«Брак інформації породжує всіх інформаційних монстрів». Експерти про медійний вимір «вагнергейту»

Державне бюро розслідувань відкрило кримінальну справу за фактом витоку в медіа секретних документів про спецоперацію із захоплення бойовиків російської «Приватної військової компанії Вагнера». Слідчі перевірятимуть, чи є публікація документів про операцію розголошенням державної таємниці. Втім у вересні 2020 року керівник Офісу президента Андрій Єрмак у прямому телеефірі заявив, що історія про «вагнерівців» «вигадана від початку до кінця». У червні 2021 року Володимир Зеленський сказав, що операція була, але «не наша», а іноземних спецслужб. 17 листопада, після виходу довгоочікуваного розслідування Bellingcat, факт підготовки операції та її перенесення на Банковій уже не заперечують. Утім ані Володимир Зеленський, ані Андрій Єрмак за вісім днів особисто не прокоментували інформацію, викладену в розслідуванні.

«Детектор медіа» запитав експертів:

1. Як ви ставитесь до журналістських розслідувань та, зокрема, публікації секретних документів, які стосуються операції із захоплення «вагнерівців»? Чи мали би принаймні українські журналісти зважати на те, що вони завдають шкоди репутації української держави / влади під час війни із зовнішнім агресором? Чи громадянська позиція не має заважати журналістській місії?

2. Як, на вашу думку, спрацювали українські медіа, висвітлюючи результати розслідувань про «вагнергейт»? Чи вдалося їм залишитись безсторонніми? Хто, за вашими спостереженнями, маніпулював у цій темі та / або використовував із політичною метою? (Якщо можете, наведіть приклади, будь ласка.) Чиє висвітлення ви можете назвати якісним?

3. Як ви оцінюєте комунікації та публічну позицію української влади щодо «вагнергейту»? Чи отримали ви від медіа та влади відповіді на всі запитання щодо операції та її зриву, які у вас виникли? Якщо ні, то на які запитання немає відповіді? Які варто зробити висновки з цієї історії?

Відповідають Катерина Пітєніна, Анна Бабінець, Андрій Куликов, Олексій Мацука, Наталія Гуменюк, Петро Бурковський, Зураб Аласанія та Ольга Мусафірова.

Катерина Пітєніна, головна редакторка проєкту «Слово і Діло»:

1. Як можна ставитися до журналістських розслідувань? Це просто один із жанрів журналістики, яким, як і будь-яким іншим, в ідеалі мають займатися ті, хто вміє робити це професійно. На жаль, у журналістиці, як і в будь-якій професії, є люди, які породжують зневіру суспільства до галузі в цілому. Але це не привід зневіритися в журналістиці чи розслідувачах — лише стимул навчитися мислити, досліджувати різні точки зору. Розслідування дуже часто передбачають наявність інформатора, й це нормально. Аудиторія, як і самі журналісти, споживаючи будь-яку інформацію, має тримати в голові єдине питання: кому це вигідно? До відповіді на це питання лише одна вимога — бажано, щоб вона вас влаштовувала. Якщо автори розслідування, вивчивши матеріали, переконані, що їхній продукт буде вигідний суспільству, а не лише інформатору, вони мають повне моральне право створювати цей продукт. А далі — в кожного власний фільтр.

Не можу сказати, що «вагнергейт» завдав аж такої шкоди репутації української держави у світі. Це перетворилося значною мірою на боротьбу за виборця і глядача всередині країни. Мінімальна, в національних масштабах, циркуляція симпатиків політичних таборів (бо більшість, так чи інакше, залишається при своєму).

Що ж до громадянської позиції… Справді, в країні війна, журналісти зобов’язані називати агресора агресором, це поза сумнівом. Але якщо, наприклад, відданість тезі, що Крим український — це, беззаперечно, громадянська позиція, то прагнення довести, що ті чи інші політики свідомо стоять на боці ворога, — це, даруйте, позиція всього лише політична. Це не означає, що вона погана. Просто давайте не плутати громадянську й політичну позиції.

2. Плюс / мінус безсторонніми залишилися новинні сайти, які висвітлювали обидві позиції. Напевно, їх більше, але я особисто бачила різні погляди на «Інтерфакс-Україна» і «Українській правді». Ми теж намагалися подавати позиції максимально відсторонено: так би мовити, і сторону обвинувачення, і сторону захисту.

3. Комунікацію української влади оцінювати позитивно не можу категорично: суперечливі заяви завжди звучать непереконливо. Головне питання, на яке немає відповіді — підстави перенесення операції. Недостатньо фактажу, щоб беззаперечно визнати як щирість Василя Бурби, так і щирість Офісу президента. Основний висновок, який варто зробити з точки зору медіаспоживання: відокремлювати емоції та оцінки від фактажу.

Анна Бабінець, головна редакторка «Слідства.інфо»:

1. Якщо говорити про «вагнергейт», то розслідування опублікувало не українське видання. Основну історію опублікувала міжнародна група розслідувачів Bellingcat та російське видання The Insider. Українські медіа переважно поширювали це розслідування. Але Bellingcat — не українські журналісти, тому перед ними й не стоїть питання, чи зважати на воєнну ситуацію в Україні.

