/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Ff7c0cc5d518c2d6721f576cb5b65b234.jpg)
Одвічна автохтонність і окремішність нашої нації
«Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе». Цей рядок з вірша визначного українського поета Василя Симоненка може служити епіграфом до нашої подальшої розповіді про те, як зароджувалось землеробство на українських землях. Одвічність і нездоланна сила нашої автохтонної хліборобської традиції нараховує понад 600 поколінь роду людського. Де ті грізні маси кочових орд, які наганяли страх на Європу? Степові простори, через які вони пройшли, освоїли плугом українці, вихідці зі східного слов’янства. Занепали великі культури, а наша продовжує утримувати своє місце й далі дає для світу таланти першої величини.
Чому українці вижили і зберегли мову й традиції? Бо не зрікалися ніколи власної землі й не перетворилися протягом тисячоліть на перекотиполе, як це трапилося з окремими історичними народами.
З якого часу культивується землеробство на українських землях – наукою достеменно ще не встановлено. Скажімо, відомий дослідник цієї проблеми відомий археолог Ярослав Пастернак, спираючись на знахідки з таких ранньонеолітичних стоянок, як Кам’яна Могила біля Мелітополя, Лука Врублевецька на Подністров’ї, окремих мезолітичних провінцій у басейні Прип’яті й Десни, а також на Харківщині, заявляв про безперервну тяглість населення України від палеоліту до неоліту, тобто до часу осілого землеробства, яке світ визнає на наших теренах як трипільську хліборобську культуру.
Вона культивується в нас принаймні уже щонайменше 7 тисяч років, відколи в тутешні чорноземи лягає для планового засіву зерно пшениці, жита, вівса. Так зване мотичне землеробство, яке застосовувало для обробітку ґрунту лосячі чи оленячі роги, використовувало вже і серпи, хоча переважно тоді колоски збирали руками. Вимолочене збіжжя розмелювали за допомогою каменів, чим займалися в основному жінки.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fb903c897f2154ed30a656366457a3655.jpg)
І хоч хліборобство було для трипільців основним видом матеріального виробництва, однак паралельно з ним розвивалося скотарство, завдяки чому на той час уже був приручений кінь, а також собака, відгодовували свині. Для повноцінного забезпечення продуктами харчування трипільці використовують теж здавна освоєні людиною рибальство, мисливство, збиральництво. Що стосується останнього, то, крім ягід і плодів диких рослин, збирали в основному черепашки прісноводних молюсків, м’ясом яких годували свиней. Висушені зібрані жолуді розтирали на зернотерках, а потім і домішували в тісто. Використовуючи наконечники стріл з кременю, скребки, кам’яні сокири-клини, полювали трипільці на оленя, лося, косулю, бобра, зайця. Оскільки поселення зазвичай засновували біля річок, то важливе місце в господарстві відводилося рибальству, яке додавало до раціону м’ясо поширених тоді видів риб: щук, сомів, осетрів.
Комплексність матеріального виробництва доповнювалася й розвиненим гончарством, яке використовувало не тільки придатну глину, а й домішки до неї кварцового піску й черепашок прісноводних молюсків. Археологи встановили, що трипільці ліпили свій посуд без гончарського круга на твердій основі, товщина його днища переважала товщину стін, а самі вони були нерівномірної товщини і не завжди правильної форми. Зовнішня поверхня була рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червоною фарбою.
Неповторний стиль трипільської кераміки, який і досі зачаровує силою своєї художньої оригінальності, виражається сміливістю й гармонійністю ліній, соковитістю барв, підніс її до найкращих світових зразків. Залишаючись справжнім витвором мистецтва тієї доби, вона стала підвалиною для творення в майбутньому українського мистецтва. Саме з її зразків можна бачити творення оригінального світогляду населення Трипілля, що вже усвідомлювало періодичність глобальних криз і катаклізмів як загибель старого і зародження нового.
Очевидно, що наукові дискусії про походження трипільської культури триватимуть. Проте важливо усвідомити, що саме наявність найбільш родючого ґрунту й лагідне осоння України, тобто сприятливі природно-кліматичні умови, найкраще сприяли розвитку хліборобства. Крім того, на користь автохтонності трипільців, а не приходу їх з Малої Азії чи Близького Сходу свідчить їхня антропологія, що відповідає власне українському походженню. Чогось подібного, що несло б прикмети тих віддалених від України регіонів, не виявлено в археологічних розкопках ні на Кубані, ні в Приазов’ї, де вони мали б бути у разі переходу в Подніпров’я з південного сходу повз Кавказ.
