Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів
Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів

Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів

Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів - Фото 1
Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів - Фото 2
Якби «Зошит війни» був художнім фільмом, його нагородили би епітетами «шокуючий», «відвертий», «сенсаційний» і таке інше. Але справжній жах полягає в тому, що все це не вигадки.
Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів - Фото 3
Документальна стрічка «Зошит війни»: життя та смерть очима українських воїнів - Фото 4

На онлайн-платформі Takflix стала доступною документальна стрічка «Зошит війни» Романа Любого. Цей фільм створений виключно з особистих відеозаписів із телефонів та камер українських військових та добровольців, які протистоять російській агресії на Донеччині та Луганщині. Там немає пояснень, інтерв’ю, географічних вказівок тощо. Лише нарізка аматорського відео та українські субтитри, якщо чути російську. Загалом 70 хвилин, рахуючи титри. Але цього досить, щоби зрозуміти, до якого пекла потрапили ми всі, а особливо герої стрічки.

Роботу над «Зошитом війни» почали в червні 2015 року, коли автори — творча група Babylon'13 — створили окрему фейсбук-сторінку та закликали надсилати для майбутнього фільму відеоматеріали, зняті під час війни військовими, добровольцями та волонтерами на мобільний телефон, планшет, камери тощо, «щоб показати світу, що відбувається». Також творці шукали відеоматеріал, зроблений бійцями в тилу чи поза бойовими діями, «щоб показати, хто автори відео, і країну, яку вони пішли захищати».

Збирання матеріалу та створення стрічки тривало п’ять років. До фільму увійшли відеозаписи вісімнадцятьох авторів. Трьох із них уже немає: це Вадим Наумов, Олексій Болдирєв і Тарас Матвіїв. Вадим був солдатом Нацгвардії та загинув ще в 2014 році, до початку роботи над «Зошитом». Його відео передала групі Babylon'13 організація «Чорний тюльпан», яка займається пошуком та поверненням додому тіл українських воїнів. Саме цей запис дав поштовх до створення фільму. Олексій із позивним «Малиш» — старший сержант української армії, який підняв синьо-жовтий прапор над Донецьким аеропортом. Він загинув наприкінці 2015 року. Тарас Матвіїв — український журналіст, громадський діяч та Герой України. Він загинув улітку 2020 року.

Те, що хлопці загинули, з’ясовується лише у фіналі, й це додатковий крижаний душ для глядача. Хоча здається, що поранитися більше, ніж під час перегляду цього відео, ти вже не можеш. Адже побачити те, що відбувається на фронті, очима свідків — дуже болючий досвід.

«Зошит війни» починається з показу того самого мирного життя, яке шукали творці фільму. З коротенького відеоколажу запам’яталися лише кадри з іще не народженим немовлям із ультразвукового дослідження. Звісно, це головне, бо розваги, роботу й навіть родинний будинок можна відновити. Життя — ні.

Далі автори одразу занурюють глядачів у війну, але дають іще декілька хвилин насолодитися майже мирним життям. Колона військових іде селом, де ще не чути пострілів. «Обережно, праворуч гуси», — попереджає голова колони. За кілька хвилин з екранів поллється кров упереміш із брудом, тому ці птахи, яких треба об’їхати, щоб не подавити, стануть останнім проявом звичного нам світу.

Хтозна, де відбуваються події. Впевнено можна впізнати лише Донецький аеропорт та, можливо, Піски. Все інше — це «десь на Донбасі». «Я хотів зробити фільм, який буде зрозумілим без розуміння контексту. Тому там не звучать назви населених пунктів. Я хотів, щоб у будь-якій точці планети було зрозуміло, що відбувається. І щоб це було зрозуміло і через 20 років так само», —  розповів режисер Роман Любий про «Зошит війни» виданню «Zaxid.Net».

