Як українські громади втілюють безбар’єрні рішення

Олександра Журахівська, керівниця волонтерського проєкту EnableMe Ukraine 

Згідно з дослідженням «Громадянське суспільство України в умовах війни», опублікованого на початку 2024 року, сферами, в яких спостерігалося розширення залученості громадянського суспільства, стали:

• робота з молоддю та підлітками (сектор зріс на 29%);
• підтримка вразливих верств і людей з особливими потребами (зростання на 14%);
• охорона здоров’я (зростання на 7%).

Напрямками, де найбільше зосереджена волонтерська робота, є:

• підтримка ЗСУ (46%);
• допомога постраждалим від агресії РФ (26%);
• гуманітарна допомога (20%);
• підтримка людей з інвалідністю (16%).

Останній напрямок став ядром у розбудові системної політики безбар’єрності в Україні. За перші два роки воєнного вторгнення офіційна кількість людей з інвалідністю зросла на понад 300 тис., а це 10%. Змінилась і природа інвалідності: люди у більшості отримують поранення внаслідок бойових дій та обстрілів міст. Згідно з опитуванням ЮНІСЕФ, сьогодні кожен четвертий в Україні має запит на безбар’єрність, 27% людей мають хворих рідних, 22% мають у родинах людей з інвалідністю.

Зусиллями громадського сектору й уряду розвиток інклюзивного середовища став характерним для України. Ця співпраця стимулює зміни в країні.

Безбар’єрність у громадах

Раніше зведення українських міст було орієнтоване на запити нормотипових людей. Але сьогоднішні реалії вимагають іншого підходу. І якщо обласні центри в Україні поступово втілюють норми безбар’єрності, то у невеликих містах і селищах людям доводиться докладати багато зусиль, аби домогтися зрушень.

Якісний приклад рівномірного впровадження доступних рішень демонструє ЄС. У 2024 році маленьке іспанське містечко Сан-Крістобаль-де-ла-Лагуна з населенням трохи більш як 152 тис. людей, виграло нагороду Access City Award і було визнано містом із найвищим рівнем інклюзії та безбар’єрності в Євросоюзі. В Україні, на жаль, усе навпаки: чим далі від великих міст, тим слабше проявлена безбар’єрність. Винятком є Славутич на Київщині, в якому ще до початку повномасштабного вторгнення з ініціативи керівництва міста розвивали інфраструктуру для людей з інвалідністю за прикладом доступних рішень Парижа.

І хоч сьогодні більшість українських громад залишаються «бар’єрними», все ж успішні приклади є:

• Вінницька територіальна громада затвердила програми розвитку доступного простору та відновлення, які охоплюють різні напрямки, включаючи стійке управління та соціальні ініціативи. Загалом розроблено понад 100 проєктів, які почнуть фінансувати з 2025 року.
• Луцька громада затвердила програму «Громада без бар’єрів» на 2024—2026 роки. Програма передбачає інформування про права людей з інвалідністю в контексті фізичної, інформаційної, цифрової, економічної, освітньої доступності. Також передбачена взаємодія громадського сектору з представниками влади та соціально відповідального бізнесу щодо масштабування доступного середовища.
• Рівненська громада розробила Положення про місцеву Раду безбар’єрності та проводить заходи для підвищення доступності. Місто Рівне задіяне у проєктах «Освіта без бар’єрів» і «Програма цифрової освіти» й розвиває реабілітаційні послуги для військових і дітей.
• Харківська громада, попри масштаб викликів і руйнування, під час реалізації заходів створення безбар’єрного простору з 25 передбачених завдань впоралася з 17, ще з 8 — частково. На території Мереф’янської громади створено перший в області «Дія-центр», повністю адаптований для людей з інвалідністю. Також усі медичні заклади після капітального ремонту обладнуються згідно зі стандартами безбар’єрності.

Самоорганізація та роль інклюзивних спільнот

Нині в Україні створюють місцеві ради безбар’єрності, які допомагатимуть владі на місцях організовувати доступні простори.

Вони є ключовим фактором, який дозволяє в умовах, як зараз, почати розбудовувати доступні осередки там, де вони відсутні. Це дозволить посилити самоорганізацію громад і закріпити цінність безбар’єрності з урахуванням усіх суспільних груп.

Місцева політика безбар’єрності має стосуватися всього фізичного оточення — з’їздів, пониження бордюрів, зупинок громадського транспорту, занижених порогів, ліфтів і розсувних дверей у будинках і закладах, громадського транспорту. Але це далеко не все. Інклюзія та безбар’єрність — це про необхідність створення нових взаємин між людьми. Ці відносини мають будуватися на цінностях підтримки, створення можливостей і вміння брати відповідальність. Доступ до працевлаштування та недискримінація на робочому місці, якісні послуги охорони здоров’я, адміністративні, освітні послуги, безбар’єрна громадська сфера, обслуговування у супермаркетах, ресторанах, культурних закладах, спортклубах, інформування населення, доступ до якісного дозвілля — ці й інші сфери не повинні фруструвати людей з інвалідністю. Якщо влада й активні представники громад почнуть злагоджено йти назустріч їм і враховувати їхні потреби на всіх рівнях — ми матимемо нову культуру міжлюдських відносин.

Поки така модель взаємин у громадах формується, середовище підтримки людей з інвалідністю та хронічними хворобами забезпечує онлайн-спільнота EnableMe Ukraine. Фахівці різних галузей, залучені в спільноту як волонтери, допомагають людям захищати свої права, консультують щодо можливостей працевлаштування й отримання спеціальної освіти, охорони здоров’я тощо. Також спільнота дає змогу відкрито говорити про свої проблеми й обмінюватися досвідом, розвивати культуру «peer support» — взаємної підтримки, необхідної складової демократичного суспільства.

Фото: Getty Images