"Писали, що пішла в армію зваблювати чоловіків": відверте інтерв'ю з медикинею "Азову"
"Писали, що пішла в армію зваблювати чоловіків": відверте інтерв'ю з медикинею "Азову"

"Писали, що пішла в армію зваблювати чоловіків": відверте інтерв'ю з медикинею "Азову"

Медик 6 батальйону бригади "Азов" з позивним "Ластівка". Їй 27, з них – три роки добровільно воює. Пройшла найгарячіші точки звільнення Київщини, бої під Сіверськодонецьком, Харківський контрнаступ, Серебрянський ліс, Торецьк та інші.

У відвертому інтерв'ю 24 Каналу "Ластівка" розповіла про службу в піхоті, найскладніші випадки евакуації поранених, з чим доводиться стикатися, як жінці-військовій, та про ставлення до ухилянтів. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Що тригерить у цивільному житті

Як вам Київ, цивільне життя? Чи вас тригерить щось?

Я стала більш замкнута. Раніше я була більш активна, а зараз єдине бажання під час відпустки – посидіти вдома. Усі 15 днів я хочу провести вдома. Прогулянки з собакою, домашні посиденьки з друзями – все.

Як змінилось ставлення або що тригерить? Не так давно я заходила в кав'ярню з собакою і була у військовій формі, бо тільки приїхала додому, розвантажила речі й подумала випити кави. Взяла собаку й пішла. Скажімо так – те, як люди дивились, наприклад, півтора року тому і, як дивляться на військових зараз, – дещо відрізняється. Це відчутно.

Деякі люди дуже скептично ставляться, деякі просто зиркають або відводять очі. Раніше я відчувала більше поваги. Зараз або байдужість, або люди якісь нажахані. Сумно від цього. Хоча, якщо сидіти вдома й замовляти доставку, то все навіть дуже добре.

Повне інтерв'ю з медикинею "Ластівкою": дивіться відео

Це дуже погано звучить, адже ви захищаєте людей, аби в Києві було відносно мирне життя. І, зокрема, захищаєте здорових, сильних чоловіків, які їздять на класних машинах, ходять по дорогих ресторанах. Що ви відчуваєте, коли зустрічаєте їх, наприклад, в кав'ярні?

Це більше в жарт, але в мене є така звичка, якщо ми з друзями, побратимами сидимо в кафе, то я жартую: "О, цей добре бігає – в "Азов", у піхоту його, там якраз недобір" або "Дивись, який розумний, може в артилерію піде".

Це все здебільшого жартома, але загалом я особисто переважно не дуже звертаю увагу. Світ тут і світ там (на фронті – 24 Канал) для мене зовсім різний. Життя тут й життя там відчуваються абсолютно по-різному.

До повномасштабного вторгнення ви не були професійною військовослужбовицею. Що вас підштовхнуло піти в добровольці?

Взагалі, до того як потрапити у військо, коли зі мною знайомились молоді люди і я дізнавалась, що вони військові, то просто блокувала їх. Мовляв, оці військові – вони всі контужені, мені такого не треба, заблокувати. Думала, що ніколи в житті не зв'яжусь з військовими та армією, і де я опинилася? Висновок: ніколи не кажіть ніколи.

Ви не мріяли стати військовою з дитинства?

Звісно, ні. Я сиділа собі вдома, займалась творчістю. У мене була сім'я і все було добре й тут – повномасштабка. Я пішла, тому що військові дії вже були близько біля Києва. Залишатися осторонь для мене було не дуже.

Пам'ятаю, що 24 лютого я дивилася у вікно з 24 поверху й бачила, як чоловіки запихають в машини дітей, валізи й усі їдуть. На Голосіївському проспекті величезні затори. Я стою і думаю – якщо більшість поїде, хто залишиться, що буде далі? Так сталося, що я прийшла в найближчу військову частину, яку змогла знайти. От і все загалом.

Ви вміли надавати першу медичну допомогу? Ви прийшли й сказали, що хочете бути корисною, чи як це взагалі було?

Там була величезна черга, чоловіки з рюкзаками, більшість з них були військові, тож вони були готові. І я стою у звичайній цивільній чорній куртці, у мене були берці, теж чорні, бо у них було зручно ходити.