Вирви, гільзи, покинуте житло, мертвий собака, кров, вибух, пожар, дивовижна комаха, вечірка, гойдалка на дворі, хлопці всміхаються... Кадри миготять, як у дитячому калейдоскопі, з’єднуючи докупи бойові дії та побут військових. Тут можна побачити геть усе. І як стріляють, і як рятують цивільних, і як відпочивають, і як гинуть, і навіть як повертаються додому у труні. Багато шокових кадрів, де кожен глядач знайде щось таке, що змусить його не спати вночі після перегляду. Може, це зруйнований Донецький аеропорт, де впадають в око червоні від крові уламки віконного скла. Або обмін полоненими, коли ми їм передаємо живого, а вони нам тіла, та ще й не всі. А може, це будуть затоплені після дощу окопи та бліндажі, де їжа бійців у прямому сенсі тоне в багнюці. Особисто для мене це виявилися кадри, зняті у «польовій» операційній. У звичайній квартирі серед якогось побутового мотлоху лікар оперує пораненого, а його побратими чекають на сходовому майданчику. Матір Божа, це ж ХХI століття, у країні безліч сучасних операційних… Але ж вони залишилися тут, у мирному житті. А там — звичайний стіл, погане світло і друзі замість медичних сестер.

Здається, в такому фільмі не може бути ніякої драматургії: життя на фронті як воно є. Але режисер вирішив посилити враження й деякі сюжети обірвав на найважливішому місці. Наприклад, на початку фільму хлопець на камеру каже, що зазвичай прилітає три снаряди, тому зараз буде ще вибух. Справді, ми бачимо спалах, і після цього камера гасне. Або військові намагаються полагодити міномет, що заклинив. Не треба мати досвіду на війні, щоби зрозуміти: один хибний рух — і міна, що не розірвалася, вибухне просто в руках людей. І в цьому випадку режисер вимикає відео та залишає глядача в незнанні. Те саме стосується відео, де зафіксовано евакуацію мирних людей, які потрапили під обстріл. Чи врятували наші військові жінок, дітей, старих? Або всі загинули?

Наприкінці стрічки стане зрозуміло, що всі ці випадки завершилися добре. На тлі всього, що демонструє фільм, такий мініхепі-енд геть неочікуваний. Добре, що так трапляється. Але це радість крізь сльози, бо всього цього зовсім не повинно було статися. Під час перегляду фільму це відчувається особливо гостро.

Прем’єра фільму відбулася на 17-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA у квітні 2020 року. Тут «Зошит війни» здобув приз глядацьких симпатій, спеціальну нагороду та приз від організаторів фестивалю. «Журі вирішило не оцінювати цей фільм у конкурсі й виокремити його, адже будь-який фільм про війну в Україні дуже важливий, найбільш важливий, і це не підлягає обговоренню», — йдеться на сайті Docudays UA. В жовтні 2020 року стрічка стала учасницею національного конкурсу четвертого міжнародного кінофестивалю Kharkiv Meet Docs, де «Зошит війни» здобув приз журі.

Команда проєкту мала амбітні плани на всеукраїнський прокат до тридцятиріччя незалежності України, але після кінопрем’єри в Києві 24 серпня цього року та серії спецпоказів у великих містах на початку вересня прокат стрічки «Зошит війни» припинився. Адже фільм не отримав прокатного посвідчення в Держкіно України, тому що «у нових положеннях закону про мову, що вступили в дію 16 липня 2021 року, відсутня процедура оформлення таких посвідчень для субтитрованих стрічок». Згодом у Держкіно пояснили: посвідчення видали, але для прокату стрічка мала бути озвучена українською. На захист фільму виступили громадські діячі, але це не дало результату. На великому екрані «Зошит війни» подивилися лише близько тисячі глядачів. Після цього творці пообіцяли якомога швидше викласти фільм онлайн.

Фільм, який режисер Олег Сенцов назвав «переможцем усіх фестивалів у світі», зараз доступний для перегляду онлайн на території України. Десять гривень із кожного проданого квитка команда Babylon'13 перераховує у фонд «Повернись живим» на закупівлю мобільних комплексів спостереження. І не припиняє збирати відео, зняте бійцями, щоби зберегти його для історії.

Фото: Зошит війни/War Note/Facebook

Теги за темою
російська агресія українське кіно
Джерело матеріала
loader
loader