Яку журналістику ми отримаємо внаслідок війни
Яку журналістику ми отримаємо внаслідок війни

Яку журналістику ми отримаємо внаслідок війни

Ту, що була — з псевдополітичними розбірками й конфліктами, або нову — яка може заспокоїти й дати майданчик для серйозних розмов?

Нещодавно їхав трамваєм і звернув увагу на чоловіка віком приблизно 30 років, котрий тримав у руках книжку «Як боротися з панічними атаками». Аж ось натрапив і на відповідне дослідження: з 96 учасників фокусованого інтерв’ю майже третина мала рівень благополуччя та якості життя нижче середнього або низький, 26% мали симптоми, пов’язані з депресією. В соціальних мережах нескладно натрапити на  рекламу різноманітних ліній психологічної підтримки.

Це — прямий наслідок того, що українське інформаційне середовище не відповідає запитам, які має людська психіка під час війни, під час кризових явищ. Протягом останніх трьох місяців медійний новинний цикл дещо зосередився на наративі про те, що війна затягується на невизначений термін — і в людей почав зникати оптимізм.

Клікабельність негативних новин досі перевищує клікабельність новин позитивних. Слова «проблема», «криза», «неприємності» у заголовку гарантують кращі перегляди, аніж оптимізм і віра в перемогу у війні. Чимало інтернет-сайтів заради все тих же переглядів щодня публікують новини зі словами «мобілізація», «повістка». Коли є нагода — повідомляють про «спалахи» ковіду, гепатиту чи кору. Поки деякі медіа грають у свою звичну гру з нарощування кількості переглядів, у людей псується настрій. А люди з зіпсованим настроєм — то не дуже добрі працівники та працівниці, в якій галузі вони б не працювали.

Зрештою, ми маємо ситуацію, де залякані українці й українки клацають на негативні новини й від того стають ще більш заляканими. Медіа отримують перегляди та лайки, а вартує це нам того, що в людей зникає відчуття впевненості у майбутньому, при тому, що нині ми не суспільство часів стабільності, а суспільство часів війни та втрат. Відмінність у тому, що чимало думок зосереджено, на жаль, саме на продумуванні найбільш негативних сценаріїв. Так працює людська психологія.

Навряд чи можливо віддати наказ для всіх українських медіа бути підкреслено оптимістичними. Це мало би прийти в нашу журналістику як натуральний інстинкт, але, оговтавшись від початкового етапу війни та призвичаївшись до вибухів і повідомлень про повітряні атаки, журналістика повернулася до звичайної боротьби за те, хто буде популярнішим за інших. Подекуди відроджуються старі методи нарощування трафіку.

Власне, це проблема не лише української журналістики. Нещодавня стаття в американській газеті Wall Street Journal з аналізом українського контрнаступу в Херсонській області конкретно назвала розташування українських військ на лівобережжі Дніпра. Стаття стала популярною, але від того зовсім не стало легше нашим військовим, котрі нині намагаються просунутися вглиб лівобережжя. Методи для набуття популярності — це не завжди найкращий приклад журналістської етики.

Політична журналістика переживає дефіцит ідей і тем. Хто зміг — перекваліфікувався на воєнкорів, хто не зміг — намагається чіплятися бодай за якісь знайомі ознаки політичного життя: перспективи парламентських і президентських виборів, кадрові зміни, роль певного політика у війні. Медіа починають фокусуватися на тому, де та як незгодні між собою президент Володимир Зеленський і головком Валерій Залужний. Від такої теми аж нікому в Україні не стає легше чи спокійніше.

Власники, котрі стоять за медіа, розуміють, що українська економіка у досить складній ситуації, коли державний бюджет на 2024 рік неодмінно призведе до більшої кількості зібраних податків. В їхніх очах винен у цьому Зеленський, а не Володимир Путін і російська армія, то чому б не дати команду власним редакціям робити з генерала Залужного образ наступного президента України? Просто щоб зробити боляче Зеленському. От якщо додаткових податкових зборів не буде — тоді ок, можна про це не говорити.