Тоді я вперше побачила, як ведеться бій між літаками. Усі одразу поховались, а потім викрикнули, чи є тут медики. Я підняла руку, хоча у мене не було достатньо знань, але загалом розуміла, як надати першу медичну допомогу. Переважно всьому довелося вчитись в процесі. Завдяки лікарям, які мене оточували та передавали знання, це вийшло.

"Я просто почала істерично сміятися": про службу в піхоті

Якщо згадувати усі три роки служби, де було найважче, найстрашніше? Можливо, можете згадати той момент, коли розуміли, що ви можете загинути?

На Київщині мене ніхто не підпускав близько до зони бойових дій. Це були просто евакуації. Ми не заїжджали впритул, тобто тоді я не відчувала, що таке, коли повністю ризикуєш своїм життям.

Утім, коли я потрапила в піхоту, то це вже була інша розмова, тому що ні з чим не зрівняти те відчуття, коли по вас стріляє танк, ствольна артилерія, різні "прикольні" штуки. Коли вони стріляють, тоді ти розумієш, що таке реально страшно. Тоді ти думаєш, у якого Бога почати вірить, щоб воно сюди не прилетіло. Тоді ти в бліндажі починаєш надягати каску й іншу амуніцію для захисту, бо страшно.

Це не залежить від того, яке місто або який рік. Це залежить від того, на якій позиції ти перебуваєш: в тилу або на передових позиціях, або навіть не на передових – по другій лінії теж доволі часто прилітає.

Як ваше тіло в той момент реагувало? Яка взагалі була ваша реакція, коли по вас вперше стріляв танк або артилерія?

Я пам'ятаю, що це була ніч, цей "прихід", запах пороху. Я досі можу згадати цей запах, як земля падає. Усі ці дрібнички все одно пам'ятаються і відкладаються в голові.

Я лежу в окопі, запитую у сусідів, що це таке взагалі, бо раніше така штука не стріляла. Вони кажуть, що це танк. А потім я просто почала сміятися істеричним сміхом. Воно так близько стріляє. Дуже страшно насправді. Потім я, звісно, так не сміялась. Тоді я вперше відчула стан ейфорії, але більше такого не відчувала.

Буває таке, що вам не вистачає адреналіну, коли ви приїжджаєте в цивільні міста? Деякі військові кажуть, що його ні з чим не можна порівняти, тому частина людей потім не може залишатися у цивільному житті й повертається все одно до бойових дій.

Мамі я зазвичай кажу, що ні, я нічим таким не займаюсь, нікуди не їжджу, але насправді евакуація, звісно, – це також доволі небезпечний процес. Хоча у мене мама дуже радіє, що я не в піхоті, а в медпункті, тому я нікуди особливо не їжджу.

Просто мама не зовсім, мабуть, розуміє, що точка сортування, яка вже була в "Азові", – це тил першої лінії, куди піхота з самого переднього краю стягує усіх до нас. Тобто це, умовно, близько до всіх піхотних позицій. Стріляє і летить туди все – від міномета до ствольної артилерії, навіть протикорабельна пушка, від якої такий звук дивний.

Пам'ятаю, ми сидимо якось ввечері в бліндажі, абсолютно розслаблена атмосфера, всі чимось зайняті. Я в телефоні клацаю, щось їм, і тут така вібрація по стінах "цікава". Було 5-6 зарядів, а потім тиша, і я думаю: "Це щось цікаве, такого раніше не було".

Військова в окопі
Військова в окопі / Фото з інстаграму "Ластівки"

У такий момент у вас є відчуття страху перед смертю? Перед тим, що ви можете загинути? Що ви в ці моменти собі говорите?

"Надінь каску, бо мама хвилюється". Ні, насправді немає такого, що щось собі говорю. Просто ти сидиш, думаєш: "Вихід", рахуєш кількість секунд і "прихід". А якщо у тебе ще є зв'язок в телефоні з дронщиками, які все це бачать зверху, й вони тобі пишуть про "вихід", то ти сидиш чекаєш: "Зараз прилетить, я в безпечному куточку – якщо прилетить у той край бліндажа, то, може, виживу, а якщо прилетить в цей, то – все".

Найскладніша евакуація пораненого

Ви працюєте з пораненими. Можливо, вам запам'ятався якийсь найщемливіший момент?

