Відносини Баку й Москви і далі погіршуються, переходячи від стадії гарячої суперечки до холодного конфлікту.
Минулого тижня в Казахстані оприлюднили попередній звіт про катастрофу літака Azal в Актау 25 грудня. У документі зазначено, що лайнер втратив сигнал GPS у повітряному просторі Росії; він дістав зовнішні пошкодження фюзеляжу, лівого крила та лівого двигуна. Експертиза виключила версію зіткнення з птахами. Ба більше, було виявлено сторонні металеві предмети.
Реакція Росії була традиційною: це не ми.
У Росавіації заявили, що звіт є попереднім, не містить висновків про причини того, що сталося, й підтверджує, що на літаку є пошкодження, отримані внаслідок зовнішнього впливу, та «водночас у звіті не відображено, що казахська сторона ідентифікувала сторонні предмети». Відомство особливо акцентувало увагу на тому, що повідомлення про потрапляння птахів у літак і вибух кисневого балона надходили від екіпажу.
За кілька днів після оприлюднення попереднього звіту азербайджанське агентство APA повідомило, що Баку готується подати позов до міжнародного суду проти Москви, якщо вона не визнає своєї провини в катастрофі літака. Водночас азербайджанська влада закрила один із підрозділів російського агентства «Россотрудничество» — «Русский дом» — через відсутність реєстрації як юрособи. У січні на BakuTV вийшов сюжет про те, що під прикриттям «Русского дома» діють російські спецслужби.
Те, що азербайджанська влада одночасно із закриттям «Русского дома» припинила діяльність у країні й USAID, не має нікого обманювати.
Дії Баку є реакцією на небажання російського керівництва публічно визнати провину Росії в тому, що це її ППО збила літак Azal, вибачитися за трагедію та виплатити компенсації постраждалим і родинам загиблих пасажирів і членів екіпажу. Зателефонувавши на четвертий день після трагедії президентові Азербайджану Ільхаму Алієву, Путін лише перепросив «у зв’язку з тим, що трагічний інцидент стався в повітряному просторі Росії», але не визнав, що борт підбила російська ППО. Назвати ці слова вибаченнями важко.
Судячи з недавнього коментаря прес-секретаря російського президента Дмітрія Пєскова, Путін і досі не планує виступати з жодними заявами стосовно катастрофи азербайджанського літака. Очевидно, що він не збирається «віддавати голову» Рамзана Кадирова або публічно оголошувати когось «стрілочником», аби хоч якось задовольнити справедливі вимоги Алієва. Не виключено, що в Кремлі розраховують на те, що в Баку незабаром заспокояться й приймуть ситуацію такою, як вона є.
Але для Азербайджану визнання Росією своєї відповідальності є питанням принциповим, оскільки стосується проблеми рівноправних відносин між державами.
Готуючись відновити контроль над Карабахом, Баку прагнув заручитися нейтралітетом Москви, тому Алієв упродовж багатьох років інвестував у відносини з Кремлем, улещуючи Путіна. За два дні до початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну азербайджанський і російський президенти підписали в Москві декларацію про союзницьку взаємодію. Влітку 2024 року Алієв погодився прийняти в Баку Путіна, й тоді ж Азербайджан подав заявку на вступ до БРІКС.
Платою за відносини з Росією стало, зокрема, й те, що Азербайджан на Генасамблеї ООН не голосував за резолюції із засудженням російської агресії й не взяв участі в Саміті миру. У важкий для нас момент Азербайджан обмежився гуманітарною допомогою, відмовивши у військово-технічній та економічній підтримці. Втім, Баку офіційно підтримує територіальну цілісність України, а азербайджанці в масі своїй співчувають українцям і боротьбі нашої країни з російським агресором.
Нині в Алієва сильніші позиції, ніж десять років тому, коли його режиму загрожували низові релігійні протести, а Іран міг установити лояльний уряд. Завдяки експорту газу й нафти в країні спостерігається стабільне економічне зростання, прапор Азербайджану висить у столиці Карабаху — Ханкенді (Степанакерті), й ніхто не сумнівається в бойових якостях азербайджанської армії. А сам Алієв у себе в країні — національний герой, який домігся повернення Карабаху під контроль Баку.
