Про те, навіщо режисеру українські політики в головних ролях, як фільм може містити 700 годин відзнятого матеріалу та чому всі про нього говорять – далі у статті сайту 24 каналу.
Від фільму до масштабного постмодерного перформансу.
З самого початку фільм "Дау" мав бути звичайним арт-хаусом про життя радянського академіка Ландау.
Ще в далекому 2006 році, задовго до зйомок, фільм потрапив до 17-ти найперспективніших проектів на фестивалі в Каннах.
Сценарій писали режисер картини Ілля Хржановський та відомий російський постмодерніст Володимир Сорокін.
В один момент сценарій Сорокіна почали переробляти, а потім взагалі вирішили від нього відмовитись.
Зйомки фільму переросли у масштабний арт-проект, у якому не буде ні сталого сюжету, ні акторів, ні навіть сценарію.
Команда вирішила залишити ідею зйомки звичайного фільму та спробувати занурити в контекст радянських подій справжніх людей, які мали б відчути на собі побут та атмосферу епохи СРСР і відповідно змінити свою звичну поведінку.
Декорації на проекті "Дау" / Фото Pragmatika.
Ілля Хржановський обрав основним місцем зйомок Харків (згодом – Париж).
Там знімальна команда звела цілий комплекс, який, за концептом, був радянським університетом, де проводять випробування над людьми.
Комплекс зводили з максимальною відповідністю радянській епосі, але у дещо гіперболізовано сірих тонах.
Художники працювали навіть над "запахом радянського туалету", який впізнає кожна людина, яка жила в СРСР.
Впродовж тривалого часу в цьому університеті жили абсолютно різні люди: політики, митці, зеки та навіть порноактриса.
Автори не робили ставку на справжніх акторів.
Їх цікавили лише живі емоції та діалоги.
Увесь час за героями спостерігали камери.
Сценарію не було.
Режисер лише міг надати початок розвитку дії, а далі вже самі люди мали грати так, як відчувають.
Перед учасниками проекту ставилась головна вимога – це занурення в радянський контекст.
Їх повністю перевдягали, давали ролі, а точніше, місця у суспільстві.
Хтось був чекістом, а хтось – працівником буфету.
Їм не можна було говорити про речі з сучасної епохи, тому фокус у діалогах переходив на відносини між людьми.
Так поступово команда назнімала 700 годин матеріалу.
Стало зрозуміло, що це буде не одна кінострічка.
"Дау" – це ціла серія фільмів та серіалів в арт-хаусному стилі.
Всі фрагменти були зібрані в декілька сюжетних ліній, які передають певні історії із особливим забарвленням.
З такого надреалізму глядач має побачити в цих людях себе, замислитись про свої дії у такій ситуації та почати рефлексувати.
Це має бути поштовхом до того, щоб переосмислити минуле, зрозуміти весь негатив епохи та закріпити це на ментальному рівні.
У чому сенс?.
За своєю суттю кіно – антитоталітарне.
Ідея була в тому, щоб відправити одних людей (на ролі чекістів та комісарів) в таке ізольоване середовище, де вони можуть робити та говорити що завгодно.
А інших – поставити у залежне становище, як у СРСР.
До вбивств, звісно, не доходило, але, зі слів режисера, люди швидко змінювали свою поведінку в бік більш грубої та тоталітарної.
Кадр одного з фільмів проекту "Дау".
Я не зробив жодних висновків окрім того, що ці (радянські – Прим.
24 канал) часи нікуди не зникли, тому що всі рефлекси спрацьовують моментально.
Ми це бачимо зараз.
Той тип відносин, який існує зараз, це доводить.
– сказав Хржановський в інтерв’ю Собчак.
Режисер також загострив увагу на мові людей.
З його слів, мова в усіх тоталітарних режимах – однакова.
Мовленнєві звороти "Ми всі як один, ми розстрілюємо, ми вбиваємо" дають змогу людям уникнути особистих переживань.
"Ця мова дозволяє тобі бути не тобою.
Посунути своє особисте життя у суспільний простір.
Зараз (у мові – Прим.
24 канал) спостерігаємо те ж саме", – зазначив він.
Цей концепт перегукується з деякими реальними соціальними експериментами та перформансами.
Їх сенс полягав у тому, що людина за своєю природою є тоталітарною.
Тобто ми самі бажаємо підкорювати інших та нам важко чинити спротив тому, хто нас підкорює.
У 1963 році американці провели експеримент, у якому хотіли виявити, скільки страждань людина здатна заподіяти іншій людині, якщо це буде її професією? Дослід був спрямований на те, щоб зрозуміти нацистів, які виконували вказівки з катування та винищення людей.