Можна допустити, що тривалий період існування трипільської хліборобської культури, яка революційно змінила життя автохтонних племен на чорноземі, очевидно, привернуло пильну увагу тогочасних кочових об’єднань, які розселялися неподалік у степових просторах. Саме вони могли спробувати взяти під свій контроль осіле хліборобське населення. Такими могли бути племена середньодніпровської культури на сході, Волинсько-Подільської мегалітичної – на заході, пізньострічкової і шнурової кераміки на північному заході, оскільки їхня кераміка та побутові речі дуже схожі на ті, що виробляли колись трипільці.
І як тут не зауважити, що ті орнаменти, які збереглися на прадавніх глечиках чи інших предметах сивої давнини, дуже схожі із сучасною українською вишивкою, а окремі, як встановила народна майстриня Анна Кульчицька, «просто таки ідентичні з нею».
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F8745ea9341375b11e03582d1ecb60946.jpg)
Треба врахувати й те, що звички, традиції, пов’язані з хліборобством у природно-кліматичних умовах нашої землі, особливо з наявністю чорнозему, якого в такій кількості немає в інших народів, протягом тисячоліть творили особливий тип людини. Зовсім інший, ніж це могло зробити збиральництво, рибальство і мисливство, що мало місце, скажімо, у наших північних сусідів, чи скотарство, яке культивувалося в господарів безмежних степів.
Ще одна важлива обставина: збиральництво, рибальство і мисливство передбачають брати для споживання вже створене природою. З появою скотарства людина мусить докладати певних зусиль, щоб приручити диких тварин для поліпшення свого побуту. Але тільки хліборобство вимагає від неї безпосереднього втручання в технологічний процес творення життєдайного зерна, чим не лише збагачує її знання навколишнього світу, а й змінює його, добиваючись збільшення врожайності злакових культур.
Саме хліборобство на чорноземі зіграло найголовнішу роль у творенні особливого менталітету, який відрізняється від сусідського. Воно розслаблює людину тим, що дає можливість мати до наступних жнив рік більш-менш спокійного життя, у той час, коли, скажімо, предкам наших північно-східних сусідів доводиться бути весь час у русі, оскільки постійно треба шукати якусь поживу. Водночас мисливці й рибалки на північний схід від нас у доісторичні часи ще не призвичаєні творити те диво, яке виколошується на наших чорноземах життєдайним хлібом (та й природно-кліматичні умови там не дозволяють!), фактично користуються тільки тим, що продукує жива природа.
Хлібороби – не агресивний елемент, він тільки готовий оборонятися, тож навколо своїх поселень наші предки насипали великі земляні вали, на яких стояв високий частокіл, а спереду був викопаний глибокий рів. До цього верхові кочовики не були готові, тому змушені були повертатися назад. А ще на сотні кілометрів тягнулися високі вали, які прикривали освоєну хліборобами територію, на якій уже починали формуватися підвалини майбутньої української нації. Загальна довжина таких оборонних споруд на Київщині й Поділлі сягала 2000 кілометрів. Вони йшли в два ряди, а місцями і в три, розмежовуючись один від одного десятками кілометрів.
Тож, перебуваючи на перехресті кочових культур і цивілізацій Сходу й Заходу, наші предки переплавляли творчі елементи останніх у процесі своєї етнічної викристалізації в нову спільноту. Зокрема, на початку І тис до н. е. на сучасних українських землях з’являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. Про перше з цих племен – «людей кімерійських» – дізнаємося з «Одіссеї»» Гомера. Займалися вони кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, а також давало значну частину продуктів харчування.
Поступовий перехід до осілого хліборобського життя змінив спосіб існування кімерійців. Протягом кількох століть, зайнявшись хліборобством на родючих чорноземах, вони переконались, що цей спосіб матеріального виробництва дає більше можливостей для повнішого забезпечення добробуту. Вирощення збіжжя не тільки гарантує принаймні на рік розмірений ритм ведення господарства, а й дає можливість більш визначено планувати своє майбутнє, оскільки відпадає потреба в постійному пошукові засобів існування, як це спостерігається за кочового способу життя. Під впливом цих змін у господарському житті заходять новації в духовних традиціях, усна народна творчість відтепер усе більше фіксує в історичній пам’яті події, пов’язані з хліборобством.