Якщо ж говорити про початок історії, то першими оприлюднили документи або взагалі розповіли про ситуацію саме українські журналісти. Вони ж потім публікували документи і взагалі потрошку розкривали цю тему. Хочу нагадати, що і Яніна Соколова, і Юрій Бутусов — блогери, мають певний імідж за рахунок оціночної, критичної позиції щодо речей, які відбуваються у країні. Тому я думаю, що рішення щодо публікації документів і щодо того, якими саме словами їх коментувати, вони приймали не тільки як журналісти, а як блогери чи лідери громадської думки. А, наприклад, «Українська правда» — медіа, яке дотримується стандартів, тому її матеріали були більш збалансованими і менш оціночними.

З тієї інформації, що була опублікована, мені було цікаво дізнатися, як відбувалося спецоперація, якщо вважати, що викладена версія правдива. Я вважаю, що в цьому випадку є дуже великий суспільний інтерес, зокрема, продиктований не до кінця зрозумілою позицією президента і керівника Офісу президента. І через це мовчання або якісь уривчасті заяви ми, як медіа і як громадяни, не до кінця розуміємо й досі не маємо повної картинки того, що відбулося з «вагнерівцями» майже півтора року тому. І цей брак інформації заповнюється чутками.

Я вважаю, що журналісти мають, наскільки це можливо, нівелювати власну громадянську позицію, тому що тільки тоді журналістика може бути об’єктивною. Очевидно, що повністю позбутися своєї позиції українським журналістам не вдасться, оскільки там, де відбувається війна, бути неупередженим достатньо складно. Але все ж таки ми маємо не забувати, що в першу чергу ми журналісти, й наша місія — інформувати про суспільно важливі речі. Історія про «вагнерівців» має суспільний інтерес, тому що вона ставить питання до української влади. І воно таке: чи дотримувалась українська влада інтересів держави в цій спецоперації, чи своїх особистих інтересів? Це найбільше питання, на яке ми всі шукаємо відповідь, і опубліковані факти або версія, яку виклав Bellingcat, додає деталей до загальної картини.

2. Мені здається, що в українських медіа замало висвітлювалася ця тема. Всі цілий рік чекали, коли вийде розслідування Bellingcat, аби дізнатися, що сталося; чекали, що нам розкажуть журналісти з медіа інших країн. З яких причин чекали, а не дізнавалися самі? Не виключено, що з причин самоцензури. Чи — можемо фантазувати — українські журналісти, які отримали ці документи, не змогли знайти доказів чи підтвердити їхню достовірність. І це для мене, як для української журналістки, виклик: журналісти з інших країн змогли здобути багато внутрішніх українських документів, а ми — ні. І якби в українських медіа ця тема висвітлювалася більше і більш фахово, з більшою кількістю доказів, напевно, мені було б комфортніше. Зараз потрібно більше висвітлення, більше коментарів, а з боку влади — більше дискусії. Мені здається, це пішло б на користь, бо ця тема не виглядала б забороненою й не було б підозр, що за мовчанням влади ховається зрада.

Звісно, цю тему використовують політично — мені здається, що в будь-якій країні, навіть суперрозвиненій і супердемократичній, політики, активісти, будь-які гравці не відмовилися б від використання такої події в політичній площині. Тому що, повторюся, є дуже серйозні питання до влади. І те, що відповіді на ці питання немає, і ми маємо дуже дозовані коментарі, до того ж непослідовні — то спецоперації «не було», то вона «не наша», — викликають дисонанс у суспільстві. Це стає полем для маніпуляцій.

3. Очевидний брак комунікації з боку влади можна хоча б частково пояснити тим, що це секретна операція. Але, на мою думку, брак інформації породжує всіх інформаційних монстрів. Страхів додає й те, що іноземні журналісти нібито все знають краще за нас, навіть за нашу владу. Я вважаю, що мовчанка гірша за розповідь про секретні спецоперації. Навіть у таких делікатних історіях, я в цьому впевнена, є спосіб знайти слова, якими можна пояснити, що сталося, і не порушувати при цьому державну таємницю. Питання, чи в принципі вважає себе влада підконтрольною українському народові і зобов’язаною щось йому комунікувати.

Наталія Гуменюк, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу:

1. Для початку варто відзначити геть інший рівень відповідальності, який продемонструвало нам розслідування Bellingcat у порівнянні з тим, як переважно вчиняють українські журналісти. Журналісти Bellingcat одразу передали дані українській тимчасовій слідчій комісії, співпрацювали з нею. І вийшли зі своїм розслідуванням після оприлюднення висновку тимчасової слідчої комісії. Ми розуміємо, що в умовах хайпу чи просто через бажання ексклюзиву журналісти просто могли б сказати «ой, ми таке накопали, дивіться» — і оприлюднити все, що мали. Bellingcat вчинив вдвічі мудріше: оприлюднивши власне розслідування після висновків ТСК, розслідувачі ще й перестрахувалися від того, аби даними, які вони надали українським органам, не маніпулювали. Якби ТСК навела нові дані, які б суперечили твердженням Bellingcat, або якби ТСК щось перекрутила, розслідувачі могли б це оскаржити або загадати в матеріалі. Тому розслідування Bellingcat — показовий приклад, як можна відповідально ставитися до публікації.

Крім того, час має значення. Публікація результатів розслідування про спецоперацію напередодні цієї спецоперації — це одна історія. А розповідь постфактум про те, що вже відбулося, причому інформація вже була озвучена публічно, — зовсім інша.