В експерименті людину садили на місце вчителя, який мав сильно бити іншу людину електрошоком, якщо вона не давала правильні відповіді на запитання.
Насправді ж розряд був не сильним, а людина на стільці лише імітувала страждання та навмисно неправильно відповідала на питання.
Поряд з "вчителем" стояв його начальник – дослідник у халаті, який після кожного удару струмом говорив одні й ті ж самі слова по черзі:.
Будь ласка, продовжуйте.
Для експерименту необхідно, щоб ви продовжували.
Абсолютно необхідно, щоб ви продовжували.
У вас немає іншого вибору, ви повинні продовжувати.
65% "вчителів" дійшли до крайньої позначки у 450 вольт.
Інші ж зупинялись на позначках близько 300.
Згодом експеримент піддали критиці.
Але у 2008 році.
британські вчені повторили дослід та отримали такі ж результати.
Дослід показав, що людям дуже важко чинити спротив у підкоренному становищі.
Варто згадати й перформанс сербської художниці Марини Абрамович.
Вона зібрала свою публіку перед столом, на якому лежало 72 предмета – від безпечних до найнебезпечніших.
Люди могли робити з художницею що завгодно за допомогою цих предметів.
Перформанс Марини Абрамович.
Після експерименту Абрамович сказала, що якщо людям давати такий вибір, то вони можуть вбити.
Зі слів художниці, її кололи шипами від рози, різали одяг та погрожували пістолетом.
Деякі тоталітарні риси в людях зумовлені існуванням ієрархічного інстинкту (прагненням домінувати), тому це дійсно має сенс.
З цього можна підсумувати, що інсталяція "Дау" – це не просто реаліті-шоу.
Вона мала цілком конкретний зміст та ідею, яку розвивають вже не одне десятиріччя.
Єдине, що думка була передана в усім знайомих радянських тонах та без цілковитої свободи дій – в ігровій формі.
В українському середовищі режисера критикують за те, що він занурив людей у насильство та фактично реконструював СРСР у спробах його деконструювати.
Хржановський відкидає такі звинувачення та зазначає, що він обрав саме такий метод достукатись до суспільства – метод занурення людей в реалії іншого часу.
Катування немовлят та інші скандали.
Як ми бачили з попередніх прикладів, давати людям цілковиту свободу може бути небезпечно.
Від того навколо проекту постійно ходили чутки про фізичне та сексуальне насильство над учасниками "Дау".
Апогеєм цього стало відкриття кримінальної справи за фактом можливих катувань дітей на зйомках фільму.
Причиною цього стали оприлюднені сцени, де нібито катують немовлят.
Ця сцена також є частиною інсталяції, і вона мала змушувати людей навколо рефлексувати та замислитись про жах того, що відбувається.
Кадр катування дітей одного з фільмів "Дау".
ЗМІ підняли галас незадовго до основної прем’єри та, за законами шоу-бізнесу, зробили проекту безцінний піар.
Дітей брали з дитбудинку, і за ними постійно наглядали лікарі та медсестри, зазначають автори.
Сцени знімали без дублів, а дитячі крики, які чутно у фільмі, – це накладена звукова доріжка, яка мала підсилити сприйняття глядача.
Згодом це підтвердила керівниця харківського дитячого будинку №3.
Вона зазначила, що зйомки не були довгими.
У будь-якому випадку цією справою займається прокуратура, і, можливо, невдовзі ми побачимо якісь результати.
Слідчим доведеться обґрунтувати та довести свої звинувачення.
З іншого боку у режисерів були проблеми з Міністерством культури Росії, яке спочатку відмовилось фінансувати проект, а потім частково заборонило показ.
Причина – фільм нібито пропагує порнографію.
Галас в українських ЗМІ також пов’язаний з тим, що режисер Ілля Хржановський займається проектуванням меморіального комплексу "Бабин Яр" у Києві.
Він зазначав, що планує в ньому продовжувати свою роботу над вивченням тоталітаризму.
Це може бути логічним продовженням проекту "Дау".
Режисер дійсно за 15 років отримав великий досвід в інсталяції та мистецтві відображення епохи.
Дискусійним залишається питання про роль відвідувачів цього комплексу та чи не буде це черговим соціальним експериментом.
Можливо, з погляду творчості це було б дійсно щось цікаве.
Одним зі пособобів протидії діяльності режисера є декларування у ЗМІ його громадянства та джерела фінансування з Росії.
Але погляди режисера демонструють, що громадянство не завжди є відображенням позиції та ідеології.