Щоправда, це тепер впливає на менталітет осілих на землі кімерійців, вони досить швидко втрачають ту мобільність, яка притаманна кочовикам. Як і у всіх хліборобських племен, у них зникають агресивність, натомість виробляються такі риси, як розважливість, неспішність. Можна стверджувати, що цей кількасотрічний сплав кочової й хліборобської культур на теренах нинішньої України викристалізовує зовсім іншу людину. Вона, втрачаючи військові навики, досить швидко характеризується переважаючими прикметами хліборобського менталітету.
Це саме стосується й інших кочових племен, які згодом навідуються на наші чорноземи. Зокрема, коли войовничі скіфи, які жили з того, що здобули в грабіжницьких походах, підкорили кімерійців у VІІ столітті до н.е., то вже десь через двісті з лишком років вони також поступово перетворюються на осілих хліборобів. Очевидно, переконалися, що на наших родючих теренах немає потреби весь час бути в русі для забезпечення свого існування, наражаючись при цьому на небезпеку. Відтак вони поступово також стають осілими хліборобами, і Геродот у V столітті до н. е. пише, що є ще скіфи царські, які живуть завдяки походам, але є вже скіфи-орачі.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F31e086d7b0d6b47bdbf4f86de793e005.jpg)
Ось так під впливом хліборобства і нашого теплого осоння вже буквально через якийсь десяток поколінь у кочових скіфів вивітрився той військовий запал, з яким вони колись прийшли на наші землі й завоювали кімерійців. Тож коли у ІІ столітті до н. е. навідуються сюди сармати, вони легко завойовують скіфів, бо ті вже осілі. А потім прийдуть нові агресори, домішуючи, як і всі попередні кочові пришельці, своє в нашу хліборобську кров, що буде відгукуватися різними імпульсами на виклики майбутніх часів.
Треба зазначити, що приблизно в ті часи, коли наші терени були підкорені скіфами, розпочинається колонізація Північного Причорномор’я греками, якими в VІ столітті до н. е. засновано містаполіси: Ольвію, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній своїм античним впливом суттєво підштовхнуло господарський та суспільний розвиток наших предків, які на рубежі III та II століття до н. е. на Поліссі та Середньому Подніпров'ї сформували зарубинецьку культуру.
Відомі Європі як венеди, вони засновують праслов’янську гілку нашої історії, яка знову ж таки через хліборобство, як і через мисливство, рибальство, скотарство і первісну металургію, будуть стверджувати себе в навколишньому світі на переломі двох епох світової історії. Про це свідчитимуть і торговельні зв'язки з навколишнім світом, бо археологи знайшли на їхніх поселеннях античні амфори, скло, бронзові прикраси.
З навалою готів зарубинецький масив ранніх слов'ян був розшматований, з нього згодом виділяється черняхівська культура, власне, з якої формуються пеньківська й празька культури середини І тисячоліття н. е., що вилонюють антів і склавинів. За матеріальною культурою вони багато в чому подібні: зокрема, підсічна форма орного рільництва, доповненого присадибним тваринництвом. Найчастіше сіяли пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Удосконалювались ремесла, метал обробляли вже окремі майстри-професіонали, але гончарство, ткацтво, вичищення шкір, обробка каменю й дерева залишалися у родинному колі.
Анти, які заселяли територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря, згодом сформують східну гілку слов’янства, яке є безпосереднім предком українства. Основою його господарства залишалися землеробство й скотарство. Водночас значного розвитку набули ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів також відігравала торгівля з містами-державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами, для чого регулярно використовувався Дніпро як важливий комунікаційний шлях.
Високий рівень господарства й міжнародні контакти впливали і на розвиток суспільно-політичного устрою антів, який мав демократичний характер. Зокрема, на чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче. Це дало можливість витворити державне утворення, яке проіснувало близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст. ) і у 602 році загинуло під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти не згадуються.
Починаючи з VII століття, в літописах уже вживається назва «слов’яни» – про людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Вони селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Жили за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли патріархальні об’єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.
Саме звідси, зі середнього Подніпров’я поширюється основне й найдавніше вогнище слов’янського етногенезу в Європі. За виразом Я. Пастернака, «етнічною розвоєвою базою для східних слов’ян (українців) були праісторичні хліборобські племена Подніпров’я, Подністров’я та Побужжя і їхні нащадки анти, для західних слов’ян такою базою були племена з культурою вольтової кераміки та їх нащадки з лужицькою культурою».