Наведу результати ще одного дослідження. Про нього пише нідерландський письменник Яп Ян Броуї у своїй книзі «Німецький спосіб воювати». Згідно з цим дослідженням, більшість опитаних після 1945 року німецьких солдатів сказали, що на пізніх стадіях війни, коли бойові дії тривали понад рік, їх уже не цікавила ні політика, ні ідеологія. Вони хотіли зберегти власне життя, а ще вони вірили своїм командирам — офіцерам своїх підрозділів і своїм генералам.

Ми маємо дуже уважно до цього поставитися. Моральний дух нашої армії — а ще волонтерів і суспільства в цілому — дуже багато в чому залежить від особистої довіри до Залужного та його генералів. І тому популярний у медіа аргумент про те, що Залужний із генералами — це окремий, альтернативний Офісу президента «політичний штаб», дуже дорого обходиться емоціям українців та українок.

Спроба грати на політичних розколах — реальних чи потенційних — уже дуже багато разів призводила до поляризації українського суспільства, а це дуже конфліктогенний чинник. Що ж, якщо ми хочемо, щоб люди й далі читали книжки про те, як позбутися панічних атак — то варто продовжувати роздмухувати потенційні конфлікти, заробляючи перегляди та сплачуючи за це падінням емоційної стабільності цілого суспільства.

Та сама книга «Німецький спосіб воювати» нідерландського письменника Броуї вказує ще на одну специфіку суспільства, що пережило тривалу війну. Таке суспільство починає фрагментуватися на малі соціальні групи — люди зосереджуються переважно на сімейному колі, на колі друзів або на колі свого професійного колективу. Інші соціальні групи починають їм здаватися далекими, зі своїми поглядами й інтересами, а тому поступово втрачаються ширші магістральні зв’язки, котрі зв’язують суспільство в цілісність. Починає працювати критерій оцінки інших людей за принципом: «Я тобі довіряю», «Я тобі не довіряю». Війна несе чимало випробувань, коли люди показують свої найкращі або найгірші сторони, тому логічно виникає ще цей принцип суспільних розділень.

Усе те саме загрожує й українському суспільству. Кожна соціальна група має свою власну версію війни, в якій є свої переможці, а є ті, хто винен у проблемах і труднощах. Для однієї соціальної групи в чомусь винен президент Зеленський. Для іншої соціальної групи в чомусь винні генерали. Інші соціальні групи мають претензії до Міністерства оборони. А є ще ж власна версія війни у кожного відеоблогера — від Юрія Швеця до Євгенія Кисельова. По комусь війна найбільше вдарила економічно. Хтось втратив під час війни близьких. Зрештою, суспільством починають блукати дуже різні версії війни — а це досить небезпечно.

Ще одна небезпечна лінія розколу, якої нам дуже бажано уникнути — це поділ за принципом «хто що зробив для перемоги». Ми вже бачимо не зовсім коректне вживання слова «цивіл» по відношенню до людини, котра не мобілізувалася до ЗСУ та просто продовжувала працювати під час війни. Серед більшості наших військовослужбовців немає цього снобізму, однак якщо нагнітати градус поділу за цим принципом — то, мабуть, ми знову отримаємо так звану «мовчазну більшість», котра вже на найближчих виборах, куди партії затягнуть у списки максимальну можливість популярних ветеранів і ветеранок, проголосує за «альтернативу», котра волітиме законсервувати Україну в пострадянській дійсності, в пострадянському болоті.

Правильна робота медіа мала б полягати в тому, щоб не дати суспільним зв’язкам, котрі роблять суспільство органічним цілим, зазнати корозії. Так, ми всі думаємо про політику і бачимо, чим займаються політики. Але ми не маємо права втрачати бодай 1% нашої солідарності. Щоб не прийти до ситуації, де вже 20–30% ставлять під сумнів потребу вести війну до перемоги, нам потрібно знайти правильні слова, щоб говорити ними про політику.

