«Добродушні» окупанти. Як «ліберальна» «Медуза» допомагає росіянам витісняти неприємні спогади про війну

З листопада 2024 року російська нібито опозиційна до Кремля «Медуза» написала, що в її висвітленні повномасштабного російського вторгнення не вистачає «історій людей». І на сайті розмістили форму для читачів із закликом поділитися переживаннями, думками, планами.

До лютого 2025 року на цей заклик відгукнулося доволі багато читачів: майже щодня видання публікувало ці «історії»: спогади росіян, які втратили близьких на «СВО», російських учителів, які проводять заходи «СВО-тематики», простих жителів, які заперечували «колективну провину», а також українців, які долучалися до обговорення.

«Не має значення, звідки ви — з Харкова чи Маріуполя, Донецька чи Бєлгорода, Києва чи Суджі, з України чи Росії — або ж із будь-якої іншої країни. Неважливих історій не буває», — йшлося у формі, яку потрібно заповнити, щоб надіслати лист. Мовляв, «какая разніца», хто ви й звідки — нас об’єднує «матушка»-«Медуза»!

Тож із листопада 2024 року до хроніки повномасштабного російського вторгнення додавали ці «історії», щоб, так би мовити, доповнити «розповідь про війну».

Публікація анонімних історій про війну — прийнятно чи ні

Аналізуючи так звані російські опозиційні медіа, ми в Інституті демократії імені Пилипа Орлика неодноразово спостерігали за тим, як «історії простих людей» часто використовувалися для різноманітних маніпуляцій і поширення кремлівських наративів.

• Один із таких прикладів — оприлюднення історій «свідків» із Курщини, які розповідали про «розстріл» або «обстріли» ЗСУ мирних росіян. Журналісти «опозиційного» «Дождя» й інших видань, зокрема «Медуза» та «Новая газета Европа», публікували ці історії без перевірки, сприяючи таким чином поширенню наративу про те, що нібито українські військові порушують міжнародне гуманітарне право.
• Моніторинг «Медузы» влітку 2022 року показав, що історії «простих людей» використовували для просування ще одного, вигідного Кремлю наративу: мовляв, людям на окупованих українських територіях все одно, чиїми громадянами вони будуть — російськими чи українськими, головне, щоб не стріляли.
• Телеканал «Дождь» восени 2022 оприлюднював історії простих росіян, щоб викликати жалість до мобілізованих — людей, які свідомо прийшли до військкоматів, щоб відправитися в Україну та вбивати українців.
• Журналісти ще одного «ліберального медіа», колишнього «Эха Москвы», теперішнього «Живого гвоздя», збирали інформацію про воєнні дії від слухачів у чаті. Коментарі читачів зачитувалися в ефірі, й таким чином кожен міг розповісти неперевірену історію про обстріли будь-чого.

Здавалося б, ну і що тут такого? Адже долучаючи різні голоси, журналісти й справді дають змогу висловитися всім. Чим не баланс думок? Існують же вуличні бліцопитування, де журналіст збирає репліки перехожих щодо актуальних питань.

Проте йдеться про війну. І про російську пропаганду, яка дуже часто використовує «історії простих людей» для розмивання правди.

Хочеться також нагадати, що журналісти не можуть обмежуватися історіями простих людей, якщо йдеться про встановлення фактів. Адже свідки не є дуже надійними джерелами інформації. Один дивився на подію з одного ракурсу, інший — із другого, а третій узагалі вирішив частину своєї оповіді вигадати. Усі ці історії необхідно ретельно перевіряти й доповнювати.

Журналісти мають дуже обережно ставитися до анонімних джерел. Адже заповнити форму на сайті «Медузы» може кожен. Звідки знати, чи реальною є людина, що написала лист?