2. Мені складно узагальнити й говорити про всі українські медіа, але є декілька ключових моментів у загальному підході українських медіа до висвітлення цієї теми.

По-перше, можна послатися на Христо Грозєва, який уже висловився на цю тему й не розуміє, чому українські медіа одностайно називають те, що сталося, «невдалою операцією». Україні вдалося зібрати величезну кількість даних про росіян, які брали участь у війні на Донбасі. І саме це насправді найважливіше в кейсі «вагнерівців» — але в нас це загубилося.

Нам потрібно поставити запитання: навіщо все це було? Для чого шукали «вагнерівців»? Це історія не про внутрішньополітичну боротьбу, як вона в нас позиціонується. Завдяки цій спецоперації в нас є унікальні зізнання росіян, є розуміння, як працюють приватні військові компанії, що роблять ці компанії в Африці, Венесуелі, який стосунок вони мали до збиття MH-17… Все це є ще одним важливим доказом участі Росії у війні в Україні, який може використовуватися публічно, — величезний масив даних, які мають міжнародний контекст.

Можна окремо говорити про роль Офісу президента чи самого президента в цій історії, але саме ці дані — ключова річ, і її зараз немає в медійному полі. І за це частково несуть відповідальність українські ЗМІ. Зараз дуже важливо для суспільства, для міжнародних партнерів розказати, хто ці люди, «вагнерівці», зачепитися за них — і сприймати це як ще один непересічний доказ російської участі у війні на Донбасі. Шкода, що ця історія переважно, я дозволю собі так сказати, політизована. А ті, хто висловлюється про неї, переважно або критикують, або захищають президента.

По-друге, зараз, після виходу розслідування Bellingcat, в українських ЗМІ чимало навіть не маніпуляцій, а некоректних узагальнень. І я не говорю про політично ангажовані опозиційні ЗМІ — це передбачувано в їхньому випадку — а про будь-які інші ЗМІ. Майже всі вони використовують слова «злив» або «зрада». Справжня ж контраверсія в тому, що Андрій Єрмак не мав права віддавати наказ Василеві Бурбі, Бурба не мав права слухатися наказу Єрмака. Але насправді президент уповноважений скасовувати, переносити чи ухвалювати спецоперації. Якщо він скасовує її чи відкладає, це його рішення, і воно не може бути зрадою, бо ти не можеш зрадити сам себе. Тому як такої зради і зливу просто технічно не може бути, бо це — повноваження президента, і не важливо, якими мотивами він керувався. Якщо він вважає, як президент, що державі невигідна зараз така спецоперація, вважає, що державі вигідніше перемир’я, тільки він має ухвалити таке рішення. Так, він несе політичну відповідальність за таке рішення, але не юридичну. Виборці можуть не погодитися з ним, думати, що він проявив слабкість, не ризикнув, учинив не так; хтось скаже, що Зеленський, навпаки, не пішов на загострення. Те, що в цій історії можна пред’являти самому президенту — небажання ухвалити рішення. Але в політиці часто трапляється, що у складних випадках політик просто уповільнює, заговорює якесь складне рішення, аби не ухвалювати його. Він також може нести політичну відповідальність за те, що доручив усе це саме Єрмаку; але по суті тут у першу чергу питання до Єрмака і до Бурби.

По-третє, мені зараз дуже бракує детальних, якісних коментарів того самого Христо Грозєва. Я з ним непублічно спілкувалася напередодні виходу розслідування. Було інтерв’ю НВ у вересні, коли він був у Києві. Після виходу розслідування з ним спілкувались багато медіа, але не українських. Я можу зрозуміти, що Bellingcat не дуже готовий спілкуватися з політизованими медіа чи персонажами. Ця команда розслідувачів займалася «буком», «вагнерівцями», але вона не втручається в українську політику. При цьому він відкритий до спілкування з будь-якими іншими медіа. Російській журналістці Юлії Латиніній він дав розлоге інтерв’ю, там багато цікавих деталей. Але чомусь українські медіа не звертаються до нього.

Ще важливо сказати, що мені, як українській глядачці, бракує бекґраунду. «Вагнергейту» півтора року. Ясно, що інформація була саме в Bellingcat, тому тут, в Україні, було складно зробити своє паралельне розслідування — доводилося чекати їхнього. Але можливості розповісти, як працюють спецслужби, як узагалі проводяться такі операції, в яких випадках їх відкладають, було достатньо. Я особисто спілкувалася з багатьма іноземними журналістами, які щось знали чи могли б дізнатися. Намагалася сама спілкуватися з фахівцями з безпеки, з міжнародних спецслужб, щоб розібратися в ситуації — звісно, це не завжди публічна інформація, але її можна зібрати. У нас же все це перетворилося лише на внутрішньополітичну історію з Єрмаком.

