Вас там нєт. Про тяжку долю та поневіряння української дєвочки на культурку

«Рано чи пізно про це доведеться говорити. І писати. І хоч як не хочеться над неохололим тілом видатної людини, але пора. Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих задавнених гнійників - смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась!)».

Приводом констатувати нашу з вами смерть, на думку письменниці, і є вже згадані заголовки. 

«Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків "Померла перша дружина Жадана" (sic! - а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), - це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі».

Ми з колегами, сказати чесно, трохи від такого офігіли. Реакція була миттєвою і журналісти та журналістки, які вже надцять років опікуються темою культури, разом спіймали журбинку і понаписували пости обурення.

Їхня відповідь була навіть не від образи чи знецінення (хоч і це також, бо знецінення ми за багато років наслухалися чимало), а від того, що написане пані Оксаню – банальна неправда. Давайте поясню чому. 

Коли я аналізувала заголовки новин про смерть Світлани Олешко, то з'ясувалося, що про «першу дружину Жадана» їх було значно менше, ніж нормальних – «Померла режисерка Світлана Олешко». Тут ви можете про це прочитати,з усіма скринами. Водевидь, письменниця просто стала жервою мого улюбленого синдрому «мєня убивают в коментариях».

Це коли людина пише допис і отримує під ним, скажімо, 50 коментарів. І з них 8 – хамовитих або прямо хейтерських. Решта людей з дописувачем погоджуються і ставлять сердечка. Тобто наш герой (чи героїня) отримує позитивну реакцію на свій пост. Але сам так не вважає, бо концентрується лише на хамидлах, частина з яких ще й можуть бути ботами, прямим завданням яких є вилити на всіх гівна.

І от автор пише ще один пост, в якому дуже емоційно жаліється на те, що світ жорстокий і всі в ньому кончені придурки, адже за власну думку можна вихопити тонни ненависті. Людина щиро переконана, що її захейтили, вбили у коментарях, зрівняли із землею та смертельно образили. І ніхто не сказав доброго слова. І тому вона йде з цих клятих соцмереж назавжди. Під «хейтом», до речі, нерідко мають на увазі досить конструктивну і стриману критику. 

Це викривлення реальної картини є настільки поширеним, що, з моєї точки зору, несе багато шкоди. Адже ми переконуємо одне одного у тому, чого немає. Під час обговорення резонансних подій постійно виникає теза про українців як якихось винятково злобних людей, які готові без роздумів роздерти будь-кого. І теза ця породжується не в останню чергу через бажання одягнути білі пальта і повідомити світові, що «в цілому ж я гуманіст, не то шо ви, папаша». Пишу це як людина з двома білими пальтами та однією білою шубою. Один з останніх прикладів – срач навколо концертів Клавдії Петрівни. Ми в редакції за ним уважно стежили і навіть не сумнівалися, що усе піде за старою схемою.

Спочатку – хвиля реакцій на виступ, в якій позитивні поєдналися зі справді образливими. Та за цим йшла просто лавина слів на захист співачки, її підтримували та хвалили за класний виступ. І різко засуджували тих, хто абсолютно некоректно писав, наприклад, про її зовнішність. Але із цих коментаторів робили абсолют і однією з найпоширеніших фраз знову стала «Та що з нами не так?». Малось на увазі, звісно, «що з вами не так, поплавлені?». В якийсь момент, скролячи соцмережі, я просто один за одним читала пости про «невиправну націю». Такі ситуації повинні нам постійно демонструвати прописну істину: узагальнення – це зло. 

Ось так і з цими заголовками. Але є й більш серйозний момент, в якому помилилася Оксана Забужко. Справа в тім, що практично усі профільні культурні видання чи тематичні розділи якраз написали пристойні заголовки й тексти, які демонструють адекватність авторів та їхнє глибоке розуміння теми і ким була Світлана Олешко. До речі, письменниця порадила подивитися ось це відео про режисерку та заснований нею театр «Арабески». І ми приєднуємося до поради. Знайдіть, будь ласка, 20 хвилин, бо це направду важливо. 

А про «першу дружину Жадана» понаписували переважно редактори стрічок новин і таблоїдів (не таких високоінтелектуальних як «Антоніна», звісно). Колеги з останніх регулярно радують нас й не таким трешачком. Наприклад, класика: «Надя Дорофєєва показала свій вареник». Що ж до перших, то вони клепають новини пачками і на усі теми на світі: від ядерки до проблем з ЖКГ. Ось бачите, у цьому моменті я теж дістала свою білу шубу і почала її повільно одягати.

Звісно, ж у нас є видання із чудовими редакторами та редакторками стрічок новин загальнополітичних видань, які не просто пишуть нормальні заголовки, але й перевіряють інформацію та загалом мають широкий світогляд і гарну освіту. Але мусимо визнати проблему. І вона в тому, що далеко не завжди на стрічках сидять вищеописані профі. А ще додамо погоню за швидкістю і клікбейтом, які нерідко переходять усі можливі червоні лінії. 