До того ж, неприйнятним є й те, що такими «історіями людей» «Медуза» доповнює саме хроніку повномасштабного російського вторгнення. Ми неодноразово писали, як у подібних матеріалах це російське видання займається «накиданням версій», подаючи в одному матеріалі встановлені факти, наприклад, про ракетний обстріл української багатоповерхівки, та різноманітні вигадки російського Міноборони про ураження «бази нацистів», «влучання української ракети ППО», а також цитати представників терористичних організацій на окупованих територіях сходу України, які говорять про те, що це «ЗСУ обстріляли Донецьк». Тепер до цього «вінегрету» з фактів і вигадок додають ще й історії анонімних росіян. А інколи й українців. Таким чином «Медуза» ще й порушує стандарт відокремлення фактів від коментарів, згідно з яким новини мають подаватися окремо від думок.

А як бути, якщо цю форму заповнив окупант, працівник російського Міноборони чи російського оборонного підприємства? Давати йому можливість виправдатися?

Ми проаналізували 82 «історії людей», які були оприлюднені з листопада 2024 — на початок лютого 2025 року в рубриці «Война глазами читателей “Медузы”», щоб виявити, якими у них постають російські окупанти.

«Вау, бахмутський убивця ставить сердечка моїй дворічній доньці»

У листопаді, коли рубрику тільки започаткували, виданню, схоже, писали звичайні росіяни, не пов’язані з війною. Час від часу медіа могло запитувати своїх читачів про те, що вони думають про безпеку польотів над Росією або ж про надання Україні дозволу використовувати по Росії ATACMS. У січні закликали розповісти, чому росіяни йдуть добровольцями на війну. Заповнюючи форму, можна було «вказувати несправжнє ім’я». Також, звісно, показовим є саме формулювання питання: розповісти потрібно саме про «російських добровольців».

Що ж розповіли росіяни?

У цих історіях окупанти постають доволі милими й звичайними людьми. Їхні родичі чи друзі, зрозуміло, характеризують їх із позитивного боку.

От Наталія з Німеччини згадує свого двоюрідного брата, який «був дуже добродушним, але не надто любив учитися». У 2022 році він пішов «добровольцем». Наталія спілкувалася з ним, він телефонував «звідти»: «Ми добре, дуже тепло порозмовляли, бо були дружні в дитинстві. Він сказав, що нещодавно у нього народився син. І тоді я просто спитала його: “Ти не шкодуєш, що пішов туди?». І він мені відповів: «Знаєш, зараз, коли народився син, але я не можу розірвати контракт, шкодую». Приблизно за два тижні цей «доброволець» загинув, повідомляє його сестра.

Якщо не знати всього контексту,  того, як саме росіяни воюють — а більшість російських читачів і не знають або радше не хочуть знати того, — то видається, що йдеться про звичайного собі хлопця, молодого батька, що залишився здатним на теплі почуття.

Ця розповідь публікується на сайті разом із фото наслідків ракетного удару по Кривому Рогу (хто саме завдав удару — у підписі не вказано). Виходить, що українці страждають від війни, але й окупанти — теж.

А ось лист Василіси з Санкт-Петербурга, яка розповідає про свого колишнього чоловіка, який є «чудовим хлопцем». Інколи колишній телефонує їй п’яним, розповідає, що дуже помилився, думає, що його швидше за все вб’ють, і «хоче заповісти свої гроші, отримані на війні, якійсь благодійній організації». Інколи телефонує тверезим, каже, що все гаразд і що не може кинути своїх. «Мені здається, що щасливого життя у нього попереду вже не буде», — завершує свою історію Василіса. Іще один гарний хлопець із добрим серцем, який, виходить, цілком заслуговує на щасливе життя. Цей текст опублікований під хронікою війни з заголовком «Російські військові стверджують, що знайшли рештки мирних жителів у Курській області, з якої тиждень тому були вибиті ЗСУ».

Аліса розповідає про свого одногрупника, який помер «на СВО». Вона згадує про нього як про «флегматичного і спокійного хлопця». Спочатку він ставився до армії, як до жарту, але потім «йому навіть сподобалося»: «Особливо суперечливі відчуття у мене були, коли він ставив сердечка фоткам моєї доньки в інстаграмі, ще перебуваючи під Бахмутом із “вагнерами”. Я весь час думала: “Вау, бахмутський убивця ставить сердечка моїй дворічній доньці”». Справді — «вау».