Згадується не один випадок. Не можу сказати, що вони всі між собою чимось схожі. Дуже важко, коли ти знаєш пораненого до того, як він важко "затрьохсотився". Тому що, коли у нього легке поранення, ти з нього приколюєшся, мовляв, оце ти лох, знову під скид стрибнув, у відпустку хочеш? А коли людина вже важко поранена, це зовсім інший стан, і коли ти знаєш цю людину, то це складно, адже тобі його шкода й хочеш допомогти. Ти не завжди можеш зібратися до кінця. Мабуть, це важко.

Якщо говорити за конкретні випадки, але я не буду називати ні ім'я, ні позивного. У одного бійця було поранення загалом сумісне з життям, але так склалось, що під час евакуації він був притомний, але не розмовляв. Пам'ятаю, він періодично відкривав очі й дивився. Я з ним розмовляла, що все буде добре, все під контролем, ми їдемо в лікарню. Він заплющував очі й розслаблявся.

Так склалось, що пізніше він впав в кому й був у ній доволі довго, а після того як вийшов з неї, то через декілька днів помер. Мене це так зачепило, тому що я пам'ятаю, що у нього був такий прониклий погляд, ніби він дивиться на мене востаннє. Я тоді про це подумала, а потім доволі сильно себе корила, коли дізналася, що він все ж таки загинув. Він так дивився, це неможливо описати словами.

З огляду на ваші слова, всіх поранених, з якими ви працювали, вдалося доставити живими?

На моєму досвіді немає такого, щоб хтось помер після евакуації екіпажу, в якому я працювала, протягом місяця.

З якими пораненнями найважче працювати?

Закрита і відкрита черепно-мозкова травма або внутрішні крововиливи. Також коли людина без свідомості при ЗЧМТ (закрита черепно-мозкова травма – 24 Канал), коли ти не знаєш, що там в голові. Маленький осколок, маленька дірочка – ти не знаєш, що всередині. Це, наприклад, травми тазу, внутрішні крововиливи в таз. Це дуже важко контролюється.

Ти йому вколов транексамову кислоту, яка має створити тромбоцити у більшій кількості в тому місці, де поранення, але ти не знаєш, що там. Ти не знаєш взагалі допомогло, чи не допомогло. Ти ж не бачиш, ти – не рентген. Це неможливо передбачити.

Про небезпечні моменти на фронті

Чи були випадки, коли ви розуміли, що могли б загинути тієї ж секунди, але щось врятувало?

Ні, нинішній командир називає мене талісманом у роті. До цього в нас не було "двохсотих". Коли я була в піхоті, тодішній командир також називав мене талісманом. Заїжджаю на позиції – "двохсотих" і "трьохсотих" немає. Війна йде, стріляють, воюють, але все добре. Однак щойно їду через 5 днів, бо відбувається мініротація між собою, то починаються "трьохсоті". Буквально година проходить, і я повертаюся назад, бо треба їх забирати.

Тому ні, не можу сказати, що у мене особисто були якісь такі ситуації, оскільки біля всіх прилітало. Почнімо з того, яка відстань для вас вважається близькою, коли прилітає біля військовослужбовця – 200, 100, 25 чи 10 метрів?

Мабуть, 10.

Це він уже "трьохсотий", бо, найімовірніше, в осколках буде. Значить, уже не вберегло. Водночас 25 метрів, то це ще далеко, можна сховатися, але залежно від того, що стріляє. Тут все умовно.

У нас шматок "Града" прилетів на край бліндажа. У теорії могло бути якось по-іншому, якби інший бліндаж був. Але ти виходиш, бачиш, що шматок "Града" стирчить і така: "О, клас, все на місці. О, дірка від снаряда, мабуть, він вкопався. Зараз прапорець поставимо, щоб якщо хтось заходитиме, то бачив. Повісимо ще туди ворожу каску".

Якщо говорити про ваш психологічний, емоційний стан, він теж за цих 3 роки змінився? Чи є у вас, можливо, ПТСР? Чи є наслідки для здоров'я не тільки психологічного, а й фізичного?

Як середньостатистичний військовослужбовець, я кажу, що у мене немає ПТСР, тому що я нормальна. Не знаю, у чому в мене проявляється ПТСР. Я не лякаюся голосних звуків, якщо щось прилітає, у мене є 2 варіанти, що робити: перше – спочатку впасти, друге – потім копати, щоб якщо прилетить, я була уже в такому собі укритті. Якщо не можна копати – шукаю укриття.

