Мед і попіл

У «сірій зоні» АТО живуть двоє пенсіонерів — Сергій Хмеленко (Віктор Жданов), або просто Сергійович, і Пашка Яцюк (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий, за текстом Куркова, ворог дитинства Сергійовича «з першого класу сільської школи», не надто переймається моральними питаннями, отримує пенсію одразу і в Україні, і в окупантів, а в напівзруйнованому селі, де тільки вони вдвох із Хмеленком і лишилися, бере все, що погано лежить. Звісно, Сергійович і Пашка не дуже люблять один одного, але змушені співіснувати. Так і тягнуть свою умовно мирну рутину, аж поки в околицях не з’являється російський снайпер, а в гості не починає заходити боєць ЗСУ Петро (Максим Бурлака).

Дмитро Мойсеєв закінчив КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого за фахом «режисура художнього фільму». З 2005 року знімав короткометражні фільми, а у вересні 2013-го в прокат вийшов його повнометражний дебют «Такі красиві люди». Друга повнометражна картина — «Час Хризантем» (2017). «Бджоли» наразі є найуспішнішою роботою Мойсеєва: світова прем’єра відбулася на Роттердамському кінофестивалі, а на Одеському фестивалі фільм відзначено як найкращий у Національній конкурсній програмі.

У «Таких красивих людях» і «Часі Хризантем» ще є певні ґанджі: нерівна драматургія, що проявлялося в деякій штучності діалогів і персонажів, при безумовно ефектному візуальному наповненні. Натомість у «Сірих бджолах» усі компоненти в потрібній рівновазі. Оператором фільму є Вадим Ільков із його талантом ущільнювати фактуру кадру до якості живописного полотна: так на злиденний прифронтовий побут, навіть на найбільш буденні речі, лягає відсвіт особливої, передкатастрофічної краси.

Розсип одноповерхових будиночків уперемішку з деревами, два терикони на обрії: Мойсеєв та Ільков тримають оповідь у низці статичних кадрів із мінімальним рухом усередині них. Герої практично тонуть у цих мовчазних довгих панорамах, серед спустошеного краєвиду, пронизаного вітром, короткими нападами канонади та монотонними звуковими хвилями, що їх наче генерує сама місцина (композитор Андрій Пономарьов).

Звісно, тут можна вижити тільки завдяки правильно виконаним простим діям. На Жданова з його скупою та точною грою цікаво дивитися, що б він не робив: місив тісто, набирав воду, пив чай чи просто сидів біля пічки. Ямненко, на контрасті, робить Пашку безпринципним веселуном, любителем шикарних чи кумедних жестів, схильним інколи навіть пофілософствувати про Всесвіт, що розширюється. Їхні розмови з Сергійовичем — безперервна дуель взаємних шпильок і підколок, протистояння характерів, — але також і зіткнення світоглядів.

Але якщо Пашка живе одним днем, то буття Сергійовича — балансування у вічних сутінках сірої зони, між проваленим минулим і непевним теперішнім. Це підкреслено навіть на предметному рівні: виделка тремтить на ручці старої праски на підвіконні, чайна ложка погойдується на стінці чашки — герой Жданова весь час влаштовує подібні «мобілі» як найкращу ілюстрацію його гіркого зауваження, що місцеві жителі навіть не знають такого слова — вибір, — але також як нагадування про власну, до певної миті приховану провину.

Власне оцю невизначеність Мойсеєв використовує як джерело драматургічної енергії. Відчуття тривоги, розлите в повітрі, наростає до майже фізичної нестерпності, коли чекаєш розв’язки, завмираєш в очікуванні головного, вирішального вибуху, який усе не настає.

І тому правдивої глибини фільму надають прикінцеві епізоди, де напруга сягає несподіваного максимуму в сюжетному повороті, що різко змінює жанр і суть історії — з прифронтового кіно на екзистенційну драму. Бо Сергій нарешті робить свій вибір. Єдино можливий для нього.

До 24 лютого лишається місяць.