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Ffbfdaa6121bfbdc8027c981baadfb85e.jpg)
Можна погодитися з цим автором, що протягом тривалого часу духовна культура наших предків еволюціонувала відповідно до вимог щоденного життя, загального розвитку цивілізації, інтенсивності міжплемінних зв’язків і різних етнічних домішок, зумовлених географічним положенням України між Європою й Азією. А проте етнічний масив, головна етнічна база зрослого з українським чорноземом населення залишалася протягом багатьох тисячоліть тією самою, що творило зовсім інший антропологічний тип, який відрізняється від сусідніх з нами націй. Саме це і є свідченням одвічної автохтонності й окремішності нашої нації.
Осіле хліборобство на чорноземові впливає і на особливість менталітету українського народу. Він має свої особливості, що відрізняються від подібних ознак наших сусідів. Йдеться про процеси, які відбувалися на наших землях тисячі років тому і позначалися на творенні окремішності українства. У цьому зв’язку цікавим виглядає визнання відомого російського письменника Максима Горького щодо окремішності українського народу, яке він озвучив на зустрічі в листопаді 1916 року з українцями, що оселилися в Москві: «Для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить, і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище від великоруської...»
Не тільки Максим Горький, а й усі наявні нині археологічні, антропологічні, історичні й етнографічні матеріали доводять, що окремішність українців від росіян існувала у всі часи, що це виявлялося в окремому стилі життя, в духовній і матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності. Особливо різко бачили цю відмінність чужинці, які вже з раннього середньовіччя відвідували Східну Європу і мали можливість наочно в цьому переконуватися.
Таким чином, концепція про триєдиний руський народ, з якого вийшли росіяни, українці й білоруси, – то московська вигадка, яка не змогла переконати світ. Зрештою, він уже відніс наших предків до хліборобських племен трипільської культури, які принаймні за п’ять тисяч років до народження Христа витворили й передали своїм нащадкам таку глибинну суть первинного коду нації, яка проявляється й досі в багатьох традиціях українства, що не тільки найповніше забезпечують людину, а й водночас скріплюючи її своєрідними прикметами самобутнього духу.
Хліборобський уклад забезпечував на чорноземі кращі умови існування, ніж, скажімо, на бідніших ґрунтах різних регіонів Західної Європи. Там, де гостріше відчувалося малоземелля, порівняно зі степовими й лісостеповими просторами між Віслою і Доном, швидше виникає потреба економити земельні ресурси, обмежуючи територіально житлове будівництво, піднімаючи його висоту. Крім того, це було ощадливим і щодо спорудження оборонних систем навколо населених пунктів. Поява міських поселень поза масивами менш родючих, ніж чорноземи, ґрунтів, викликала до життя свого роду первісні технічні революції, оскільки з’являється більше можливостей для обміну досвідом, змагальності, що веде до вдосконалення технологічності продуктів ремесла, поліпшення їхньої якості. Своєю чергою це пожвавлює торгівлю, а її центри поступово переростають у міста на перехрестях головних шляхів сполучення. Відтак саме міста стають економічною, культурною і політичною базою для творення держави.
Тож з огляду на вказані обставини тільки з початком н. е. згадується на наших землях місто, заснування якого пов’язує легенда про переїзд Дніпром одного з послідовників Ісуса Христа апостола Андрія Первозванного. Коли він приплив до місцевості, яка лежала на берегах великої ріки сімома горами, то звернувся до присутніх з ним учнів: «Чи ви бачите ці гори? На цих горах засяє благодать Божа, буде велике місто, і вибудує Господь багато храмів». А зійшовши на ці гори, благословив їх, після чого вирушив Дніпром уверх.
Тож ця легенда справді може бути наповнена реальним свідченням, оскільки на цих придніпровських горах невдовзі виросте місто, яке буде іменуватися в «Географії» Клавдія Птоломея Метрополісом, що з грецької перекладається як «місто-матір», тобто столиця. І бурхливому зростанню цього міста сприятиме не тільки вдале розташування на перехресті важливих торговельних шляхів, а й дух будівничих. Ставши столицею полян, Київ увібрав у пишний розквіт своєї культури не лише найкращі зразки цього хліборобського племені, а й усіх ближніх за спільною духовністю, прикметами й традицією.