3. Є й ще один аспект історії, який у нас висвітлений, — і це добре, що він висвітлений. Йдеться про зовнішню комунікацію Зеленського і його команди. І якраз комунікація в цій історії є найбільшим провалом. Чому? Тому що влада показала, що вона говорить неправду, й була ще й непослідовна у своїх неправдивих заявах. У них є одне невеличке виправдання: в принципі, ці операції робляться таким чином, — і наша була зроблена саме так (і в цьому була її краса), — щоб у влади була можливість від неї відмовитися. Це дуже важливо для подібних спецоперацій: зняти відповідальність із держави, сказати, що ми до цього не мали жодного стосунку і це взагалі не спецоперація. Всі би знали правду, але довести було б неможливо. Влада могла б обрати саме таку стратегію: повністю заперечувати або мовчати. І ми б погодилися з такою позицією, оскільки спецоперація може бути таємною. Припустімо, вийшло б розслідування Bellingcat, але Україна послідовно мовчала або заявляла б «ми не можемо коментувати» — і Росії не було б чого нам закинути. Але замість цього Єрмак ходив на токшоу і в кольорах розповідав, що це вигадка, детективна історія. Зеленський в інтерв’ю каже, що це «не наша операція». А потім стають відомі подробиці — і всім очевидно, що влада бреше, чим підриває до себе довіру.

І наостанок ще один важливий аспект, який взагалі мало обговорюється. Ми бачимо, що в медіа наводять приклади інших спецоперацій різних держав. Але розслідування про роботу спецслужб, які згадуються (як от «Іран-контрас»), — не про те, чи вдала була та чи інша операція, чи як вона була організована, чи її скасували. Вони про право спецслужб узагалі проводити такі операції, чи не є вони порушенням закону. В нашому випадку з моральної точки зору виглядає справедливим, що за будь-яку ціну ми б посадили цей літак і арештували «вагнерівців». Це зрозуміло з урахуванням ситуації в Україні, і з громадянської позиції я, як громадянка, теж можу виправдати і пояснити, чому це було б добре. Звісно, нам усім хочеться бачити українські спецслужби суперпрофесійними. Але у нас забувають, що будь-яка міжнародна спецоперація, хоч як класно вона виглядає, хоч як нагадує нам фільми про Джеймса Бонда, є сумнівною і лежить у нелегальній площині. Тому ця демонстративна однозначність, із якою журналісти кажуть, що спецоперація мала відбутися і це класно, трохи напружує. Треба було б залишити простір для питань про законність цих спецоперацій, хоча б дати натяк громадянам, що це виняток, а не правило. І не аплодувати одностайно — бо аплодувати спецслужбам узагалі не журналістська позиція.

Головними, безумовно, залишаються докази російського вторгнення в Україну, свідчення учасників операції та історія, коли голова ГУР виконує наказ людини, яка не вповноважена робити цей наказ. Але все ж таки треба обговорювати й можливі наслідки цієї спецоперації, якби вона завершилася вдало. Це, звісно, питання до аналітиків, але, мені здається, чесно щодо читачів, глядачів і слухачів було би приділити увагу й можливій реакції Росії. Зараз багато пишуть про владу, яка побоялося, не ризикнула, злякалася, вирішила втриматись від ескалації. При цьому не обговорюється, як у таких випадках держава, для якої не існує законів, яка готова на все, могла б відреагувати на затримання в Україні такої кількості російських громадян. Повірити, що ніякої реакції не було б, що Росія би це проковтнула чи відповіла пропагандою, що не було б силової реакції, важко. І українські ЗМІ мали хоча б дати натяк, що, ухвалюючи рішення про такі спецоперації, влада, в першу чергу президент, несе відповідальність за безпеку цілої країни. Коли говорять про його страх чи слабкість, ми розуміємо, що керівник держави, який ухвалює такі рішення, не може не думати про наслідки спецоперації проти дуже небезпечного ворога. І цей контекст — відповідальність влади за безпеку України — теж повинен бути.

Олексій Мацука, засновник онлайн-видання «Новости Донбасса», голова правління Донецького інституту інформації:

1. Я як журналіст ставлюсь до публікації будь-чого в принципі позитивно. Питання лише в тому, хто це публікує і з яких джерел вони отримали інформацію. Якщо поява документів подається як театралізоване шоу, із флешкою на підлозі біля офісу, це відразу викликає сумніви (натяк на заяву Яніни Соколової, що вона знайшла флешку з документами про спецоперацію на капоті свого автомобіля. — «ДМ»). У таких випадках нам як аудиторії дуже важливо розуміти, що джерела справді існують, і знати про них більше. Звісно, журналіст має право не розголошувати джерело інформації, але більше конкретики допомогло б усвідомити серйозність того, що опубліковано. Зараз, в умовах і в часи, коли навколо нас дуже багато неправдивої інформації з невідомих джерел, такі теми вимагають додаткового підтвердження, що джерело варте довіри. Аби було менше «гордонізації» та більше професійної якісної журналістики.

2. Цю історію використовували й досі використовують для маніпуляцій. Частина журналістів одразу має позицію, з якою виходить до аудиторії. Вони не намагаються шукати істину, спростувати чи підтвердити цю історію, а намагаються саме просунути певний наратив. А це вже зовсім не те, чого аудиторія чекає від журналістики. Я маю на увазі аудиторію, здатну критично мислити.