Дмитро з Оксфорда згадує свого «щуплого шкільного» друга, з яким вони ходили на «Піратів Карибського моря»: «Після кіно ми весь місяць мріяли стати піратами. І хто б міг тоді подумати, що він стане піратом і помре в Україні у 2024-му. Прощавай, друже». За словами Дмитра, його колишнього друга-пірата (не окупанта!) «в штабі накрило ударом HIMARS». Ця історія публікується разом із фото українського військового в медичному стабілізаційному пункті.

Також надрукували лист Людмили з Псковської області, яка на війні втратила сина. До цього він брав участь у російсько-чеченській війні. В Україні його поранили, і вона приїхала до нього у шпиталь, де він більш як місяць був «між життям і смертю»: «Сам такий красивий, молодий, очі сіро-блакитні… Помер не від поранення, а від зараження крові». У кінці листа Людмила повідомляє, що отримала Орден мужності, але він їй не потрібен, натомість потрібен живий син: «Десятки, сотні тисяч оплаканих та оплакуваних синів, чоловіків, батьків, коханих, стерті з лиця землі міста та села, алеї героїв на цвинтарях, що виросли як гриби. Тепер заговорили про перемир’я. Боляче, як же боляче та гірко…» . Ця історія була опублікована у хроніці під назвою «Масований удар українських безпілотників по Росії. Трамп заявив, що це Зеленський не мав допустити війни». Що ж, ця історія цілком вкладається у поширене серед росіян розуміння того, що це не вони все почали, а Україна. І за «сльози» матері окупанта теж, виходить, відповідати Зеленському.

«Усі ці люди вирішили, що їм немає чого робити в мирному житті та краще їм хоча б заробити по-людськи»

Як росіяни пояснюють «Медузе» те, що їхні знайомі та родичі пішли до іншої країни вбивати людей і захоплювати чужі території? Виходить така ж сама картина, як у пісні Джамали «1944», з якою вона перемогла на «Євробаченні»: «Чужинці приходять, заходять у ваш дім, убивають усіх і кажуть: “Ми не винні, не винні”».

Олександра з Санкт-Петербурга розповідає про російських «добровольців», які просто вирішили «по-людськи» (!) заробити, вбиваючи людей. Виявляється, її брата кинула дружина, він страждав, не знав, куди себе подіти — і пішов воювати. Тобто винен не він, а зла дружина, що «пішла до його друга» та «забороняє спілкуватися з дітьми». Ще один її знайомий вийшов із тюрми, не зміг знайти роботу, бо жив у маленькому селі. Родич маминої подруги був «безнадійним алкоголіком» і уклав контракт, «щоб хоч якось виправдати своє існування».

Олександр розповідає про своїх родичів: один воює заради грошей, інший наслухався пропаганди. Про вплив пропаганди пише й Віталій з Ізраїлю. Його знайомий, філателіст, відправився на війну саме через промивання мізків, був поранений та осліпнув. Тепер «плаче щоразу, коли торкається на полицях альбомів із марками, які більше ніколи не побачить».

Анонімний читач із Єкатеринбурга написав про свого небожа, який тричі сидів у в’язниці через наркотики. Пішов через обіцянку амністії, щоб мати «шанс почати нове життя», через гроші та пропаганду, бо хотів «допомогти своїй країні боротися зі злом».

Ірина з Петрозаводська додає ще один мотив для окупантів-«добровольців» — «дурість». Чоловік її знайомої святкував 23 лютого три дні поспіль — і разом з іншими вирішив, що має піти до військкомату, щоб довести, що вони є «справжніми чоловіками». У військкоматі з ними уклали контракт і назад уже не відпустили. Теж, виходить, не винні. Випадково вийшло.

Дмитро зі Свердловської області звинувачує в усьому «авторитарних жінок із дітьми». Вони «відправляють чоловіків на війну, щоб розкішно жити й добитися кращого життя, не працюючи». На думку Мії, її друг — «гарна, чуйна, добра людина, простий такий російський хлопець» — пішов на війну через примус батька. Вона жаліє товариша: «Він дуже схуд, одна шкіра та кістки й величезні чорні очі, сповнені болем. Я дуже боюся запитати його, чи вбивав він людей. Я боюся прочитати“так”».

