Зупинитися, видихнути та заспокоїтися. Як суперечки про те, хто гідніший, руйнують надії України на краще майбутнє
Зупинитися, видихнути та заспокоїтися. Як суперечки про те, хто гідніший, руйнують надії України на краще майбутнє

Зупинитися, видихнути та заспокоїтися. Як суперечки про те, хто гідніший, руйнують надії України на краще майбутнє

Останнім часом українське суспільство почали роздирати суперечки на тему — хто кращий, хто гідніший. Це дуже турбує економіста Сергія Фурсу, який переконаний: саме зараз українській нації, як ніколи, потрібна єдність.

Тема роз’єднання якось дуже активно увійшла в український інформаційний простір.

От багатьох тригерить обкладинка НВ, бо на ній не тільки військові. І це несправедливо, на їхню думку, говорити про те, що хтось наближає перемогу окрім військових.

А інші кажуть, що жити в Україні майбутнього, в ЄС і під парасолькою НАТО, будуть не достойні мільйони українців, які виїхали під час війни. Типу не ф*г повертатись, ви зрадники.

І це все дуже небезпечно. І це треба зупинити. Бо це руйнує єдність. І це обіцяє нам дуже багато проблем у майбутньому. І поширювати такі тези, новий вид "різних сортів українців" можуть точно не друзі України.

Після війни і так буде багато психологічних стін між різними українцями. Просто тому що у людей буде кардинально різний життєвий досвід протягом декілька років. І навіть без штучного розділення. Люди, що жили в тилу в Україні, під час обстрілів і постійних повітряних тривог, будуть просто мати інший досвід, ніж люди, які жили в Європі. Це природньо. Просто декілька різних років. І це вже віддалить людей один від одного. Навіть якщо вони свідомо не будуть шукати приводи для протиставлення.

Люди, які відчули на собі всі жахи фронту, будуть мати кардинально різний досвід із будь-якою людиною сучасного світу. Жахливий травматичний досвід.

Різний досвід — різна реакція, різне сприйняття світу.

Коли починалась війна, коли йшов першій рік війни, коли у суспільстві ще було багато оптимізму і не так багато втоми, домінували інші тези. Тези, що почуття провини недоречне. Тези, що не треба звинувачувати себе у тому, що ти робиш замало. Тези, що ми всі українці, де б ми не були. А зараз все змінилось. Шалена втома і роздратування — і от ми бачимо зовсім іншу історію. Наративи, які сприяють розділенню. Озлобленню. Нерозумінню.

Єдність — наша сила!

Чи внесок військових є найбільшим? Звісно. Його не можна порівняти із досвідом і внеском цивільних. Але навіщо знецінювати досвід і почуття, емоції людей, які перебувають у тилу? Чи є у них стрес? Так, звісно. І так, його не можна порівняти із стресом людини в окопі. Але це не має значення. Бо це знов-таки той самий стрес. І та сама втома. І люди це відчувають. Не можна казати людям "Ти не втомився насправді, бо комусь важче". Так, комусь важче. Але це не змінює того факту, що люди страждають. І що цивільні мають такий самий ПТСР, як і військові.

Чи маємо ми бажати повернення людей, які зараз поїхали? Так. Ми конче потребуємо повернення якомога більшої кількості людей. І останнє, що в такому випадку суспільство має робити, це виставляти претензії до тих, хто поїхав. Спекулюючи на темі справедливості. А це саме спекуляції. Підлі, бо б’ють у відкриту рану суспільства. Дуже підлі. Спекулюючи насамперед на втомі військових, які можуть справедливо нарікати на несправедливість цього світу, коли хтось проливає кров в окопах, а хтось у цей час п’є каву у кав’ярні. Але парадокс у тому, що треба, щоб люди в тилу пили каву. Треба, щоб намагалися жити якомога повноцінним життям. Бо це дає життя економіці. А економіка забезпечує армію. Армію, кількість людей у якій під час будь-якої війни у будь-якій частині світу є, була і буде меншою, ніж людей у тилу. Породжуючи те саме відчуття несправедливості і різний досвід. Але це водночас і несправедливо, і природно. З цим треба навчитися жити суспільству і державі.

Люди, які поїхали, ухвалили раціональне рішення. І не можна нікого звинувачувати у тому, що він вирішив жити своє життя подалі від жахів війни. Особливо дико це звучить, коли лунають звинувачення у бік матерів, які вивезли дітей. Коли вони будуть ухвалювати рішення, чи повертатися їм чи ні, то це також буде раціональне рішення. І як багато з них ухвалять раціональне рішення повертатись, якщо їх тут будуть зустрічати ненавистю? А деякі люди ще, може, запропонують зняти з них спеціальний податок? За право жити в мирній Україні? Бо вони не наближали перемогу.

Звинувачення у бік українців, що поїхали, такі самі безглузді, як пропозиції з іншого флангу створити якісь спеціальні умови для тих, хто повернеться. Притому, що повернення цих людей в інтересах всього суспільства. Бо все суспільство відчує на собі проблеми депопуляції, які неминуче прийдуть після війни.

Ніхто не знає, коли і як закінчиться війна. Але в Україні майбутнього буде дуже багато проблем. Навіть враховуючи, що це буде країна на шляху до ЄС, із припливом інвестицій та економічним зростанням. Буде багато популізму. Дуже багато. Буде велика травма, яка буде приводити до багатьох конфліктів. Буде зростання злочинності. Просто тому, що мільйон людей повернеться з фронту, маючи бойовий досвід — і певний відсоток цих людей захочуть вирішувати у такий спосіб питання і в мирний час. Це все природні наслідки війни. І не треба створювати, своїми ж руками, додаткові проблеми. Стримувати у такий спосіб людей від повернення додому. Змушувати багатьох задумуватися про еміграцію. Руйнуючи те майбутнє, за яке зараз проливають кров військові.

Нам всім треба зупинитись. І видихнути. Зупинити це жахливе накручування, яке триває у суспільстві. Бо те, що не зробили росіяни минулої зими, те, чого не досягли вони в перші місяці війни, ми можемо створити собі самі. Власними руками.

Джерело

Важливо У Раді — півсотні російських перевертнів. Як Україні позбутися агентів впливу Москви
Теги за темою
Україна українці
Джерело матеріала
loader
loader