Хржановський в інтерв’ю УП запевнив, що хоче зробити з пам’ятника справжній витвір мистецтва, а не меморіал, в який мало хто буде ходити.
Головна мета – це змусити людину переживати, а не просто складати квіти.
Мені взагалі здавалося, що три музеї – Музей Небесної Сотні, Музей Голодомору і Музей Бабиного Яру повинні бути в якомусь діалозі один з одним.
– сказав Хржановський.
.
Проект меморіального комплексу "Бабин Яр" / Фото Detail-online.
Іншими словами, ідея меморіалу полягає в тому, щоб змусити відчути жах епохи на особистому рівні.
Щоб про трагедію в "Бабиному Яру" знали не лише окремі свідомі люди, а й пересічні громадяни, які зараз вважають, що це їх не стосується.
Українські політики у головних ролях.
Широкому загалу про "Дау" стало відомо завдяки цьому фото.
Добкін, Шуфрич і Гордон.
Фото зі знімального майданчика / Відкриті джерела.
Звісно, виникає одразу безліч питань.
Що українські політики Шуфрич, Черновецький, Добкін та журналіст Гордон робили на знімальному майданчику? Чому саме вони? З цим пов’язана дуже цікава та показова історія зі знімального майданчику, яку сам режисер розповів в інтерв’ю Ксенії Собчак.
Ілля Хржановський попросив видати йому на зйомки разом з охороною декількох ув’язнених злочинців.
Це була сцена, як співробітники НКВД разом із владою УРСР змушують вчених працювати на оборонну промисловість.
Бандити були у ролі чекістів, а українські політики – в ролі партійної номенклатури.
Звісно, вся дія була збудована на чистій імпровізації.
Треба сказати, що вони (злочинці – Прим.
24 канал) одразу знайшли спільну мову з політиками.
Вони утворювали одне тіло.
І це тіло диктувало іншому тілу, що буде відбуватись.
– сказав режиссер.
Таким чином, Хржановський створив історію.
У цій історії кожна людина могла в імпровізації проявити такі риси характеру, які у неї є ментально, але які вона б не проявила у реальному житті.
Це і має продемонструвати, що травма тоталітаризму досі живе в кожному з нас і, можливо, лише чекає свого часу.
Глядач також може відчути у собі такі риси.
Це має бути вскритою раною, яку, можна вилікувати через рефлексування, переосмислення минулого та надання йому правильної оцінки.
Що являють собою кінострічки?.
Наразі люди могли ознайомитись з першим фільмом проекту – "Наталя".
Сприймати таке кіно доволі важко, не знаючи контексту "Дау".
Це і не дивно, адже суть проекту була у певному діалозі сучасності та тоталітарного минулого.
Якщо усвідомлювати, що люди працювали без сценарію та загострити увагу на антуражі, то може здатися, що глядач просто підглядає за реальними людьми у якусь щілину.
Від побаченого йому може стати некомфортно.
Це і є метод режисера.
Відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс описував подібне явище у своїй концепції "пограничної ситуації".
Це – ситуація великого напруження, за якої людина може відчувати біль, дискомфорт, провину та стрес.
За певних обставин такі ситуації можуть привести до прозріння, катарсису та духовного розвитку.
Однак, це також може бути й небезпечно для психічного здоров'я.
Так чи інакше, але людина таким чином змінює свій світогляд.
Перед переглядом важливо розуміти, що глядач спостерігає за великим соціальним експериментом.
Це дещо більш реальне, ніж кінокартина.
Кадр з фільму "Наталя".
Сучасне мистецтво, часом, важко зрозуміти та іноді можна сплутати зі звичайною пропагандою.
Ще більше суперечок викликає відверте мистецтво, яке вибиває людину з зони комфорту та цим переносить дискусію на морально-етичне поле.
Не дивні від цього побоювання людей щодо проектів "Дау" та "Бабин яр".
Але ми не можемо заперечувати, що тема історичної пам’яті та травми тоталітаризму є дуже актуальною та болючою для України.
Наша країна декілька століть була полем бою для великих імперій.
Відкрийте історію України – нас постійно переслідують війни, репресії, голод, бідність та навіть геноцид.
Постколоніальний синдром та тоталітарний відбиток на суспільстві залишились колосальні.
Щоб не ходити колами та вбити у собі успадковані тоталітарні риси, треба обов’язково переосмислити та зрозуміти, через що пройшов український народ та чого ми насправді хочемо.
І тоді, можливо, відраза від усього тоталітарного відіб’ється набагато глибше і не дозволить повторювати помилок минулого.
Навіть несвідомо в екстремальних обставинах.