«Після відновлення територіальної цілісності в Баку сподівалися на рівноправне співробітництво з Москвою. Коли збили літак, Алієв хотів, щоб Путін вибачився за дії своєї ППО. Натомість азербайджанці стикнулись із зарозумілістю та хейтом. Реакція Путіна — удар по самолюбству Алієва, національній гордості азербайджанців, політиці Баку стосовно Москви, статусу Азербайджану в регіоні», — зазначив у розмові із ZN.UA заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов.
Сили кинути виклик Путіну Алієву надає не лише статус Азербайджану в регіоні, а й політична та військова підтримка Туреччини, а також перебіг воєнної кампанії в Україні та відхід Росії із Сирії — в ослабленої Москви немає змоги воювати на два фронти. Крім того, Росія потребує партнера на Південному Кавказі для відновлення своїх позицій у регіоні, де зростає вплив Туреччини. Азербайджан потрібен Москві й для реалізації транспортного коридору Північ—Південь, що передбачає скорочення шляху доставки товарів з Індії та країн Перської затоки до Росії й Західної Європи.
Хоч Алієв іде на загострення, малоймовірно, що Баку розірве відносини з Москвою. Як зазначає Сергій Данилов, «конфронтаційна спіраль невигідна Алієву, й він завжди залишатиме Путіну шанс». Із ним згоден і президент Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайло Гончар. У коментарі ZN.UA він зазначив, що «йти на пряму конфронтацію не в стилі східної політики й самого Алієва. Його дії радше є спробою стати в позу й домогтися свого, відкоригувавши відносини Баку з Москвою».
Опитані нами експерти вважають, що азербайджанське керівництво й далі провадитиме політику, що ґрунтується на прагматизмі, бажаючи одержати максимальну вигоду для своєї країни. Це означає, що Алієв продовжить реалізовувати вигідні йому азербайджансько-російські проєкти, зокрема й у сфері енергетики. Але домагаючись свого, Баку намагатиметься так упливати на Москву, щоб, з одного боку, не підірвати відносин, а з іншого — одержати результат.
Історія із закриттям «Русского дома», який пов’язують із російськими спецслужбами, — один зі способів тиску азербайджанської влади. «Найімовірніше, Алієв очищатиме політичний і публічний простір від проросійських політиків і активістів, а місцеві спецслужби почнуть затримувати російську агентуру в Азербайджані», — вважає Сергій Данилов. Безперечно, Баку демонстративно надаватиме гуманітарну допомогу Україні. (Алієв уже ухвалив рішення виділити Україні 1 млн дол.)
На позиції Азербайджану позначатиметься й політика Сполучених Штатів. «Якщо Трамп введе нові санкції проти Росії, то й Алієв поводитиметься рішучіше. Якщо Вашингтон пом’якшить позицію стосовно Москви, то й Баку діятиме хитріше», — упевнений Михайло Гончар. Звісно ж, Кремль відповість на жорсткі кроки азербайджанського керівництва. Чим? Способи тиску на країни Південного Кавказу Москва за останні десятиліття вже напрацювала.
Дуже ймовірно, що Росія припинить імпортувати азербайджанські овочі та фрукти. Далі завдасть удару по азербайджанській діаспорі в Росії — це сильний важіль тиску на Баку. Такий собі російський «громадський діяч» Сєрґєй Манцаєв уже запропонував «вигнати всіх азербайджанців, які не є громадянами Росії», «усіх членів діаспор заарештувати й вислати на Нову Землю на розчищення іспитового полігону» й «жорсткіше працювати з азербайджанською владою».
Однак Москва може не обмежитися лише тим, що відправить до Азербайджану літаки з депортованими азербайджанцями. Російські спецслужби можуть спробувати використовувати азербайджанську діаспору, аби дестабілізувати ситуацію в країні. «Не думаю, що ФСБ до снаги скинути Алієва. Але створити йому в країні дискомфорт вони цілком спроможні», — висловив припущення Михайло Гончар.
Як зауважує близький до Кремля політолог Сєрґєй Марков, «якщо Росія попросить вибачення, Азербайджан із радістю поставить крапку в цьому питанні». Змінити ситуацію може зустріч Алієва й Путіна. Наразі ж імперська зарозумілість звужує поле маневру для Москви, а Баку поки не готовий відступати від своєї позиції. Нині Азербайджан — це країна, яка не боїться тиснути навіть на Кремль, вимагаючи справедливості. Алієв чітко дає зрозуміти: старі правила більше не працюють на Південному Кавказі.