Якщо ти нічого не можеш зробити, ось як я на 24 поверсі живу, розумію, що якщо щось летить і потрапляє на мій поверх, то...

Ви не виходите в коридор чи в укриття?

Та я поки спущусь... Собаку візьми, одягнись, все майно збери, баул військовий збери. Не можна майно забути. А баул? 186 літрів, я поки його знесу вниз разом із собакою, мені здається, вже війна закінчиться.

Скільки вам доводилося найбільше підіймати кілограмів? Можливо, допомагали пораненим або важкий рюкзак доводиться на собі носити.

Найважче, що я підіймала в житті, це була штанга 100 кілограмів. Щодо війни, то завдяки кінематографу люди звикли вважати, що образ жінки-військовослужбовиці – медика передбачає, що вона буде тягнути здоровенних чоловіків з купою снарядів, які важать 100 і більше кілограмів у цьому спорядженні, але це так не працює.

Щоб евакуювати військовослужбовця, який не може самостійно ходити, навіть якщо він легкої комплекції, потрібно мінімум 4 людини. Я можу взяти участь, коли є потреба, але в основному, якщо десь є машина колісна, ти виходиш, щоб почути, яку інформацію тобі передає інший медик, а не для того, щоб прямо перетягнути його туди. Навіть за великого бажання я б одна не затягнула.

"Батьки сподіваються, що мене спишуть"

Своїм рідним про такі реалії війни розповідаєте? Чи намагаєтеся їх максимально обмежувати від цієї інформації?

Мама у мене прогресивна, вона читає телеграм-канал "Азову". Дивиться всі відео, які там викладають. Усе це читає, потім скидає мені, якщо хоче щось обговорити. Вона в курсі, слідкує за всіма напрямками фронту, не параноїдально, але все дивиться. Я розказую достатньо, щоб вона зрозуміла, що в найближчі 5 днів я буду зайнята, бо їду на точку сортування.

Зараз у мами полегшення, тому що тепер я медик роти матеріально-технічного забезпечення. Це означає, що я переважно працюю з документами, із скеруванням людей на ВЛК та в лікарню, тобто більш спокійна робота. Мама нарешті видихнула, розслабилась. Вона, мабуть, сподівається, що наступним етапом буде моє списання з війська, що я якось "пропетляю", але я їй кажу, що до кінця тут.

Батько ж весь час, поки я у війську, питає, на скільки я підписала контракт. Кажу йому, що мобілізована, а він такий – це на скільки, на 3 роки контракт? Я пояснюю, що це до кінця воєнного стану, а він каже, що це ж може бути і 20 років, мовляв, давай якось спишемо тебе. Я ж кажу, що не треба чіпати цю "скриню Пандори".

Де вам найстрашніше? Коли перебуваєте у бойових діях, чи коли ваші батьки сидять під обстрілами в Запоріжжі? Адже знаємо, що в місто залітають КАБи, також ваша бабуся в окупації. Більше переймаєтеся за них чи коли "на нулі"? Чи неможливо порівняти ці емоції?

Я більше переживаю за батьків, за близьких. За себе – я не знаю, як це пояснити, але за себе я не так сильно переживаю, як за рідних, чесно кажучи. Мені шкода, що я не можу побачити бабусю через певні обставини. З нею спілкується мама й передає мені новини. Напряму з бабусею я не можу ні поговорити, ні листуватися, ні приїхати – нічого. Вона не бачить моїх фотографій, я не бачу її фотографій.

Я навіть думала про частину тіла, якщо станеться ампутація, з втратою якої буде простіше змиритися. І я прийшла до висновку, що руки мені більше потрібні, ніж ноги. Ось таке ставлення у військових, і я така не одна. Ми обговорюємо це з побратимами. Рука – це ж пальці, моторика; це ж писати треба, на ноутбуці щось клацати, ігри грати й таке інше. А нога що? У машині на педалі можна іншою ногою натискати, автомат купити та вперед. Протез поставили й все.

Коли приходять нові військовослужбовці, як вони реагують на такі жарти? Їм зрозуміло, чи потрібен період адаптації, десь тиждень – місяць, і вони потім так само з цим "чорним гумором" живуть?