Плекаючи київську традицію на основі автохтонного хліборобства, її носії зуміли знайти ті об’єднавчі риси, які згуртували все східне слов’янство навколо міста, що й справді випромінювало найблагородніші пориви, як і передбачав Андрій Первозванний. А найперше – дотримання слова: в усі часи вої-кияни клянуться, що в разі зламання домовленостей, «нехай вони не будуть мати помочі ані від Бога, ані від Перуна, нехай їхня зброя, мечі й стріли обернуться проти них, а власні щити їх не заслонять». А найтяжчим закляттям було в них: «і нехай будемо рабами і в цім віці, і в будучім». Тому правильно зазначав Ю. Липа, що «оця грізьба більша від страху перед власною релігією, перед воєнними невдачами, грізьба невільництва для них, одвічно і довічно вільних. І це препишне і глибоке почуття свободи, волі лежить в глибині духовності Києва, Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчутті світа можна накладати на себе найбільші обов’язки, ставити завдання матеріальні і духові, творити і здобувати».
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fa742be09d04d8927044d9986717bffd5.jpg)
Утвердження Києвом своєї обраності протягом кількох століть, насамперед хліборобами басейну Росі, дало йому й легітимне представництво як головного осередку Руської землі. Саме так іменується вона з 852 року в найдавнішому східнослов’янському літописі «Повість врем’яних літ». І наш літописець Нестор саме від візантійського імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів. А вони з Візантією вже воювали, і там знали про русичів. І коли могутня держава зі столицею на Босфорі іменує терени розселення наших предків Руською землею, то, з усього видно, там уже політично ідентифікували їх. Принаймні можемо стверджувати про міжнародне визнання Києва 860 року, коли Візантія укладає договір з київськими князями Аскольдом і Діром після їхнього вдалого походу на Царгород.
Зрозуміло, що для такого великого військового успіху у війні проти Візантійської імперії необхідно було існування потужного державного організму на наших землях, який і тільки міг забезпечити подібний вислід широкомасштабної операції. Значить, він уже був, а отже, маємо право стверджувати про існування власної держави автохтонного народу, яку називали Руссю. Поширення влади київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини продовжувалося в часи князювання Ігоря (912–945), Ольги (945–964), Святослава (964–972). Походи останнього, в результаті чого було розгромлено Хозарський каганат, дали можливість збільшити терени в східному напрямку аж до Волги, однак це відкрило східний кордон Русі для постійних набігів печенігів. Коли ж він хотів заснувати нову столицю – Переяславець на Дунаї, то зазнав поразки в битві під Доростолом 971 року від візантійців.
Звертав свої погляди на південь, де манив багатством Константинополь, і князь Володимир (980–1015). Його, як і багатьох з руської знаті, зачаровували розповіді про велич Константинополя, бо, як зазначав Святослав Гординський, «починаючи від наших обрядових пісень, в яких збережено наші найраніші згадки про виправи на Царгород, це місто було в нас завжди поняттям чогось казкового і містичного. Як і всі інші раси, що живуть у холоднішому підсонні, ми віками відчували нестримний потяг на південь, до сонця і барв, і місто це чарувало уяву наших вояків і ченців, мистців і письменників, не менш як і народних співців, які оспівували облогу Царгорода молодим вродливим лицарям…». Зрозуміло, не тільки пишність православних храмів над Босфором мала вирішальне значення, коли київський князь Володимир обирав нову релігію для свого народу. Не менш важливим було й те, що ця церква служила владі, освячувала її дії.
Однак приналежність українських земель до середземноморського культурного кола, яке із заснуванням грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї впливала на духовність місцевих хліборобів, зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Тим паче, що Царгород притягав Русь передусім «як місто, яке вміло єднати суперечності різних культур». Тож, трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури.
У період князювання Ярослава Мудрого на Русі остаточно встановлюється ранньофеодальна держава з монархічною формою правління, яка протягом IX–XII ст. пережила складну трансформацію. Розпочавши своє становлення з дружинної форми державності, коли на ґрунті княжої дружини формується первинний апарат управління, судочинства й збирання як данини податків, вона виконує не тільки роль війська, а й радників. На чолі цієї форми державності стоїть князь, якому доводиться більше виконувати функції воєначальника, а не державного діяча. Вся повнота влади зосереджується в руках князя лише в добу піднесення Русі, завдяки чому й формується централізована монархія. У цей час дружина усувається від державних справ, і лише частина старших дружинників і вихідців зі старої племінної аристократії – бояри одержали можливість впливати на рішення князя.