Журналістам, які намагаються просувати певний наратив, варто враховувати контекст військово-політичної ситуації. І що військово-політичне керівництво держави часто приймає дуже непопулярні, не зрозумілі для певних спільнот або взагалі для суспільства рішення. Як, наприклад, підписання мінських угод або відмова від штурму Донецької обласної державної адміністрації 2014 року. Ми були тоді в Донецьку й не розуміли, чому не штурмують. Але ці рішення стають зрозумілішими, коли ми дивимось на них у широкому контексті. Рішення військово-політичного керівництва держави щодо цієї операції теж мають ширший контекст, який формується завдяки інформації із засекречених джерел, до яких ми як журналісти не маємо стосунку. Тому я б радив, висвітлюючи цю справу, оминати емоційно забарвлені слова — «злив», «зрада»…

3. Якщо ретельно придивитись до цієї ситуації, прочитати протокол тимчасової слідчої комісії, заяви депутатів, які були в цій комісії, пошукати на сайті президента повідомлення за ключовими словами, то, в принципі, ми можемо знайти масив інформації про комунікацію влади з цієї теми. Чи подобається ця комунікація політичним гравцям, залежить, так би мовити, від місця сидіння. Мені як журналісту, звісно, не вистачає певних речей. Але в цій справі це можна зрозуміти, адже вона секретна, і я можу прийняти, що не все, що має гриф «секретно», ми можемо дізнатись із відкритих джерел або з «Прозорро». Це наша суспільна угода з владою, і вона діє.

Мені як журналісту хотілося би знати більше фактів, але важливо враховувати, що йдеться також про життя людей. Я маю на увазі життя людей на сході. Триває постійний пошук компромісів, способів зменшити безпекові ризики — можна подумати про цю історію і з цієї точки зору. Ба більше, коли я дивився на список людей у літаку, який хотіли посадити, я не побачив там багатьох людей, у чиїх досьє йдеться, що проти них в Україні є кримінальні справи.

На місці влади я б зараз опублікував аудіозаписи розмов, під час яких спецслужби вербували цих людей на охоронну роботу. Це було б цікаво й підкреслило би професійність української розвідки.

Андрій Куликов, ведучий і голова правління «Громадського радіо», голова Комісії з журналістської етики:

1. Якщо публікація документів допомагає в майбутньому зміцнити безпеку України, якщо це призводить до викриття зради або доводить, що в нашому керівництві не все сприяє безпеці України, я позитивно до цього ставлюся. Навіть якщо припустити, що це шкодить зараз, під час війни. Заподіяна шкода негайно компенсується тим, що ми краще знаємо про обстановку та звідки чекати наступного удару. Громадянська позиція в тому й полягає, щоби зміцнювати нашу країну й запобігати підступам проти неї.

2. Важко сказати, як спрацювали медіа. Я багато перечитав, навіть, що для мене не характерно, дещо читав у телеграмі. Навіть сама кількість публікацій створює враження, що спрацювали добре. Подали різноманітну інформацію, точно передали заяви високопосадовців (вони не були сприйняті як істина), був контраст, були різноманітні джерела, з яких можна було черпати інформацію. І різнобічність подачі — не лише думка чи висновки журналістів, а й посилання на офіційних осіб чи колишніх офіційних осіб. До речі, цитували білоруські, російські, американські джерела тощо. Загалом, думаю, публіка, яка хотіла отримати повну картину, — отримала її.

3. Мені здається, не вперше, не лише ця влада й не лише українська влада йде звичною тактикою: спочатку все або майже все заперечувати; потім починати потроху визнавати, що є підстави для сумнівів; далі знову переходити в агресивну оборону, кажучи: «Ну і що, що воно було? Ви однаково все або неправильно інтерпретуєте, або перебільшуватимете значення…» Знову ж таки підкидається теза, що такі журналістські розслідування можуть шкодити інтересам України. Тоді як мені здається, що інтересам України шкодить відсутність журналістських розслідувань, у тому числі за участю посадовців такого рівня.

Особисто я отримав відповіді на свої запитання. Маючи навички, можливо, читаю в деяких відповідях те, чого багато людей не читає. Не певен, що для так званої пересічної людини воно буде настільки ж інформативним. Знову ж таки, якщо я плутаюся, хто найкраще висвітлював, то непідготовлена людина розгубиться ще в чомусь. Це міркування не може бути виправданням, щоб було менше публікацій. Радше це заохочення кожного й кожної, щоб ми розвивали свої медіанавички. Треба бути пильними!

Петро Бурковський, аналітик фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва:

1. Спершу було не розслідування, а витік інформації в медіа. Розвідники були шоковані тим, що сталося (перенесення і зрив важливої спецоперації в липні 2020 року), тому «злили» інформацію журналістам, яким довіряли. Були ще спроби показати альтернативну точку зору з боку Юрія Бутусова (головного редактора видання «Цензор.нет». — «ДМ»), потім на «Українській правді» та на «Детекторі медіа» намагалися це робити. Це все не журналістські розслідування. Справжнє розслідування є лише у Bellingcat.

Якщо ми говоримо про секретні документи, які оприлюднила ведуча Яніна Соколова, то я вважаю, що вона все правильно зробила. Люди, які надали документи, теж усе правильно зробили. Більшої шкоди, ніж зробило керівництво Офісу президента в липні 2020 року, вже годі було завдати.