Так це ж не гумор, це реальні думки людей. Є жарти на кшталт "ми скоро всі помремо". Ти жартуєш, а вони так дивляться перелякано, кажуть, що хочуть жити. Кажу: "Усі хочуть жити. Не переживай, все буде добре". І пішов собі, головне – говорити із серйозним виразом обличчя.

За скільки часу люди розуміють ці жарти?

Не знаю, чесно. Я якось не задумувалась. Просто вони потім вливаються і все. Це поступово якось відбувається.

Робота артилерії
Робота артилерії / Фото з інстаграму "Ластівки"

"Я перестала рахувати поранених": про перші бої та врятованих бійців

Деякі військові кажуть, що потрібно пережити перший бій, і тоді стане легше. Мовляв, спершу організм не розуміє, як себе поводити, адаптується, а потім уже просто працює мозок. У вас так само було?

Я не штурмовик, не знаю. У мене не було якихось таких боїв, коли я аж "кути нарізаю" і все за тактикою. У теорії знаю, але на практиці у мене робота інша – є поранений, і мені треба йому допомогти.

Коли була піхотинцем, перші рази було страшнувато. Після десятої важкопораненої людини вже якось перестаєш боятися. Після трьохсот людей взагалі перестала їх рахувати. До цього у мене була табличка – скільки, які поранення, що вкололи, тобто повна інформація про людину. Потім вже перестала рахувати.

Важких поранених запам'ятовуєш, а легких уже так собі. Легкі – це в основному людині не пощастило. Ти йшов, біля тебе щось впало з дрона, і в тебе в нозі легкі осколки. Їх дістали, і вже через два місяці людина повертається. Важкі – коли повністю моніториш його стан навіть на госпітальному етапі. У тебе ще є номер телефону, можна написати, запитати, чи є ускладнення, чи немає.

Коли ж трохи "руку подряпав"... Був у мене такий, раз на місяць стовідсотково катався на "еваку" з легким пораненням. Я вже бачу позивний і думаю: "О, мій пацієнт".

Пам'ятаєте якогось конкретного бійця, який потім телефонував і казав, що ви врятували йому життя?

Так, у мене є такий, ще з піхоти. Приїхала в Київ, гуляла по "Епіцентру". Мені треба було терміново купити гірлянду. Бачу, підходить до мене, обличчя знайоме, дякує, що я йому життя врятувала. Я така: "Серйозно? Клас, а який твій позивний?". Він сказав, я глянула в телефон – все сходиться, все правильно.

Інколи в інстаграмі виставляю відео з евакуацій, то в коментарях мені пишуть: "О, це ж я, у зеленому, з бородою. Дякую вам, у мене завдяки вам руки на місці". А інші пишуть: "О, це я в червоних трусах. Я в порядку, вийшов з коми". Це пряма цитата. Радію, коли вони пишуть, контактують і дякують мені й екіпажу, це класно.

З чим доводиться стикатися жінці-військовослужбовиці

Чи бувало, що вам писали неприємні речі, які могли вас образити? Наприклад, що "ви – жінка, ви – тендітна, ваше місце не на війні".

Те, що ви назвали – це найневинніше, що могли б написати. Загалом пишуть коментарі іншого характеру, які навіть сказати не можу. Зазвичай це пишуть росіяни або, не знаю, може, боти. Не думаю, що адекватна людина буде заходити на акаунт військової та писати "Ах, ти ж прост**утка" і подібні речі.

Спершу я намагалась з ними говорити, питала чому (вони так пишуть – 24 Канал), бо я не готова була до такого напливу людей на своїй сторінці. Спершу думала вести діалог з людьми, бо люди – це соціальні тварини й з ними можна спілкуватися. Вони не давали конкретної відповіді, окрім "ти – жінка, ти пішла в армію спокушати чужих чоловіків".

Я казала: "Боже, хіба вони мені потрібні?". У мене тоді чоловік був. І вони одразу змінювали думку. Це дуже цікавий факт, що буцімто, коли жінка самотня, то вона йде у військо, щоб спокушати чужих чоловіків, якщо ж заміжня – тоді все нормально. А де в цьому логіка? Були навіть коментарі про те, що я повинна померти, що мене візьмуть в полон і таке інше. Я просто одразу таке блокувала.