Про брата, «добру і чесну людину», яка опинилася в «дурній і трагічній» ситуації, яка мала «світлі мотиви», «заплуталась», пише Зіна. Мовляв, була особиста криза, не знав, як із цим упоратися. Він не повернувся з першого ж завдання. Сестра додає, що після того, як брат пішов на війну, вона припинила з ним спілкуватися, бо для неї неприпустимо «підтримувати вбивць». Також Зіна шкодує, що не змогла його переконати.

Про «чорну смугу в житті» окупанта розповідає й Данило з Підмосков’я, який нещодавно «провів у останню путь одного з найкращих друзів, який загинув на цій божевільній володіній (!) операції». Друг війну не підтримував, просто хотів «бути хоча б десь корисним». А «операція» саме «володіна», тобто він один у всьому винен.

Знайомий Олексія з Росії, «нормальний мужик», пішов на війну, бо «захотів чогось нового». До того ж, коли «свої у бійку полізли, стояти в стороні не можна».

Що спільного у цих історіях? Майже ніхто з «оповідачів» не засуджує російських окупантів. Виходить, що гроші, можливість звільнитися з в’язниці, банальне глупство, «особиста криза в житті» — це причини для загарбання й руйнування сусідньої незалежної держави. Практично ніде не зустрічаються думки про те, що ці «нормальні пацани» та «добрі люди» мають понести відповідальність за скоєне. Лише в деяких випадках, як-от із Зіною та Мією, бачимо хоча б якесь засудження подібного вчинку й використання слова «вбивця» щодо окупантів.

А провідна емоція, яка має виникати у некритичного російського читача щодо цих історій, звісно — жалість. Цікаво, як тоді ці численні росіяни, яких «Медуза» вчить жаліти окупантів, відповідатимуть на питання, чи мають військові їхньої країни понести відповідальність за скоєне?

«Я завжди терпіти не міг Путіна, брав участь у всіх акціях протесту… Але зі своїм дипломом прийшов на оборонне підприємство»

Листів самих окупантів «Медузі» знайти не вдалося, проте було декілька «історій» від тих, хто прямо причетний до повномасштабної агресії проти України. Дехто з них розуміє, що зробив щось не так, але все одно продовжує допомагати Росії воювати.

Одна з історій — від Івана, ім’я якому змінили. Він працює на російську оборонку. Іванові подобається його робота, подобається й те, що її може виконувати не кожен, і те, що вона потрібна «для захисту країни, моїх близьких і мене самого». При цьому російський інженер зізнається, що Путіна «терпіти не може», «брав участь у всіх акціях протесту, які міг знайти». Але прийшов працювати саме на це підприємство. Іван пише, що розуміє: він співучасник «грандіозного злочину». Він думав звільнитися, але не зробив цього, щоб врятувати економіку країни. До того ж він «невиїзний», звільнятися «небезпечно для життя», тому він продовжує працювати, хоч і розкаюється в цьому.

А от лист від Олександра, чиновника Міноборони. Як не дивно, він теж «проти Путіна та війни» й «ненавидить убивць Навального». Проте в тому, що він працює там, де працює, винні «Європа та США». Адже Олександр не може вивести свої гроші з Росії в Європу. До того ж він не хоче тікати з країни, бо «йому тикатимуть в обличчя тим, що він окупант». Виходить, можна працювати в російському Міноборони — й теж бути невинним.

Чиновник вважає себе «заручником»: «Я просто заручник у “терориста” (Путіна), а “поліції” (Європі та США) на мене начхати… Від безвиході кручуся гвинтиком у його машині. І вся його машина складається з таких гвинтиків-заручників, яким просто не раді на Заході. А могли би просто дати всім охочим вхід до них, посвідку на проживання, доступ до банку — і половина путінської машини туди б звалила… А через їхню тупизну працюю на благо Путіна. Сподіваюся, вони щасливі зараз», — цим лист Олександра завершується. Опублікований він у хроніці з назвою «При ударі по Ізюму загинули п’ятеро людей». Чому загинули? Виходить, тому що Захід не дав можливість Олександру й таким, як і він, російським чиновникам, жити красивим життям в Європі та не працювати на російську армію.