Та головне, що ані перші, ані другі жодного стосунку до культурної журналістики не мають. Стрічки новин і таблоїди – це не культурні видання чи розділи. Крім «Антоніни», вибачте. От і все. Вони можуть ситуативно писати про музику, книжки, кіно, театр, але це не є їхньою спеціалізацією. Судячи з усього, пані Оксана цього не знає, бо увесь праведний гнів варто тоді було б спрямувати на цей сегмент медіа. Натомість на горіхи отримали люди, які якраз усе зробили правильно, бо навіть не додумалися б понаписувати того, що ми зараз так бурхливо обговорюємо. І саме це обурило спільноту культурних журналістів. У Оксани Стефанівни достобіса шанувальників, це авторитетна, поважна людина з популярною сторінкою на Фейсбуку і виходить, що вона просто ввела читачів в оману, неправильно розставивши акценти і базуючи свої висновки (доволі різкі й категоричні) на хибних ввідних даних. 

А найбільш хибний її висновок у тому, що культурна журналістика померла. Бо вона навпаки – воскресла. І це помітно неозброєним оком. Це активно почалося після початку війни (якщо що нагадаю, у 2014 році), коли з'явилося безліч спеціалізованих видань і до списку авторів суттєво додалося. Суспільство почало цікавитися культурою, розуміти, наскільки вона важлива, почався розквіт галузі. Десь у 2017 році я вже майже перестала чути питання: «А у нас шо, є якесь кіно?». Натомість люди почали мільйонами на це кіно ходити і ділитися враженнями у соцмережах. 

А після 2022 року – і поготів. Тема стала настільки популярною що за неї вхопилися навіть блогери, які раніше були до цього далекі. Те, що культурна журналістика є і розвивається – безсумнівно. Що не значить відсутності проблем, існування яких я спробую вам пояснити через невеличкий екскурс свого життєвого і творчого шляху. 

Я вирішила, що буду журналісткою ще у школі. Спочатку хотіла спеціалізуватися на музиці, але згодом вирішила, що решта тем заслуговують на увагу не менше. Із абсолютним нерозумінням  цього вибору довелося зіштовхнутися дуже швидко. Наприклад, батьки не дозволяли мені дивитися різні музичні церемонії чи музичні канали. Це були 90-ті, інтернету не було і можливості вивчати улюблену тему обмежувалися кількома каналами. Не дозволяли, бо вважали дурницею.

Церемонії штибу «Греммі» чи MTV зазвичай починалися після 12 ночі, а вночі треба спати. Я, звісно, примудрялася їх дивитися і записувати на касету, але сам факт: ніхто з мого оточення не розумів, що майбутня музична журналістка повинна починати вивчати тему, на яку в майбутньому писатиме матеріали. І це можна було зрозуміти – така професія була з розряду чогось непонятного. Навіть зважаючи на те, що у моїй сім'ї я не перша журналістка – бабуся була відповідальною секретаркою в «районці». Це як нині заступниця головреда. 

Понад те – цього не розуміли навіть в університеті. А навчалася я на журфаці, трясця його мамі! Там не могли втямити, якого чорта дивлюся так багато кіно. І це при тому, що я вже про нього писала матеріали і робила програми на радіо. Бо кіно – це ж для розваги. Що там про нього писати? Начорта тобі того Фелліні чи Довженка дивитися? О, Довженко що, кіно знімав? Лол. 

Тобто розумієте? Шлях культурного журналіста із самого зародку був напряму пов'язаний із тим, аби елементарно доводити своє право на існування. І навіть не через знецінення, а через нерозуміння колег нафіга це все робить. Тому дозволю собі порозписуватися за усю нашу спільноту дєвочок (і мальчіків): в цю сферу йшли тільки одержимі своєю темою люди, які щиро любили музику, кіно, моду, візуальне мистецтво, книжки тощо. А після Помаранчевої революції і надто революції Гідності ясно мов білий день стало, що культура – це не просто цікаво, але й стратегічно важливо. 

Власне, це те, що більшість українців усвідомили лише три роки тому. А тепер уявіть, що медійники та медійниці, яких нині розкритикувала пані Оксана, розуміли це 10, 15, 20 років тому. Та мало до кого могли докричатися. Щось схоже на історію про Кассандру, правда? 

Я починала працювати на Запорізькій телерадіокомпанії ще у студентські роки. Мені дуже пощастило. Не лише тому, що могла працювати українською у тоді ще зросійщеному місті. А й тому, що державне мовлення передбачало квоти на програмки про культуру. Та коли переїхала до Києва (це був 2008 рік), то довелося знову зустрітися із маргінальністю моєї теми, але у значно більших масштабах. Культура мало кому була потрібна. Українська, звісно. Бо російська – це ж ого-го. І мене завжди це злило. Я дивилася російське телебачення і там бачила десятки проєктів на цю тему.

