MY.UAСтатті
З картинками
Текстовий вигляд
uk
УкраїнськаРосійська
15 листопада, п’ятниця
Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина сьома
Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина сьома

Подорож автом по Галичині 1936 року. Частина сьома

м. Заліщики, 1930-ті рр.
м. Заліщики, 1930-ті рр.

Продовжуємо подорожувати Галичиною 1936 року у компанії Романа Купчинського з друзями. Враження від мандрівки автом, під псевдонімом Галактіон Чіпка, Купчинський описав у львівській газеті “Діло” під назвою “Автом по Галичині”. Шоста частина вражень на шпальтах газети була опублікована 25 жовтня 1936 року у 241 номері часопису. Попередню частину можна почитати тут.

Традиційно зберігаємо оригінальний правопис тексту.

Фото з рекламного проспекту про Заліщики 1920–1930-х років
Фото з рекламного проспекту про Заліщики 1920–1930-х років

МЕРАН

Ані в гадці мені, Ш. Читачі, пробиратися крізь провалля Карпат, мчатись долинами Закарпаття і пуштами Угорщини, дертися горами Австрії, щоби заїхати до Мерану. Маємо ми свій Меран і до нього не треба переїздити через три держави. Снятин, Городенка, Устєчко, Торське і вже Меран. Іншими словами –  Заліщики.

Лежить це містечко в ярі Дністра, має багато морелевих садів і вічну надію на каналізацію, славиться приємним кліматом і прикрою атмосферою (особливо, коли є душно!), стягає щороку велику скількість “варшавістів” і шкіру з кожного, хто приїде та уладжує прогульки на румунський бік і “свєнта вінобраня”. Кажуть, що в Заліщиках дуже тепло. В 1928. році, коли всюди в Галичині мороз доходив до 35°–, у Заліщиках було тільки 34° і… вітер. В літі бувають дні такі горячі, що нагадують Жовкву, а навіть Перемишль з тією ріжницею, що тоді вітер не хоче повіяти і до соняшної жари долучується ще своєрідний аромат самого містечка. Тоді дехто пріє, дехто мліє, а всі кажуть: “Меран!”…

Типовий водяний млин на р. Дністер в с. Зазулинці (пов. Заліщики) Fot.Jozef Treszka, 1939
Типовий водяний млин на р. Дністер в с. Зазулинці (пов. Заліщики) Fot.Jozef Treszka, 1939

Заїхали ми до нашого Мерану в пізний вечір і пристанули коло моста, безпомічні як сирітки, не знаючи, куди податися, щоб захопити якусь кватиру на нічліг.

Але від чого знайомства! Піду, думаю, спитаю у пп. Долинських, де тут є який пансіон, а вони певно скажуть: “Чого вам шукати поночі за пансіоном?! От переночуйте в нас!”. Я буду випрошуватися, мовляв – не хочу робити клопоту, але знаю: вони будуть настоювати і –  справа буде дефінітивно полагоджена. Йота в йоту так сталося.

Тому – як хто спитає мене, чи Заліщики дорога місцевість – можу йому говорити тільки на підставі чужого досвіду, бо на підставі свого сказав би: нічліг, вечера, снідання – за дурно, а решта не знаю, бо виїхав.

Мар’ян Долинський, 1930-ті рр. (Світло душі родини Левицьких / упор. М. Прокопець. – Торонто: Львів, 2011)
Мар’ян Долинський, 1930-ті рр. (Світло душі родини Левицьких / упор. М. Прокопець. – Торонто: Львів, 2011)

МЕНЕ ЗАГНУЛИ

Правду сказати, не тільки мене, але і всіх бувших та теперішніх спортовців і то там, де я не сподівався і то так, що аж стидно признаватися.

За вечерою йшла розмова про це та про те.

Знаючи господаря дому як великого прихильника спорту, повів я розмову на копаний мяч, плавання, ситківку, лещета і тим подібне.

– Я колись досить добре грав у мяч – кажу.

– В котрім році? – спитав д-р Долинський.

– У 1911, 12…

– А я рівно двацять літ скорше… На лещетах їздите?

– Маю лещета, але… не дуже.

– Шкода, гарний спорт. В 1890. році я в Кракові їздив дуже багато.