Загалом, коли журналісти отримують документи, що містять чутливу інформацію, було б добре, щоб вони розуміли або мали здатність оцінити шкоду та суспільну вигоду від їх оприлюднення. Для цього журналісти, щонайменше, повинні мати уявлення про тему, з якою вони працюють. Якщо вони працюють у темі правоохоронних органів, вони повинні добре знатися на кримінально-процесуальному праві. Розуміти, що в певних випадках оприлюднення документів унеможливить їх подальше використання під час слідства, судового процесу тощо. Якщо питання стосується оборони, треба розуміти, як і навіщо працюють спеціальні служби, якими є інтереси держави у певній міжнародній ситуації. Наприклад, коли Денис Бігус (керівник проєкту Bihus.info. — «ДМ») оприлюднив про оборудки «Укроборонпрому», то засвітив, як українська розвідка працювала з людьми в Росії та Казахстані, — і було завдано шкоди українським інтересам. Це приклад, коли шкода переважила вигоду, на мій погляд.

У випадку «вагнергейту» документи, які оприлюднила Яніна Соколова, просто підтвердили те, про що говорили із серпня 2020 році і що висвітлив Bellingcat. Оприлюднення цих документів зробило неможливою подальшу брехню з боку Офісу президента, що такої операції не було. Суспільна важливість закритої інформації, яка підтверджує розслідування Bellingcat, переважила шкоду. Операція була дискредитована ще в серпні 2020 року, коли її перенесли — й саме тоді була завдана шкода інтересам держави.

2. Якщо говорити про те, як українські медіа висвітлювали всі події, пов’язані зі зривом спецоперації української розвідки в червні-липні 2020 року, то більшість цю тему замовчували або висвітлювали лише позицію влади. Прямий канал та 5-й, які тоді належали Петру Порошенку, й «Еспресо» висвітлювали цю тему критично. Вони зайняли позицію, що це був зрив операції, за який несуть відповідальність Єрмак та Зеленський. Решта провідних медіа робили все, щоб відмити президента та його Офіс від цього провалу.

За висвітленням розслідування Bellingcat я не стежив. Бачив ефір «Свободи слова Савіка Шустера» на каналі «Україна», де дали слово Василю Бурбі (екскерівнику Головного управління розвідки Міноборони України. — «ДМ»). Він сказав навіть більше, ніж йому дозволили сказати на парламентській комісії («з розслідування можливих протиправних дій представників державної влади та інших осіб, що сприяли порушенню державного суверенітету та територіальної цілісності і несли загрозу національним інтересам та безпеці України». — «ДМ»). А мало бути навпаки. На жаль, дії голови ТСК Мар’яни Безуглої дискредитували парламентський контроль над спецслужбами й у цілому над безпековим сектором.

3. Влада із серпня 2020 року поширювала неправдиву інформацію, вводила громадськість в оману, прикриваючись міркування національної безпеки. Я тут можу процитувати Христа Грозєва, який сказав, що було два варіанти: узагалі не коментувати цю тему (найрозумніший) або сказати правду. Влада обрала найгірший варіант, третій — брехати. З часом вони змінювали позицію: спочатку заперечували сам факт операції; потім почали говорити, що це російська провокація; далі, що це українські спецслужби брали участь в операції спецслужб інших держав, натякаючи на США. Зараз навіть не зрозуміло, що вони будуть говорити. Є свідчення Бурби, де він прямо покладає відповідальність на владу: що наказ віддав Єрмак із посиланням на Зеленського. З комунікаційної точки зору ситуацію програшна, цілковитий провал — їх спіймали на брехні.

Що в цій ситуації треба зрозуміти? По-перше, рішення президента перенести операцію — цілком законне й легітимне, він має такі повноваження як Верховний головнокомандувач, і коли ухвалює такі рішення, бере на себе відповідальність за наслідки. Зараз немає доказів, що це мало стосунок до державної зради. Але ми бачимо, що це було помилкове рішення. Тільки зараз, після розслідування Bellingcat, приходить розуміння масштабності помилки та хибності мотивів, які до неї призвели. От у частині мотивів варто розглядати і розслідувати версію про навмисний саботаж на найвищому рівні, щонайменше на рівні Андрія Єрмака. Але ми не бачимо бажання Генпрокуратури, СБУ чи ДБР цим займатися. І це додатково працює проти влади.

По-друге, є рішення команди Зеленського приховати цю помилку, заперечити її, змусити замовкнути свідків (розвідників) та причетних (журналістів). Ось тут варто говорити про перевищення повноважень. Це злочин. Якщо ініціатива йшла від самого президента, це підстава для початку імпічменту. Початок імпічменту — це не автоматичний вирок. Ця процедура дозволила би з’ясувати чи справді було перевищення влади і хто його ініціював та втілював. Це нагода для президента задуматися, хто насправді від його імені керує сектором національної безпеки і оборони в умовах війни з Росією, наскільки таке керівництво ефективне і законне. Якщо влада опиратиметься початку імпічменту та парламентському розслідуванню чи влаштовуватиме фарс, як у комісії Безуглої, — це лише погіршуватиме загальне становище і влади, і країни.

По-третє, є факт, що важливі факти знайшли іноземці з Bellingcat. Хоча цю роботу мали би зробити українські журналісти. Натомість маємо пародії у вигляді інтерв’ю Гіркіна та Поклонської Гордону; нарізку з перехоплених невідомо ким і невідомо як розмов Медведчука із росіянами, з притягнутими за вуха припущеннями, хто на кого працював. У такий спосіб ми будемо довго йти до переваги над Росією в медійному протистоянні.

Зураб Аласанія, колишній голова правління Національної суспільної телерадіокомпанії України, а зараз радник голови правління та голова редакційної колегії Суспільного:

1. До журналістських розслідувань я ставлюсь украй позитивно; якість окремих матеріалів, бува, залишає оскому, але ніколи не ставив під сумнів суспільну значущість цього жанру в цілому. А з 2014 року — і безперечне право журналістських розслідувань стати регулярною частиною трансляцій у національному масштабі. А зокрема щодо «вагнергейту» — навіть формулювання «публікація секретних документів» саме по собі є філологічним і семантичним нонсенсом. Або «секретні», або «публікація». А якщо вдалося добути та опублікувати, то не такі вже й секретні були, виходить. У будь-якому випадку претензії не за адресою, себто, не до журналістів.

Ну й про «шкода репутації державі-владі під час війни». Нагадаю медійну частину історії військової операції 1961 року, в Затоці Свиней (Bahía de Cochinos). Центральне розвідувальне управління США тоді спланувало й забезпечило висадку на Кубу парамілітарної групи кубинських емігрантів «Бригада 2506». Вторгнення не вдалося, група була розбита, зовнішня політика Штатів зазнала значної поразки, а Фідель Кастро після того став національним героєм. Зрештою ця історія стала ще одною ланкою на шляху до Карибської кризи, що привела світ майже на поріг ядерної катастрофи. Але про медійний аспект. Незадовго до самої висадки плани про неї, з усіма деталями (дата, місце, кількість бійців тощо), стали відомі кореспонденту The New York Times Теду Шульцу. Публікація обіцяла стати вибуховою була вартою першої шпальти NYT. Перевірка в джерелах NYT у Пентагоні підтвердила важливість інформації, проте експерти наполягали, що публікація матиме важкі наслідки для операції. Редакція, тим не менше, зупинятись не збиралася.

І тоді 35-й президент США, Джон Фітцджеральд Кеннеді, особисто зателефонував тогочасному головному редактору New York Times Орвілу Дрейфусу із проханням не публікувати матеріал. Мовляв, це провалить операцію, призведе до смерті багатьох солдат і зашкодить нації. «Чи готова редакція взяти на себе відповідальність за таки наслідки?»

Дрейфус здався. Історія була опублікована на «задвірках», петитом, що називається, і без подробиць. Америка її просто не помітила. А потім сталося те, що сталося.

Але точку в медійній історії поставив той-таки Кеннеді. Через короткий час він публічно звинуватив… саме Орвіла Дрейфуса. В тому, що той «знехтував своїм обов'язком перед суспільством і піддався тиску». І додав, що оприлюднення планів зупинило би вторгнення і вберегло би країну від втрати репутації. Джон Кеннеді вчинив так, як і належить «політичній тварині» (Арістотель, «Нікомахова етика»). Але хіба журналісти мають забувати такі уроки?

2. Якщо під «українськими медіа» ми розуміємо системні ЗМІ, то спрацювали вони, майже за рік цього інформприводу, слабше за соцмережі. Так, декілька інформаційних хвиль за цей час здіймали не стільки редакції, скільки окремі медійні персони і журналісти (Грозєв, Гордон, Бацман, Бутусов), а підхоплювали та розносили (і посилювали) саме соцмережі. Але, на мою думку, у «вагнергейта» аудиторія користувачів та спільнот у соцмережах десь вдесятеро більше, ніж аудиторія споживачів традиційних медіа.

Чи були медіа безсторонніми в цьому конфлікті? За моїм відчуттям — ні, переважав усе ж негатив. У системних ЗМІ — половина, в мережі — відчутно більша частина. Ну, й емоційнішим конфлікт був знов-таки в соцмережах (де матеріал не проходить крізь редакційні фільтри).

Щодо тематичних маніпуляцій — в Україні споживач інформації змушений завжди враховувати: а) бекґраунд, б) контекст. Приклад із бекґраундом: якщо автором публікації є Олешко, Березовець чи Чекалкін, не слід забувати про фігуру Петра Порошенка за їхніми плечима. Чи брехали вони? Ні, хіба зловживали емоціями. Чи доклали зусиль до ескалації конфлікту в інтересах опозиції? Так.

Приклад із контекстом: останнє за часом шоу Шустера на цю тему було виконано із професійної точки зору бездоганно (якщо не враховувати суперечливу заяву радника голови Офісу президента про «фейкове» запрошення Зеленського та Єрмака). Контекст у цьому випадку — нещодавня різка зміна редакційної політики медіагрупи «Україна» щодо висвітлення діяльності ОП в цілому та президента Зеленського зокрема. Власник, очевидно, посварився із владою. А якби ні? Дозволив би? Риторичне питання. Маніпуляція з боку Шустера? Ніби ні. Шоу мало політичну мету? Ніби теж ні, виглядає прямо як кращі світові журналістські практики. АЄ(не)ОА.

Найбільш якісним я назвав би висвітлення цього конфлікту так званим колективним редактором. Це коли мені, як споживачу, доводиться не орієнтуватися на одне конкретне ЗМІ, а моніторити, збирати і порівнювати інформацію по всіх доступних медіаресурсах. Загальна картина в такого «колективного редактора» виходить найоперативнішою та найповнішою.