До таких самих «гвинтиків» системи можна уналежнити й російських учителів, декілька історій яких також опублікували. Ось Марат, учитель географії, розповідає про те, що вчив дітей «моралі, доброті, чесності», але при цьому вже п’ять учнів його школи загинули на «СВО», деякі отримали сильні поранення. Вчитель розповідає про те, що не може «щиро» говорити з колегами на «гострі теми», а також боїться, що учні на нього донесуть. На його думку, з п’ятдесяти колег «не набереться і десятка, хто підтримував би війну». Але заходи на «СВО-тематику» — проводять, хоча «помітно формалізм», «немає щирості у підтримці». Єдина заслуга Марата в тому, що він і ще один колега не здають гроші «на потреби СВО».

Ще одна вчителька з Московської області навпаки розповідає, що в її школі багато хто підтримує російське вторгнення: «Постійно проходять акції на допомогу “СВО”, у колег мелодією дзвінка стоїть пісня “Я русскій”». Батьки і брати дітей — теж на війні. Що робить Ксенія? Вона просто «пішла у внутрішню еміграцію». Хотіла б допомогти донатом «ЗМІ-іноагентам», але боїться. Чому не звільняється зі школи, де виховують майбутніх окупантів? Бо «не бачить себе на іншій роботі». Чим Ксенія відрізняється від вищезгаданого інженера, який працює на російську оборонку? Та нічим. Так, вони проти війни, але ж роботу люблять. Тому продовжують працювати — для того, щоб війна продовжилася.

«Третій рік, як їжачки в тумані, шукаємо і кличемо того, хто прийде нарешті й розповість нам усю правду, пояснить і спробує виправдати весь цей жах»

Усе ж більшість історій, які публікує «Медуза», схоже, надходили від звичайних людей. Які тези тут є найбільш поширеними?

Як правило, росіяни в них виступають проти війни або ж просто хочуть «миру», тобто щоб війна припинилася. Звісно, більшість відкидає будь-яку провину.

Дмитро з Хабаровська взагалі вважає, що «рєбята» з України, які звинувачують росіян у мовчанні, мають приїхати в Москву на Червону площу або ж особисто сказати все Путіну в очі. «Ми звичайні люди, — резюмує він. — Україно, ми плачемо, ми нажахані, ми в щоку й у ступорі. Україно, ми боягузи… але ми не хочемо такого життя. Ми хочемо МИРУ…».

Микита з Москви, який виїжджав після початку повномасштабної війни за кордон, у колективну відповідальність не вірить і не розуміє, чому до росіян там ставляться як до людей «навіть не другого сорту». Олександра пише, що «не пробачить тих, хто прицільно обливає брудом противників  війни… розмазує по них чужі злочини». Олександр пише, що не можна призначати відповідальними тільки росіян: американці й українці також винні. А донатити ЗСУ він не буде, бо в Україні «процвітає корупція».

Час від часу з’являються думки про те, що «всі жертви й усі співучасники». І що співчувати треба усім «по обидві сторони фронту».

У цьому ж контексті росіяни дуже багато пишуть про власні страждання. У когось зменшилося коло спілкування, бо частина родичів підтримує війну. Когось переслідують «жахіття», «ПТСР», хтось «стогне від безсилля», у когось розвинулась «фобія, що в метро можуть прочитати з екрана мого телефона щось заборонене». Хтось у «стресі», хтось лікується від депресії.

Дуже рідко, але все ж зустрічаються і прокремлівські наративи. Пишуть про те, що продовження  війни «вигідне Зеленському». Анонімний дописувач із Якутська не розуміє, чому Захід і США «дозволяють Україні займатися обстрілами Бєлгородської області», а також «дозволили захопити Курську область». «Тут також страждають мирні люди. Але чомусь їхні життя цінуються менше», — пише він.