Ех!, думаю собі, чекайте пане доктор, спробую вас взяти з іншого боку.

– Я мав дуже гарні висліди в диску. Навіть здобув мистецтво Галичини.

– Гарно – відповідає. – А які?

– 32 метри.

– Ну. Це не таке дуже.

– А в кулі 10 метрів.

– Середно…

– А в скоку в гору 1.56 метра.

Господар погладив сивий вус і легко посміхнувся…

– І це був рекорд?

— О, ні. Рекорд був далеко більший.

– Ну?

– Щось пять чи шість центиметрів.

– А теперішній?

– Щось, чи не 1 м. 65 цм.

м. Заліщики, 1930-ті рр.
м. Заліщики, 1930-ті рр.

Господар похилив голову, подумав і пішов до бібліотечної шафи.

Хвилину нишпорив між книжками, врешті витягнув плік журналів.

– О, “Пшеводнік Гімнастични” з грудня 1891! – сказав, вибираючи один зошит. Зараз вам щось покажу.

І показав.

В хроніці стояло чорне на білім: “Студент медицини Маріян Долинський скочив у Кракові клясичним стилем 1 метер 70 центиметрів’”.

Я очам своїм не вірив. У 1891 році досі непобитий рекорд.

– Пане доктор, це ж чудовий рекорд.

– Ну, ні. Це не був ніякий рекорд. Це тільки перше місце. Коли вже ніхто крім мене вище не скочив, то на тім і скінчилося. А ще одно: ми тоді скакали без крутійства – підтягаючи ноги під себе, а не перекидаючи їх боком.

А за скоком угору йшло ще інше диво: той сам медик перескакував через чотири коні і робив над ними “сальтоморталє”.

Ясна річ, що після того я старався змінити тему розмови і вже не хвалився своїми осягами ні не хвалив чужих.

Зате потім неодна думка настирливо тиснулася в голову. А між ними: чому досі нема ніде занотованих цих осягів першого великого українського спортовця?

Пляж "Лідо". Заліщики, 1920-1939 рр.
Пляж “Лідо”. Заліщики, 1920-1939 рр.

ДВІ ПЛЯЖІ

Є в Заліщиках аж дві пляжі: до річних і до соняшних купелів, Одна з них на ліво від моста,  друга – на право, перша на піску під тінистими вербами, чи чимсь дуже подібним – друга під каменистим берегом на отвертім місці.

Коли липневе сонце смажить людей як вогонь солонину – народ шукає тіни і перша пляжа аж кишить. Колиж прийде серпень і проміння вже тільки підігрівають громадянина – більшість літників на другій пляжі.

Пишу літників, а думаю літничок, бо в Заліщиках так як у Косові, чи іншій Ворохті, перевага жіноцтва просто подавляюча.

Поява якогось мужеського роду, навіть почвароватого, викликує і тут сензацію, а лиця аж усміхаються на думку, що врешті є перед ким спрезентувати свій новий купелевий костюм чи свою відновлену церу.

Пляж "Сонячний", Заліщики, середина 30-их років ХХ століття
Пляж “Сонячний”, Заліщики, середина 30-их років ХХ століття

Приїзший народ – це переважно люди півночі, що перебубнивши поїздом кількасот кільометрів на південь, уважають Заліщики вже недалеко коло Африки. Так собі спершу уявляють і мешканців Заліщиччини та дивуються, що їх шкіра зовсім не чорна. Зате їх самих, коли побули місяць у Заліщиках, безпечно можна вважати за мешканок коли не Абісинії, то бодай… Палестини.

Щодо цього другого краю, то білька частина заліщицьких і загалом літничок не потребує аж опалюватися, щоби стати подібними до його мешканок.

Ми цілий ясний і теплий ранок просиділи на пляжі, оглядаючи… чудову околицю Дністра, бо направду, крім крикливих костюмів населення пляжі не представляло для ока нічого цікавого. Адже навіть Бальзак не любив побальзаківського віку, а бальзаківський. хоч і признавав, то не в кожнім випадку.

(Продовження буде).

Галактіон ЧІПКА

Джерело матеріала
Photo LvivPhoto Lviv
loader