російських журналів у репутаційних цілях, вийшли на пенсію 2009-го («Я вийшов на пенсію 2009 року й закінчив редакційну діяльність у журналі «…» 2010-го); 2019-го («Це вперше я дізнався, що входжу до складу редакційної ради журналу «…», але мене ніколи не просили про це, і я б не погодився в жодному разі») та 2022-го («На жаль, професор... із 2022 року не працює в нашому інституті, оскільки вийшов на пенсію. Наскільки нам відомо, він не підтримує відносин із журналом, який вас цікавить»).

Як бачимо, відсоток «мертвих душ» від загальної маси не те щоб дуже значний, тож рухаємося далі.

Кожному з активних на день проведення дослідження науковців ми надіслали листа із запитанням: чи відповідає дійсності інформація про його / її членство?

Проілюструємо на конкретному прикладі. Ми надіслали листи до «членів» редакційної колегії російського журналу Obrabotka Metallov професорів Florian Nürnberger та Thomas Hassel із університету Ганноверу.

На скриншоті нижче наведено їхню відповідь.

Себто обидва науковці жодних обов’язків у редакції російського журналу не виконують, бо їм це фізично заборонено, про що вони повідомили журнал. Тим часом на сайті видання вони як значились активними членами редакційної колегії журналу, так і значаться станом на лютий 2025 року (див. скрин нижче).

Як з’ясувалося в процесі дослідження, 100 науковців фактично не виконували редакційних обов’язків. Умовно їх можна розділити на дві групи — ті, хто формально входив до редакційних рад журналів, але знав про своє членство в редакційній раді (хоч і не виконував притаманних членам редакцій завдань, наприклад, не рецензував статей). І друга група — ті, хто навіть не здогадувався, що його/її ім’я є в списку членів редакції.

Прикладом формального виконання обов’язків є відповідь «Дякую, що нагадали, що я досі афілійований із редакційною радою журналу «…». Хоч я не отримував від них жодної роботи / рецензування протягом двох останніх чи більше років».

Окремим випадком є нехтування думкою члена редакційної ради: «2015 року я «успадкував» членство в редакційній раді, коли очолив лабораторію. Після опрацювання двох подань я вказав на їх низьку якість і той факт, що не хотів би виконувати завдання як член редакційної ради. Відтоді мені не надсилали жодних подань. Тому я здивувався, дізнавшись, що журнал досі зазначає мене як редактора, хоч я відмовився від обов’язків майже 10 років тому».

Що характерно, серед цих 100 науковців, які значаться в редакціях, є ті, кого включили до складу редакційних рад узагалі без їхнього відома (виявляється, так можна робити).

Прикладом включення науковців без їхньої згоди є відповіді інших наших респондентів: «Я не є членом редакційної ради журналу. Мене запитували понад 10 років тому, але я сказав «ні, дякую»; «Я ніколи не був частиною цього журналу. Рік тому мене запросили до редакційної ради, але я не думав, що це колись трапиться насправді. Мого імені там не повинно бути».

Взагалі інформація про членство в редколегії російських журналів стала несподіванкою для 45 зі 100 респондентів. Вони не знали ні про існування такого журналу, ні про свою приналежність до нього.

Нижче — декілька фрагментів листів від таких учених.

«По-перше, я ніколи не давав на це (членство. — Авт.) згоди, а по-друге (й це важливіше), я повністю не підтримую російську агресію та війну в Україні».

«Я насправді не знав, що є членом редколегії цього журналу, або, можливо, забув, оскільки ніколи не мав жодних зв’язків із ним. Я надішлю їм інформацію, щоб мене виключили зі складу редколегії».

Яскравим прикладом несанкціонованого використання імені науковця є така відповідь: «Я ніколи не погоджувався бути членом консультативної ради журналу «…» і, наскільки пам’ятаю, мене ніколи не просили про це. Це виглядає як несанкціоноване використання мого імені, проти якого я рішуче заперечую. Я рішуче заперечую проти будь-яких спроб використання мого імені в будь-якій політичній пропаганді та вимагаю, щоб моє ім’я було негайно вилучено зі списку імен, що входять до складу консультативної ради. Я рішуче підтримую політику ЄС щодо санкцій, які забороняють будь-яку комерційну чи політичну взаємодію з Росією, а також те, що Європа має допомогти Україні захистити себе від неспровокованого нападу з боку Росії та повернути свою окуповану територію».