Проте основне, що об’єднує ці дописи, — це, звісно, пасивність і зізнання в безсиллі. Так, Олена з Москви пише, що «третій рік, як їжачки в тумані, шукаємо і кличемо того, хто прийде нарешті й розкаже нам усю правду, пояснить і спробує виправдати увесь цей жах». Тобто замість одного пахана, який уже не може розповісти Олені всю правду, має прийти інший. І вона готова сліпо йому довіряти. Дехто сподівається, що «Путін з усією силою отримає від когось по носі». Від когось — але від кого?

Артур із Москви пише, що у нього «вкрали» майбутнє. Але хто?

Звісно, ці листи зовсім не є коректною вибіркою, за допомогою якої можна судити про все російське суспільство, зокрема, опозиційно налаштовану до Путіна його частину. Але все ж вони свідчать про те, що ось та сама безпомічність, у якій росіяни зізнаються собі, невміння взяти на себе відповідальність (добре, не у війні, але ж хоча б за майбутнє своєї країни!), якраз і не дадуть росіянам змоги побудувати в майбутньому нормальну країну. Провести чесні вибори. Поважати права людини.

Так, серед авторів листів є ті, хто все ж хоча б якусь провину відчуває і розуміє, що для Росії все так просто не закінчиться. Анна зі Смоленська закликає Україну не віддавати свої території. Олексій пише, що йому соромно бути «етнічно пов’язаним» із Росією. Але і вони теж почуваються безпомічними. Так, вихід Олексія — втекти з країни. Анна також жаліється, що «немає нікого, хто б дав надію на життя у країні без ганьби».

Висновки

Друкуючи здебільшого анонімні «історії людей», «Медуза» лишається вірною своєму принципу змішування фактів і версій або ж, використовуючи лексику її дописувачів, «розмазуванням» версій по фактах. Розміщуючи спогади про «окупантів», редактори видання свідомо чи несвідомо маніпулюють контекстом. Виходить, що хроніка війни, повідомлення про смерті, обстріли та руйнування, яких Україні завдають окупанти, закінчується щемливим текстом про «добродушного» окупанта, який керувався «світлими намірами» та взагалі не винен у тому, що пішов на війну.

Абсолютно так само «Медуза» вчинила під час нещодавньої кампанії, де були використані кадри війни в Україні, — для самореклами. Українці, росіяни, кати й жертви — усі разом, задонатьте нам!

Цікаво, що багато хто із дописувачів «Медузи» не називає війну війною, а вживає різноманітні евфемізми «все це» (тобто нічим не спровоковану повномасштабну війну проти іншої країни), «зателефонував звідти» (тобто з загарбаної території або з фронту). Хтось жаліє «курян», які опинилися в окупації, але не згадує українців, грузинів, молдован, чеченців і численні інші народи, яких намагалася «денацифікувати» Росія. У багатьох узагалі змішані агресор і жертва. «Усі винні й усі жертви» — дуже легко жити в такому світі, де винний не мусить відповідати, бо теж страждав на війні.

Ці листи «Медузи» — приклад того, як із колективної свідомості росіян століттями витіснялися і продовжують витіснятися «неприємні речі», так би мовити, «побічний ефект» загарбницьких війн: геноцид сусідніх народів і воєнні злочини. Завдяки цим історіям, що змішуються з фактами й реальними свідченнями війни, видання підіграє типовій російській інфантильності: можна залишатися дітьми та, спаливши хату сусіда, казати усім, що «воно якось само зайнялося».

Рубрика «Война глазами читателей “Медузы”» — це діагноз. Сучасному «ліберальному» російському сегменту суспільства, саме тим, хто «проти війни», Путіна та «за мир». І самій «Медузі», журналісти й редактори якої не здатні професійно збирати та поширювати інформацію. Збирати й поширювати так, щоб не нашкодити, перш за все, своїй аудиторії, якій треба вміти говорити неприємні речі. Так, їй це може не сподобатися. Але це — в її інтересах.