Оскільки в різних регіонах імперії Рюриковичів відмінними були умови й можливості для розвитку господарства, і вони могли покладатися тільки на себе в захисті своїх земель від зовнішньої агресії, то почали виділятися землі, де успішніше торгували й розвивали промисли. У той час, скажімо, старовинний Новгород мав торговельну спілку з північнонімецькими містами, що забезпечувало йому процвітання. Зрозуміло, це все більше віддаляло Новгород від Києва й притягувало його до Північної Європи. Децентралізація проявлялася тут і в тому, що в Новгороді з його розвиненим купецтвом устійнювалася республіканська форма правління, в якій правила гри диктувала саме вона, а не князь чи бояри. Розпорошивши свої сили на величезні простори, імперія втратила можливість оперативно передбачати й координувати оборону їх. Проблемою було і наймане військо, яке утримували окремі князі. Вони інколи об’єднувалися для спільних походів. Але часто в кожного князівства пріоритетними завданнями щодо захисту своїх територій були зовсім інші, ніж у сусідів, а в Києві не знали, як одночасно підтримати всіх, не могли визначитися і зі спільним ворогом. До того часу, поки князівські дружини, що витворилися Рюриковичами, гартували свій військовий характер, існувала Київська Русь. Коли ж вони, «осівши по уділах – волостях, стали хліборобами, стратили войовничий дух, а з ним і здатність боронити свою державу від кочовників», то, як це справедливо пише П. Кашинський, і стало причиною занепаду Київської держави.
Ті історичні обставини, в яких опинилися українські землі після втрати нашим народом власної державності й посилення ординських нападів, стихійно творили збройну силу для самозахисту. На межі двох світів – осілого, хліборобського, і войовничого, кочового, – вона формувалася в сплаві обох традицій. Український хлібороб, аби гарантувати життя своїм рідним, захистити свою землю, свою хату, змушений був, ідучи за плугом, тримати при боці шаблю. Так, за словами П. Кашинського, склався новий тип української людини – козак.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2F2f3824a6db329d4ba3453e56114bcd54.jpg)
Саме козацтво в його українському здвигові викристалізувало той активний чинник, який не лише відродив у середині ХVІІ століття визнане світовою спільнотою самобутнє самоврядування, а й створив тим самим міцний фундамент майбутнього державотворення нашого народу. Це, зокрема, проявиться неодноразово упродовж ХХ століття, коли саме козацька традиція об’єднуватиме українство в боротьбі за відродження власної незалежної державності. Воднораз втрата українцями на якийсь час власної державності не означала припинення розвитку нашої культури – саме вона постійно ставала джерелом, з якого живилася національна ідея на кожному новому історичному етапі.
І коли 24 серпня у Верховній Раді України та 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі нащадки тих одвічних хліборобів підтвердили одвічне прагнення нашого народу до волі й незалежності, то нині маємо закріплювати його не лише поступом у господарстві, а й усвідомленням хай і трагічної, однак нами самими твореної величної власної історії. Через її пізнання, насамперед ретельного аналізу гірких прорахунків, зможемо повернути гідність кожного українця, знайти розуміння всіх чужинців, що зважають на місце і роль нашого народу в цивілізаційному поступові людства. Бо «недостатнє самопізнання наше, – як слушно зауважував Володимир Мацяк, – лежить у замалому знанні історії нашого народу». Тому «на руїнах давньої і неодноразової нашої державности розбудовуймо майбутнє самостійне українське державне життя наше за новими зразками державницької практики європейських і світових народів та за старими, добре випробуваними й знаменитими державницькими зразками наших князів, королів і гетьманів, що викликали подив у Европі та вводили в її склад український нарід».
Але це маємо зробити ми. Бо якщо за це й далі братимуться чужі вчені, які зазвичай ніколи не вчили нашої мови, то яку ж правду вони розкажуть світові, коли черпають відомості про нас з неприхильних хронік чи псевдоісторичних теорій сусідів, що пішли на нас війною? Тому прислухаймося до нашого літописця: «Господи, не закривай перед нами могил батьків наших, щоб ми могли черпати з них нашу силу».
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F193%2Fde97cf5449e00a0894ec1d845964a785.jpg)
Володимир Сергійчук, завідувач кафедри історії світового українства КНУ ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор
Перше фото: Вікіпедія
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства