Лагідна українізація давно минула – треба гасити все, що йде з Москви
Лагідна українізація давно минула – треба гасити все, що йде з Москви

Лагідна українізація давно минула – треба гасити все, що йде з Москви

У виставі "Чуваки не святкують, або Ukrainian", за творами письменника і журналіста Руслана Горового, планували залучити ляльковий театр. Замість маріонеток запросили одного актора. Крім Горового, усі інші чоловічі й жіночі ролі зіграв Дмитро Усов, 31 рік.З актором Дмитром Усовим зустрічаємося на Контрактовій площі в Києві. Він без парасольки, хоча надворі злива. Сідаємо в кав'ярні. На зап'ясті у Дмитра – чорний із невеликим тризубом паракорд, так званий браслет виживання. Мотузку, з якої він сплетений, можна розв'язати й використати для транспортування пораненого. Також може слугувати як медичний джгут. Браслет Усову подарували військові за роль у виставі "Чуваки не святкують, або Ukrainian" за творами письменника й журналіста Руслана Горового.За сюжетом спектаклю, українець розповідає американцю про батьківщину. Згадує переважно рідний Конотоп на Сумщині від 1990-х до наших днів. Спочатку планували залучити у виставу ляльковий театр. Та запросили одного актора. Крім Горового, всі інші чоловічі й жіночі ролі зіграв Усов.Чому погодилися на такий експеримент?– Подзвонив режисер Максим Голенко: "Ставимо новели Горового. Шукаю вправного актора з лялькового театру. Є хтось на прикметі?" Я пошкодував, що не лялькар. Поважаю Горового за волонтерство, позицію. Він – сучасний Остап Вишня. Тролить слабкі сторони українців, змушує замислитися.Два мужики й манекен – але ж як ви граєте любовСпочатку була задумка, щоб на сцені були Горовий у ролі оповідача з гітарою та маріонетки. Він мав розігрувати історії зі своїх новел. Більшість – про Конотоп, де минуло його дитинство. Потім вирішили відмовитися від ляльок. Запропонували мені одразу всі ролі. Я погодився, бо довіряю режисеру. Жартували: "Взяли не за талант, а тому що я обійдуся дешевше, ніж виготовити маріонетку".Під кінець вистави костюм наскрізь мокрий. До публіки виходжу в іншому одязі. Одну ляльку все-таки лишили – жіночий манекен –для історії про перше кохання головного героя. Один із найяскравіших відгуків: "Два мужики й манекен, але ж як ви граєте любов".Який із персонажів найбільше запам'ятався?– Найулюбленіший – жіночий, Ліда. Має швидкий і яскравий розвиток, уособлює основний меседж. За одну сцену проходить шлях від фанатки російської попси до свідомої українки, яка цінує своє. Це збірний образ жінок із містечок, яким задурили голову контентом з-за парєбріка. Ліда була прихильницею хрипкоголосого Олександра Сєрова. Збирала вирізки з журналів і газет, портрет кумира стояв у серванті. На його концерт у Конотопі купила найдорожчий квиток. Я в цьому епізоді надягаю хутряну шапку, яку героїня пошила, щоб бути ще гарнішою. Виношу відро з хризантемами. Коли Ліда побачила Сєрова наживо – розчарувалася. Виліз на сцену п'яний, співав під фанеру, викинув квіти. Тож зрозуміла, що москалям віри нема. Переключилася на Павла Зіброва. Але персонаж цікавий, коли робить зусилля над собою. Ліда замислилася: чого ж сталося сильне розчарування. Почала вчити історію, усвідомила, що таке Москва.Ваші конотопські герої не завжди зрозумілі жителям великих міст. Чим чіпляють публіку?– Всі наші персонажі, крім ветерана АТО "Миротворця", збірні образи радянських шаблонів про українців. Публіка в нас не молодняк із тіктоку, а здебільшого має 30 плюс. Вони пам'ятають радянщину, відчувають тяглість. У всіх уривках деконструюємо ці нав'язані штампи. Кожен герой викликає симпатію, бо за короткий період має розвиток, приходить до усвідомлення себе українцем. Наприклад, житель Конотопа, який прикидався геєм, щоб утекти від дружини й поїхати до коханки в Київ, видається кумедним. Але зовсім не для сміху вплітається в основну драматичну лінію "Миротворця". Підштовхує до роздумів: "Боже, а я ж теж так уявляв гомосексуалів, коли жив у Прилуках".Небрати продовжують підкидати нам інформаційний мотлохНаші імперські небрати продовжують підкидати нам інформаційний мотлох. Помічаю, як 17-річні юзають у побуті фразочки з "Іронії долі". Підлітки, які щойно паспорт отримали, розповідають про "Діамантову руку". Захоп­люються смачним радянським пломбіром чи піонертаборами, про які нічого не знають. Незважаючи на багато сюжетних ліній, вистава вийшла про війну за розуми українців. Насамперед про вичавлювання з них совка.Не робили агітки, мовляв, ви тут сидите по теат­рах, а люди в окопах вмирають, втрачають кінцівки й здоров'я. Ніхто не має на це морального права. Окрім, напевно, тих, хто пройшов війну.Донесли основний меседж на емоційних гойдалках. Використали режисерський прийом: щоб більше заходило серйозне, до цього треба показати щось кардинально протилежне. В історіях чергуємо гумор, лірику, драму. Наскрізною лінією йде історія "Миротворця": вступив у військове училище, коли москалі захопили Крим, вдерлися на Донбас – пішов на війну й загинув.Після вистави довго спілкуєтеся з глядачами. Що це дає?– Перший час не робив цього. Мав думку: все, що хотів, сказав і показав. Якщо вилажу після вистави – значить, напрошуюся на компліменти. А для Горового це майже сімейна історія. Його знають як письменника, режисера фільмів про війну. Пів зали – знайомі. Приходять фанати, він книжки продає. Треба з усіма поспілкуватися. Кілька разів він таки мене витягнув: "Ходімо, люди хочуть тобі спасибі сказати". Бачу, підходять волонтери, військові. Щирі слова кажуть. Хтось руку потиснув.Театральний глядач прагне поговорити на близьку тему, що викликає запитання й не­однозначні думки. Вистава – це взаємокорисний сеанс психотерапії. Маю унікальну можливість пропрацювати з кількома сотнями людей одночасно тригерні речі – від особистих до політичних. І тут важлива чесність – обмін енергією.Для боротьби зі сміттям, що йде з-за "парєбріка", використовуєте всі майданчики, за вашими словами.– Коли бачу, що на війну йдуть і дорослі чоловіки, й молодші за мене, запитую себе: чому я не на фронті? Я усвідомлюю нерівноцінність своєї діяльності і справи людини, яка боронить нас від московитів на Донбасі. Тому є певний сором. Хоча тисячу разів зіграю військового, та це й на соту відсотка не буде співмірним із тим, що роблять наші захисники. І розумію, що толку з мене там особливо не було б – акторська професія накладає значну емоційну рухливість та нестабільність. Тож рефлексую, відпрацьовую і сублімую ці переживання у своїх виставах. З початку війни на Донбасі відстоюю українське ремеслом і можливостями, які дає професія.Питання малороства і манкуртства зараз як ніколи актуальнеВ одному інтерв'ю Горового почув думку, що проблема українців у невмінні грати в довгу. Така от нація спринтерів. Можемо забабахати Майдан, а планомірно боротися за себе, відстоювати права – ні. Нещодавно згадав цю тезу, дивлячись на знайомих. Умовно, якщо в моєму колі є 15 відсотків проукраїнських пасіонаріїв, половина все одно задивляється на російських авторитетів. Розповідають, які вони свідомі й патріотичні, а потім приїздить Меладзе – збирає величезний зал. І частина знайомих – там. Упирі з-за парєбріка вкидають бабло, людей, ресурси, щоб ми з їхнього інфополя не вирвалися.Нещодавно приїздив літкритик Дмитро Биков. Чув зусібіч: "Ліберал. Путін його отруїти пробував. Він же сказав, що Крим – Україна". Намагався знайти, де він це сказав. В інтерв'ю на радіо побіжно нагадав, що 2016-го він підписав маніфест проти окупації півострова, і додав: "Давайте про це не будемо". На концерті в Одесі відзначив, що "город станет деревней без русской культуры". А попит у наших все одно є. Звертався до зацікавлених: "Нахіба ви його притягли? Запросіть поляка, литовця, француза". Питання малороства та манкуртства нікуди не поділося. Зараз воно як ніколи актуальне.Раніше ви часто грали в серіалах. Чому за роки незалежності так мало стрічок, подібних до "Спіймати Кайдаша"?– Бо згори йде наратив, що "Свати" – це добре. Коли нарешті сподобилися зробити їм хоча б український дубляж – побачив коментарі на ютюбі: "Шо ви надєлалі. Вєрнітє!" Старше покоління дивиться телек і перебуває в оновленій версії совка. Антураж ніби змінився, але філософія лишається. Глядача жбурнули в токсичний інфопростір, але він простий, як двері, тому й комфортний. Здебільшого люди, які вирішують, що будемо знімати й дивитися, колись працювали в Москві чи Пітері. В Україні на восьмому році війни досі створюють копродукцію з Росією. Наші небрати вкидають колосальні кошти, щоб тут стабільно знімалися фільми за їхньої участі. Штампують багатосерійки, бо тут дешевше, і підгодовують населення думкою: "Яка різниця, якою мовою. Але давайте краще російською". Продовжують колонізацію й культурну експансію. За кошти що йдуть на одну таку восьмисерійку, можна зняти п'ять "Кайдашів". І тоді люди зрозуміють, що український продукт може бути крутий. А це загроза російському впливу. Лагідна українізація давно минула – треба гасити все, що йде з Москви.В Одесі ви граєте в державному Театрі імені Василя Василька. Він може конкурувати з незалежними трупами?– Сучасність театру не залежить від форми власності та фінансування. Якщо відповідає виставами на теми, які турбують суспільство, тоді він актуальний. Відколи театр Василька очолила Юлія Пивоварова, а Максим Голенко став головним режисером, репертуар якісно оновився. Класику адаптують до наших реалій. Осучаснили Котляревського. П'єсу "Енеїда ХХІ" Віталія Ченського поставили 2018-го. Не втративши історії Енея. За сюжетом, він тікає не з Трої, а біженець із Донецька. Дійство розгортається на тлі декорації збитого "Боїнга MH-17". Боги – натяк на політичних діячів. Є "вічно працююча богиня" Юлія Тимошенко з її коронним "зубажінням". На момент прем'єри вистава була незвичною для одеського театру. Це струсонуло і колектив, і глядачів. Провокативно, місцями жорстко, відверто. Бо, хоч як крути, в одеського глядача різні запити. В політиці театрів превалює весела легкість, у місті є ностальгія за "чимось давнім і світлим". Висять афіші з російськими гастролерами. І місцеві театри мімікрують під них. Попри це наша "Енеїда" збирає зали, потрапила в пул найкращих драматичних вистав премії "Гра". Люди після спектаклю кажуть: "Відсилочку зрозуміли".

Джерело матеріала
loader
loader