Тому коментарі, мовляв, "я – тендітна жінка і маю бути на кухні"… Нехай людина собі так думає. Або я можу сказати: "Добре, я буду на кухні, але тоді ти йди на моє місце. Я дам тобі сайт "Азову", там можна заповнити анкету, напишеш, і я тобі скажу, що робити далі, все вийде". Після цього вони перестають писати.

Був у мене цікавий випадок. Ще задовго до повномасштабного вторгнення я мала залицяльника з Росії. Він мені писав, писав, а я все відмовляла. Вже ніяк не могла придумати аргумент, чому я не хочу з ним спілкуватись. Сказала, що мені подобаються дівчата, і в мене є дівчина.

З того часу пройшло 6 років, я вже встигла одружитись з чоловіком. Якраз "Азов" святкував 9-річчя, я після церемонії роблю репост в сторіз. І тут дивлюсь, мені хтось написав велике-велике повідомлення, де є образи, де хтось пише, мовляв, то у тебе чоловік, то у тебе дівчина, то ти вінчаєшся, то розводишся.

Він розписав хронологічно всі етапи мого життя і ще й в кінці мене образив. Я уявила, що у нього є стіна, на якій він розвісив мої фотографії, де я і хто біля мене. А в кінці повідомлення він ще й привітав мою організацію з Днем народження.

Ви не написали йому, щоб приїжджав, вступав та разом з вами нищив окупантів?

Не захотів.

Як вас, ваш характер змінила військова служба? Ви сказали, що 3 роки назад писали книжки, малювали. Зараз у вас є таке бажання, чи повністю ви змінились?

Мої зміни не пов'язані напряму з творчістю. Творчістю я займаюсь і зараз періодично, просто я не зовсім люблю зараз це показувати.

Щодо характеру, то так, мені кажуть, що характер у мене змінився. Хтось мене знає більше з тендітної сторони, хтось мене знає як веселу сестру, бо тепер у мене багато побратимів. Хтось мене знає як медика, який надавав допомогу. Однак загалом я можу сказати, що я стала більш дисциплінованою. Ніколи до цього в житті я не вміла збиратися повністю рівно за 5 хвилин. Так, щоб повністю – і рюкзак, і верхній одяг.

"Знаю, це образить цивільних": про ставлення до ухилянтів

Як ви ставитеся до чоловіків, які не хочуть воювати?

Знаю, що це зараз образить цивільних, але я ставлюсь до цього різко негативно. Чому? По-перше, тому що мої побратими, мої близькі перебувають там – в зоні бойових дій, і кожен день хтось із них помирає. Кожен день. Ми можемо з вами зараз говорити, а хтось буде важко поранений, хтось не доїде до стабілізаційного пункту. Комусь байдуже це слухати, абсолютно, я в цьому впевнена.

Для мене вони (чоловіки, які не хочуть воювати – 24 Канал) – не чоловіки. Що це за чоловік, який не може захистити мене? Чому я маю захищати його? Це логічне питання. З психологічного погляду, жінка може бути тендітною, ніжною поруч з чоловіком, який може забезпечити їй відчуття захисту, комфорту. Ви думаєте, що я поруч з цивільними чоловіками відчуватиму захист?

Я йому покажу страйкбольну гранату (навчальна граната, що не становить загрози – 24 Канал), він не зрозуміє, що вона страйкбольна, подумає, що справжня. Там (на фронті – 24 Канал) вони одразу побачать, що це страйкбольна граната, й у мене з ними буде якийсь контакт.

Я не можу сприймати цивільних чоловіків як чоловіків. Наприклад, він сидить, грає в комп'ютер, пише мені якісь коментарі, пише мені в повідомлення, що переживає за мене і коли приїду в Київ, він пригостить мене сінабонами. Я сама можу купити сінабони, дякую, мені не треба.

Так, я знаю, цивільним це не сподобається, але це факт. Як жінка-військовослужбовиця можу сказати, що я негативно ставлюся до цивільних чоловіків, які абсолютно нічого не роблять для армії.

Якщо вони займаються зборами, допомагають закупівлею тих самих "корчів" (вживані автомобілі – 24 Канал), дронів, тобто вони допомагають війську – це одне, це окей. До них я ставитимуся нейтрально, бо вони все ж таки допомагають, завдяки їм у нас є генератори, "корчі" і так далі. Однак насамперед чоловіки для мене – це ті, хто зараз там (на фронті – 24 Канал).