Ведучі програм про театр чи кіно були зірками, яких цитували або пародіювали навіть у розважальних шоу. Тобто, настільки відомими вони були. У нас же право писати про культуру треба було вибивати неймовірними зусиллями, через переконання, хитрощі і ще бозна-що. Не кажу про те, що тема ця неймовірно складна та об'ємна. І неймовірно радіти, коли знаходиш того, хто тебе розуміє. Наприклад головеда, який тямить, що йому чи їй на сайт треба відділ культури. Це не принесе багато переглядів, але буде престижно для усього видання.

Таких людей можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Страшна річ, на початку кар'єри доля мене звела з редактором-росіянином. І він на той час розумів важливість культури, зокрема української, значно більше, ніж колеги-українці. І не скажу, що це був якийсь неймовірний шанувальник нашої країни. Ні, просто так його навчили. І він навіть спочатку не міг мені повірити, що знайти роботу у цій сфері непросто. Уявляєте усю катастрофічність ситуації та глибину нашої недалекоглядності і забитості?  

І тут мушу абсолютно згодитися із Оксаною Стефанівною – це був показник дикої провінційності, тупості наших медій. І одразу погоджуся вдруге. Щодо «дєвочєк на культурку». Вони справді були. Мусимо просто констатувати це ідіотське явище, про яке я і сама писала у багатьох матеріалах. Давайте розглянемо на прикладі новин. Ось є випуск, починаємо його з найбільш серйозного і закінчуємо найменш серйозним. Бантиком. Пояснювальна бригада для не медійників – це такий термін, який позначав якийсь легкий сюжет наостанок. 

Звісно, це часто була культура. Точніше культурка. І справді ці теми довіряли робити переважно дівчатам (може тому, що дівчат у нашій професії усе ж більше), які щойно закінчили універ чи прийшли на практику. Вони поки дупля не різали ані в професії, ані, тим паче, в культурці. Показовий випадок. Тільки обережно, шокконтент. Колись такі дєвочки на культурку прийшли на подію, присвячену Василеві Стусу. Організатори підводили до них то Василя Овсієнка, то Дмитра Стуса, то ще когось зі спікерів вечора. Але дівчата чекали. Спочатку мовчки, а потім не витримали. І запитали, коли ж на подію прийде сам Стус? Василь. Плакала вся марштурка. Уявляєте собі шестигранні очі організаторів?

Для майже усіх журналісток ця тема була лише трампліном. За кілька років вони підтягувалися у професії та йшли робити серйозні теми – політику чи соціалку. Брати інтерв'ю у Ляшка. Бо Забужко – то бантик. Несерйозну культурку продовжували робити новенькі. Показовими були, наприклад, трансляції Оскарівських церемоній. Коли вести й коментувати це все запрошували ведучих розважальних програм і зірок шоубізу. Причому церемонія нагородження відзнаками Американської кіноакадемії – це настільки складна тема, що чорт ногу зламає.

Мало того, що треба знати усіх номінантів та їхні фільми, а ще й розбиратися у регламенті. Але кому це взагалі потрібно? Якщо подію може коментувати Анатолій Анатоліч, поважно заявляючи в прямому ефірі, що він дуже добре розбирається в анімації. Бо у нього – дві доньки. Пап-пам. Я тоді теж буду експерткою із газотранспортної системи, бо мені приходять платіжки за газ і я вмію їх оплачувати. Та ще й передаю показники щомісяця. Лана Зеркаль, посуньтеся. 

Відбувалося направду страшне і жахливе. Але! Це все теж не мало стосунку до культурної журналістики. Бо культурні журналісти самі дивилися на це із корвалолом у руках. Це усі ті люди, які мали час та натхнення у різні способи повибивати собі місця, де можна було писати не бантики, а серйозні тексти. Нас було мало, але ми були. Особисто я вже багато років працюю на «Еспресо» артоглядачкою і маю досить ефірів, аби розповідати про культуру глядачам, які хочуть про неї чути.

До мене там на цій позиції працювала Олена Міщенко, отже на каналі з самого початку розуміли, що культура – це важливо. Також мені почастило працювати тут, на «Детекторі медіа», яким (коли він був «Телекритикою») я захоплювалася ще зі студентства. У нас виходить безліч серйозних матеріалів про культуру і заголовки скізь пристойні, можете перевірити.А також ми моніторимо вітчизняні медіа і постійно робимо аналіз проблем галузі. 

Я можу назвати десятки видань і розділів про культуру, які працюють з любов'ю до теми і готовністю постійно долати перепони: LB, «УП культура», «Лірум», Zaхid.net, «Суспільне культура», Korydor, Ukraїner, «Слух» (тимчасово на паузі), «Сенсор», «Читомо» і ще багато інших. Журналісти цих видань не мають жодного відношення ані до дєвочок, ані до мальчиків на культурку. І ніколи не мали. 

І ми ніяк не мертві. Просто нас досі мало, аби наше існування не викликало ні у кого запитань. А з таким бекграундом, про який я вам розповіла, по-іншому бути і не могло. Лишається тільки радіти, що ми із вами, любі колеги та колежанки, таки добряче долупали цю скалу і вижили. Але, як бачимо, колупати ще є куди.