Десь із початку президентської каденції Віктора Януковича на початку нульових і аж до початку повномасштабної війни у 2022 році визначальним жанром для української журналістики були розслідування. Частково це було спричинено тим, що функція говорити про корупцію відійшла від правоохоронців до журналістів, а частково тим, що історії про крадіїв стали модними. Кожне українське видання воліло продукувати власні розслідування, не помічаючи інших важливих тем. Журналістика ставала мистецтвом підозри всіх у всьому, а цей настрій передавався суспільству. Весь держаний апарат, весь уряд потрапляв у цей фокус підозр — і суспільному невдоволенню не було меж.

Розповім про свій досвід, котрий я отримав під час війни. Від самого початку вторгнення я активно веду свою англомовну сторінку про війну в соцмережі Х, де маю понад 16000 читачів і читачок. Переважно це іноземці, з дуже різних країн. Ці люди не знають імен українських політиків, крім хіба що імені президента Зеленського. Вони часом поняття не мають, хто такий Андрій Єрмак чи Дмитро Кулеба. Таким чином, я потрапив у ситуацію, де я маю розповідати про війну, майже не вживаючи імен людей — політиків чи військових. І от ця дискусія не про імена, а про факти та ідеї довела свою спроможність. Люди набагато активніше взаємодіють із тими постами, де йдеться про стратегічні цілі України в поточній війні, а не про політичні міжусобиці. Класичний журналістський підхід із фокусом на міжособистісні чи міжпартійні конфлікти взагалі не працює на моїй сторінці. Повірте, така розмова — без зайвої конфліктогенності навколо політичних розділень — можлива.

Українському суспільству треба дати міцний ґрунт фактів та ідей, на який воно могло б опертися. Поруч — YouTube, який відволікає від цього, розпорошує увагу та робить це у великих масштабах. Ми або можемо знову повернутися до циклу негативних новин із вечірніми ТБ-шоу, в яких дві години щовечора обговорюють, як чоловік у Чернігівській області завів собі гарем, або все ж будуватимемо нову якість журналістики, котра не розділятиме суспільство та не годуватиме його чимось другорядним і другосортним, а даватиме ідеї та факти, які важливо знати для життя, роботи, діяльності.

Визнаймо нарешті: внаслідок війни ми маємо психологічно травмоване суспільство. Не забуті й не вилікувані ще травми початкового етапу війни, з жахіттями проти цивільного населення Бучі та Ірпеня. Таке суспільство потребує допомоги, а не роздмухування його залежності від новин, котрі нагнітають подальший страх і подальшу паніку. Є ціле покоління молодих українців та українок, котрі ще події Євромайдану застали у шкільному віці. Ми або можемо їх призвичаїти до негативізму та конфліктогенності журналістики, або залучити їх до нормального, здорового споживання медіапродуктів.

Навіщо відтворювати архаїчні форми та підходи журналістики, котрі історично виникли ще як реакція проти режиму Януковича, щоб говорити за їхньою допомогою про майбутнє повоєнної України? Це майбутнє напряму залежить від емоційного стану суспільства, від його здатності мати внутрішню взаємодію. Якщо українська журналістика чинитиме опір змінам — що ж, люди вмикатимуть на екрані заставку з акваріумними рибками, бо це заспокоює погляд і нерви. Годі продукувати неврози й страхи. В нас є чимало цікавих тем для розмов — і зовсім необов’язково дозволяти олігархам із минулого визначати коло цих тем.

Україна — в такій по-своєму цікавій історичній ситуації, за якою стежить цілий світ. Невже нам немає про що говорити й писати? Водночас українська журналістика має стати трохи схожою на чашку м’ятного чаю — бути теплою, приємно пахнути та розкривати здатність мислити креативно, але спокійно, плануючи здорове майбутнє як для себе, так і для країни.

Ілюстрація: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги за темою
Журналісти
Джерело матеріала
loader
loader