Наприклад, у мене є брат, йому 20 років – він зараз в "Азові", в зоні бойових дій. Він більше чоловік, ніж ті, хто зараз ходить по вулиці, попиваючи каву та обговорюючи, яка зараз погода і що можна купити. Мій брат в "Азові" з 18 років, я його дуже поважаю.

Військова Ластівка з Азову
Медикиня "Азову" / Фото з інстаграму "Ластівки"

Чи потрібна мобілізація 18-річних

Чи варто прозивати чоловіків з 18 років?

Ні, не варто. Якщо він добровільно хоче піти, то нехай. Головне, щоб його навчили, щоб він попав в правильні руки до нормального, адекватного командира. Все. А так, щоб призивати, то ні, не треба.

"Тут інші правила": про повернення з фронту

Чи були б ви готові зараз повернутися до цивільного життя, якби найближчим часом війна закінчилась?

Ні. У мене ще стільки справ, у мене рапорти на ВЛК непідписані, люди невідправлені на лікування. Треба лікувати всіх, рапорти на ВЛК, все швидко. Робота не відпускає, навіть якщо ти в відпустці, тому ти постійно на телефоні, постійно займаєшся цим. Якщо все закінчиться і я повернусь, не матиму справ по роботі, то що я робитиму? Нехай місяць погуляю з собакою, від всього відпочину, а потім що? Нехай з'їжджу до батьків у Запоріжжя, а потім що робити?

А загалом про що ви мрієте?

Я мрію створити сім'ю. Навіть не просто мрію, у мене є план, все розписано по пунктах. Все як на війні, а не як у дитинстві, наприклад, у 15 років – що я когось зустріну, ми будемо один одного любити до кінця життя, одружимось, і у нас будуть діти. Ні, не так.

У мене є план з пунктами, завдяки якому я планую створити сім'ю. Ми проговорили всі ці моменти. Напевно, я буду домогосподаркою. Однак не зараз, зараз є багато інших моментів.

Чи буває у вас таке, що під час роботи на "нулі" хочеться чогось із цивільного життя? Можливо, подивитися фільм, щось з'їсти, те, чого там немає?

Хочеться щось смачненьке з'їсти, так. Один раз дуже хотілось з'їсти яєчню, тому, коли на КСП (контрольно-спостережний пункт – 24 Канал) привезли яйця, то чоловіки добровільно на своїх квадроциклах приїхали та привезли нам. Ми одразу зробили яєчню. У нас була пательня в бліндажі та пічечка.

Щодо фільмів, ти можеш і так подивитись. Якщо дуже хочеться, то можна взяти з собою планшет або ноутбук, що завгодно можна взяти з техніки. Однак ноутбук все ж не рекомендую, бо можуть розрядитись EcoFlow. Потім всі будуть сваритись, що сів EcoFlow або Starlink. Якщо ж телефон чи планшет – звісно, включай фільм, дивись.

Єдине, що – це все ж їжа. Також хочеться покупатись в нормальних умовах, адже гігієна – це основне.

Скільки найдовше знаходилися на "нулі" без ротації?

За період до "Азову" був місяць, а за період "Азову" – 12 днів. Якщо говорити загалом про час без ротації, тобто скільки я перебувала в зоні бойових дій загалом, не лише на "нулі", то півтора року. Ось тільки зараз я приїхала у відпустку.

Тобто ви зараз у відпустці, а до цього півтора року не були в Києві?

Так.

Ви відвикли від Києва, взагалі, від міста?

Дуже багато машин, а я їжджу за кермом. Однак я подивилась на кількість машин і зрозуміла, що тут не такі правила, як на Донбасі – тут мене всі підрізають. Подумала, що напевно залишу машину на стоянці. Коли вертатимуся назад в частину, тоді поїду, а так – хай постоїть. Тут їздять чоловіки на Mercedes, а тут я зі своїм "корчем".

На останок – чому позивний "Ластівка"?

Перший командир, який мене побачив, сказав, що я буду "Ластівка". Так воно і прижилось, немає ніякого підтексту. Однак це можна тепер пов'язати з тим, що я живу на 24 поверсі, а ластівки в'ють собі гнізда високо.

Чи є те, чого ваша бригада зараз безпосередньо потребує?

Якщо ви хочете допомогти 6 батальйону "Азов", ви можете перейти за посиланням.

Джерело матеріала
loader
loader