Журналіст? Пиши поеми

Привіт, найвідданіші читачі «Детектора медіа»!

Україна вчора відзначила День Незалежності. Є багато красивих привітань, тому, напевно, ще в одному не має сенсу — ви самі все знаєте. Ми витримаємо, переможемо, росіяни поламають об нас зуби й заберуться геть.

Характерно, що росіяни, їхні зуби, лапи та геополітичні апетити фігурували в текстах про українську незалежність і тридцять один рік тому. Власне, тогочасні політики й публіцисти з націонал-патріотичного табору відразу заговорили про російську загрозу. З них сміялись і називали «рухофренами». Тепер часто можна побачити в інтерв’ю та колонках інсайт: о, то ці люди, з яких ми так потішалися, були праві!

А ще Україну тридцять один рік тому порівнювали з Францією, не знали, як вимовляти її назву і де вона розташована. Докладніше — в добірці матеріалів із початку 90-х, яку зробив Ярослав Зубченко. Наприклад, там є така карта: 



І до української дійсності. За тиждень плани держави на 4 канал, який суд конфіскував у колаборанта Олексія Ковальова (чинного нардепа, до речі), кардинально змінились. Тепер Агентство з розшуку і менеджменту активів має знайти для каналу управителя, який платитиме державі частину прибутків. Прибутків, угу. Від інформаційного каналу під час війни. Поки цього чародія шукають, майно 4 каналу віддали на зберігання Держкіно, уточнивши, що воно буде використовуватись «в інформаційній війні проти ворога». Не питайте, як саме Держкіно бере участь в інформаційній війні — самі хочемо знати.

Зрозумійте правильно: звісно, краще ці комп’ютери і камери будуть працювати на державу, ніж на зрадника з Голої Пристані. Але це вже не перший випадок — раніше «на потреби оборони» конфіскували майно каналів Медведчука і Мураєва. З’ясувати, на які саме потреби, нам не вдалося. І я не бачу причин, чому ця інформація має бути засекреченою від суспільства.

Ще одна державно-регуляторна халепа: канали припиняють мовлення, їх стає менше (ось сьогодні ще мінус три), і провайдерам платного телебачення дедалі важче виконати умови своїх ліцензій — понад 50% українськомовних телеканалів. Ні, звісно, можна набрати в пакети абияких каналів, які мовлять українською у відкритому ефірі, але ж це не те, за що люди готові платити гроші. Тим, хто не добирає 50%, доведеться платити чималенький штраф — десятки або й сотні тисяч гривень. У провайдерів і Нацради на цю проблему різні погляди.

Гаразд, тепер трохи про вічне, а саме про вічний пошук хороших росіян. Сузір’я «розкаяних» поповнилось російським військовим, який примудрився встигнути написати книжку про свою службу в Україні. Лєна Чиченіна подивилась його чотиригодинне інтерв’ю і каже, що «хороший» вбивця українців намагається довести, що навіть російська армія ні в чому не винна — вся справа у Путіні. І ось хороше питання ставить Лєна: «Чому в державному телемарафоні іномовлення “Freedom” ми бачимо інтерв’ю з журналісткою “Важных историй”, яка бідкається, що воєнним злочинцям-бідосям “нету с кем поговорить”?»

Словом, в українців велике серце, але іноді збільшене серце — це хвороба. Пора би припинити шукати їх, оцих хороших росіян. Ось вам замість них історія про нехорошого американця, який дуже не любив владу своєї держави — аж так, що став другом будь-якого тоталітарного режиму, і путінського зокрема. Звуть його Макс Блюменталь, і він заснував проєкт The Grayzone. Хто фінансує цей проєкт, невідомо, але точно відомо, в якій країні цей сайт захоплено читають перед сном під самовар і кулебяку.

Тепер поділюся з вами нашою проблемою. Ми почали щотижня робити добірки рекомендацій чогось хорошого від членів редакції — хтось книжки радить, хтось кіно, хтось музику, хтось щось смачне. Ось остання така добірка. Але читачі щось ці тексти не розпробували — переглядів мало, резонансу і слави катма. Ми радимось між собою — може, їх якось інакше подавати? Якщо маєте поради, пишіть, будь ласка, редакція буде вдячна.

Готуємо кілька цікавих матеріалів, зокрема відгук на концерт «Кварталу 95» у межах спільного телемарафону (цього давно слід було чекати), інсайдерську інформацію про внутрішній конфлікт у медіагрупі «Інтер», кілька свіжих досліджень маніпуляцій і пропаганди у соціальних мережах. Не забувайте зазирати на сайт DisinfoChronicle, де наша команда щодня фіксує та розвінчує свіжі проросійські фейки та маніпуляції. І обов’язково подивіться завтра свіжий «Ньюспалм»!

І наостанок перл. «Моє класичне поняття журналіста – це а) людина, яка добре в школі вчилася, б) має відповідну журналістську освіту або вищу іншу, в) є самородком, який по житті з дитинства пише вірші, має повісті, поеми, і друкується в друкованих ЗМІ». Цитата заслуговує на золоте тиснення на папері, чи не так? Це голова територіальної громади міста Сколе Микола Романишин пояснює, чому хлопець, на якого напали на сесії міської ради, — не журналіст. І взагалі його не били, а він сам упав «заради картинки», і телефон свій викинув у вікно. До речі, виявляється, що пряму трансляцію під час сесії голова намагався заборонити, бо «у громаді було чотири прильоти». Цікаво, як кілька ракет, які вдарили по залізничних мостах у передгір’ях кілька місяців тому, заважають міській раді бути відкритою? Божевільна історія, яку вже розслідують правоохоронці — і ми сподіваємось, що любитель журналістських поем та інші персонажі, які напали на блогера, будуть адекватно покарані.

Бажаю нам усім адекватних героїв. Дякую, що лишаєтеся з нами!