3. Комунікація влади залишається в межах вищезгаданої поведінки «політичної тварини». Так, у це визначення я додаю дещицю негативної конотації (якої не мав на увазі Арістотель), але влада відбріхувалася стандартними і притаманними політикам ходами: спочатку «не був, не брав, не бачив», потім «був, але не там; брав, але повернув; бачив, але забув». Впевнений, що, відповідно до протоколів проведення спецоперацій, влада чинила строго за регламентом. Але так само впевнений, що люди звернули увагу і запам’ятали брехню з перших вуст.

Ольга Мусафірова, кореспондентка російського видання «Новая газета» в Україні:

1. Епопея з цілком таємною операцією щодо «вагнерівців» — ідеться не тільки про останні токшоу і публікації службових документів, а про весь період висвітлення її в медіа, від перших «витоків» у ЗМІ — показала, що в Україні немає ні державних, ні військових таємниць, ні розуміння тонкощів інформаційної війни з Росією. Це притаманно суспільствам молодої, неусталеної демократії, де більшість впливових медійників визначає своєю єдиною метою викриття за будь-яку ціну тих, хто при владі, а методологією — «зливи».

Доводячи, що президент Зеленський говорить неправду, коли публічно спростовує наявність операції після її провалу, вони фактично в унісон, хоч і дещо пізніше, виступили з кремлівським рупором номер один — «Комсомольской правдой». Такий ефект став справжнім подарунком для путінської пропаганди, натомість викликав розчарування спецслужб США. «Встановлення істини про зраду» в прямих ефірах і на сайтах ішло з таким запалом і залученням високопосадовців та документальних свідчень, що навряд чи притомні розвідувальні спільноти західних держав ризикнуть у перспективі мати справи з партнерами в Києві, з яких секрети випадають разом із флешками під офіси редакцій.

Власне, це не мій висновок, а журналіста-розслідувача Bellingcat Христо Грозєва, який пояснив, чому погодився дати відеоінтерв’ю Юлії Латиніній, оглядачці російської «Новой газеты», а українським колегам відмовив. Суть: «Кожна політична сила в Україні мала свій план, як використати цю операцію. Українські журналісти хочуть зробити цю історію внутрішньополітичною, а вона є геополітичною». Без евфемізмів: «вагнергейт» перетворюють на спробу доведення президента до імпічменту з боку опозиційних сил, а також з боку олігархів, дотичних до провідних телеканалів.

2. Оскільки з операціями подібного масштабу і значущості Україна досі не стикалася, то, властиво, перед медіа поставала дилема: чи вести власну гру в сищиків, задовольняючи цікавість аудиторії ексклюзивними подробицями, припущеннями, звинуваченнями, а отже нарощувати рейтинги, чи обмежитись виключно «сюжетною лінією» з офіційних джерел, спростуванням фейків кремлівської пропаганди — і виглядати прісно, особливо у порівнянні з колегами.

Свого часу Мінінформполітики запровадило для журналістів, які їздили на Донбас, тренінг, де була вимога, співзвучна з девізом медиків: «Не зашкодь!» Тобто заради яскравого репортажу з «передка» не показуй характерні ознаки місцевості, де перебуває той чи інший бойовий підрозділ, не показуй обличчя тощо. Висвітлювати спецоперації розвідки журналістів ніхто не вчив. Тут мав прийти на допомогу здоровий глузд за аналогією: зайві подробиці шкодять, і не персонально Зеленському чи Єрмаку. З урахуванням цього, на мою думку, найбільш релевантною була робота інформагенції «Інтерфакс-Україна».

Припущення, яке може здатися обурливим. Не маючи соціологічних підтверджень, усе ж зауважу: частка глядачів-слухачів-читачів в Україні, які вмирають без сенсаційних журналістських викриттів «вагнергейту», в рази й рази менша, ніж частка тих, кого цікавить ситуація з коронавірусною епідемією чи економічні прогнози. Орієнтація медійників на власні фейсбук-бульбашки не є запорукою знання суспільного запиту.

3. Комунікаціями зі ЗМІ від імені влади в такій дражливій темі мала б займатись лише одна людина, спеціально визначений експерт, краще з числа колишніх дипломатів. Але жодним чином не президент, не голова Офісу, не міністр оборони чи керівник розвідки. Спілкування — у форматі брифінгів, повідомлень, які передбачають запитання-уточнення.

Окремо скажу, що закон про медіа необхідний хоча б для того, щоб унормувати вкрай розбалансовані відносини між ЗМІ та владою під час війни з Росією.

Щодо висновків солідаризуюся зі словами Христо Грозєва. Що є у Києва в активі? Унікальні, верифіковані свідчення «вагнерівців», які докладно, без тиску на них розповіли, як заходили через кордон з Україною під виглядом «ополченців», чиї накази виконували на Донбасі, як їх курувала Федеральна служба безпеки Росії, як їх потім відрядили воювати в Сирію, мають виключне значення і для судового процесу по МН-17, що триває, і для розслідування щодо російських приватних військових компаній, яке зараз проводить Європарламент, і для доведення, що Росія фінансує тероризм по всьому світу. Знехтувати такою доказовою базою, не опублікувати її, не зробити матеріали доступними для людства — оце таки справді політичний злочин.

Над опитуванням працювали: Гала Скляревська, Іра Рябоштан, Лілія Апостолова, Ольга Жук.

Фото: Фейсбук,