За підсумками розсилки та нашої комунікації 89 науковців повідомили, що планують вийти з редколегій російських журналів або вже написали листи про вихід зі складу.

Серед багатьох підтверджень варто навести як приклад такі: «Дякую за ваше повідомлення. Мене переконали ваші аргументи, тому я вийшов зі складу консультативної ради «…»; «З огляду на мою цілковиту відстороненість від «…», несприятливу оцінку його нинішнього керівництва та відсутність мого внеску як члена редакційної колегії я розслідую це питання й розгляну можливість подати запит на видалення мого імені. Ще раз дякую вам за те, що порушили це питання».

Деяким науковцям довелося просити про свій вихід неодноразово: «Я робив запит щодо виходу зі складу редакційних рад будь-яких російських журналів декілька разів».

Отже, в сухому підсумку маємо: серед учених, які відповіли на запит, лише 22 продовжують співпрацю з редколегіями російських журналів. Себто близько 15%. Якщо врахувати ряд учених, які не змогли (не схотіли) дати чітку відповідь, виходить, що частка фальсифікацій міжнародного складника редакційних рад російських журналів потенційно сягає 70%.

Цікавий факт. Із 709 міжнародних членів редколегій російських журналів, яких ми ідентифікували, 30 виявилися українцями. Із них троє вже померли, двоє вийшли на пенсію (знову «мертві душі»). Від решти ми отримали 15 відповідей: двоє дізналися про свою участь у редколегії від нас, дев’ятеро після наших листів написали прохання виключити їх із редколегії, четверо зробили це ще раніше й не підтримували зв’язків із журналами. Ще раз зауважимо, що всі вони значились як дійсні члени редакційних рад на момент запиту.

Отже, російські журнали вводять читачів в оману стосовно складу своїх редакційних рад, себто порушують принципи академічної доброчесності, що автоматично виводить їх за межі кола академічної недоторканності.

Ми звернулися до міжнародних видавців і наукометричних баз даних, аби з’ясувати їхню позицію щодо фіктивних редакційних рад російських журналів, які вони публікують або індексують. Загальний висновок із їхніх відповідей: міжнародні установи не планують уживати жодних заходів для усунення та недопущення такої практики.

Це ще не все. Є не лише «фальшивi члени» редакційних рад, а й російські інститути, які перебільшують розміри своєї міжнародної співпраці. Так, аналіз планів міжнародної співпраці на 2024 рік Об’єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні (Pосія) показує переоцінку кількості інститутів, які з ним співпрацюють, на 11,0–26,8% із 990, які згадуються на його вебсайті. Цей інститут навіть продовжує заявляти про співпрацю з Україною, Польщею та Чехією, які припинили своє членство та співробітництво ще 2022 року.

То що ми, власне, хотіли довести / продемонструвати? Насамперед — спростувати міф про «велику російську науку» та показати, в який спосіб та завдяки чому ця міфологія створюється. А головне — показати, що російська наука — це точно не щось недоторканне, вона не грає за правилами, радше навпаки — займається прямим шахрайством. А коли так, то не має бути жодних санкційних табу на основі упереджень. Санкції проти російської науки — важливий елемент протидії агресору.

Україна нехай і після вже майже трьох років повномасштабного вторгнення має нарешті зайняти проактивну позицію в питанні санкцій проти російської науки та просувати цю ідею серед союзників.

Міністерство освіти і науки України й Національна академія наук України мають розробити стратегію протидії Росії в науковому середовищі, що має включати як перелік ключових проблем (наприклад, використання країною-агресором науки як інструмента пропаганди, як елемента військової машини, як складника формування підтримки війни проти України, як частини механізму підтримки окупації українських територій та асиміляції українців), так і залучених стейкхолдерів (наприклад, видавництва, власників наукометричних баз, міжнародні організації тощо) з покроковим планом вирішення виявлених проблем і недопущення появи нових.

Українська наукова спільнота могла б відігравати активнішу роль у протидії російській присутності в міжнародній науці. Почати можна з поширення цієї та іншої релевантної інформації серед закордонних колег і забезпечення їх підтримки в цьому питанні.