Тристороння зустріч Трампа з Путіним і Зеленським – це реалізація російського сценарію

Сполучені Штати Америки за президентства Трампа перетворилися зі стратегічного партнера на "рівновіддаленого посередника"Можлива тристороння зустріч Трампа з Путіним і Зеленським – це реалізація російського сценарію. Кремль для того і пристав на переговори з Україною в Туреччині, щоб зрештою вийти на діалог Путіна і Трампа. Для цього вони його й вивчали так довго. І не факт, що для України така зустріч на трьох буде успішна, бо наш простір для маневру визначається тим, що США за пів року президентства Трампа перетворилися зі стратегічного партнера на "рівновіддаленого посередника", який торгує українськими інтересами. Хвилює, що під соусом "якнай­швидшого завершення війни" Трамп ігноруватиме питання територіальної цілісності України. Воно не видається для нього важливим. І тоді "мир від Трампа" буде лише короткочасним перемир'ям.Візити спецпредставників президента США Стіва Віткоффа до Москви й Кіта Келлога до Києва – елементи специфічної логіки, яку варто осмислити. Це не класична човникова дипломатія, як за часів Генрі Кіссінджера, де одна особа виступала посередником. Тут інша модель: Трамп діє як бізнесмен і не довіряє держ­апарату – тому працює з тими, кому довіряє особисто. Віткофф – мільярдер, партнер, близький до Трампа. Келлог – військовий стратег, генерал, його мислення сформоване ще в роки холодної війни. Уся команда Трампа демонструє рудименти тієї епохи, і це треба враховувати. Віткофф і Келлог – дві сторони монети, яку Трамп назвав довірою. Він діє через них, бо вірить їм, а не "глибинній державі" США.На жаль, Україна втратила час. Замість того щоб одразу після виборів Трампа шукати виходи на його команду, ми чекали, що все вирішить візит Володимира Зеленського чи Андрія Єрмака. Це виявилося хибною стратегією. І тепер граємо другим номером, тоді як США – першим. Ініціативу втрачено.Трамп діє як керівник корпорації навіть у питаннях війни, а не як лідер демократії. США вже використовували бізнес-логіку у відносинах із СРСР (в 1930-х допомогли Йосипу Сталіну проводити індустріалізацію, у 1970-х, в період "розрядки", Арманд Хаммер, власник нафтової компанії Occidental Petroleum, був ключовим партнером у будівництві аміакопроводу з Тольятті до Одеського припортового заводу. – Країна). Але нині війна – й ситуація потребує іншого рівня втручання. У першій каденції Трампа в його команді були Помпео, Болтон, Пенс – сильні фігури. Тоді стратегічне партнерство з Україною було реальне. Тепер команда Трампа має вигляд бойскаутів, що заглядають у рот тренеру. Це слабкість, яка не сприяє серйозним рішенням.Перепалки між Трампом та Медведєвим – це частина інформаційної стратегії Кремля, яку готує спеціальна команда. Це спроба втягнути США в певні сценарії. І коли Віткофф їде до Москви після чергової заяви Трампа – це теж продумана гра. Втягнути Трампа в порожню дискусію з Медведєвим – це, по суті, втягнути його в інформаційний туман. Чому порожню? Бо Медведєв не ухвалює рішень. Його заяви – димова завіса, за якою нічого реального не стоїть. Але є нюанс: будь-яке базікання експрезидента завжди сприйматимуть гучніше, ніж репліку пересічного парламентаря. Це медійна закономірність, яку Росія вміло використовує.Важливо наголосити: Трамп – не агент російських спецслужб. Але він – об'єкт рефлексивного управління з боку Кремля. Його не вербували, але вивчали. Російська влада витрачає значні ресурси на дослідження західної політичної системи, на прогнозування поведінки ключових гравців. Вони не просто кепкують з Урсули фон дер Ляєн, згадуючи її освіту гінеколога, а використовують це для формування вигідного для Кремля наративу. І Трамп – один із таких об'єктів. Серед його оточення, ймовірно, є люди, які підштовхують його до рішень, що відповідають інтересам Москви.У західному політичному модусі будь-яка пропозиція перемир'я – навіть часткового – сприймається як жест, на який варто реагувати. Однак ідея "повітряного перемир'я" – пастка. Її реалізація викликає більше запитань, ніж відповідей. Наприклад, відмова від ракетних ударів – це, можливо, зрозуміло. Але чи можна використовувати безпілотники? Чи входять у перемир'я дрони-камікадзе типу "Шахед"? Ці питання неможливо розв'язати без чітких домовленостей і контролю. І саме тому така ініціатива – інформаційна спроба створити ілюзію миру, не маючи наміру його досягати. Це гра на західну чутливість до мирних жестів. Але за нею – ні миру, ні перемир'я. Лише чергова спроба Кремля нав'язати свій сценарій, використовуючи знайомі обличчя, меседжі й маніпуляції.Україна ж не може відмовитися від мирних пропозицій. Відмовитися – значить, мати вигляд жорстких, немиролюбних. Для Заходу мир і перемир'я – природні елементи політичної культури. Але в нашому випадку це маніпуляція. Щоб це зрозуміти, варто хоча б краєм ока глянути на історію Другої світової війни на Західному та Східному фронтах. На них війна тривала в зовсім інших традиціях. Кількість загиблих у Польщі, Білорусі, Україні не йде в жодне порівняння з втратами Бельгії, Нідерландів чи Франції. І це ключ до розуміння того, чому наші реалії не вкладаються в західні шаблони.І саме фактор сприйняття війни має значення. Бо будь-яка війна, хоч яка жорстока, має завершитися миром. І бажано – якнайшвидше. Але тут ми стикаємося з різницею у відчуттях. Є приказка: "Легко переносити зубний біль, коли зуби болять не в тебе". У когось виросло комірне, в когось – ставки за кредитами, а в нас – тисячі загиблих. І це не просто цифри – це життя, яких не повернути.Та все ж Україна не може дозволити собі відмовлятися від пропозицій переговорів. Бо тоді нас почнуть рвати на шматки, звинувачувати в небажанні шукати компроміс. Москва це розуміє і грає на цьому, бо знає, що ми не можемо просто сказати "ні". Саме тому вона застосовує рефлексивне управління – складну технологію впливу, яка базується на прогнозуванні реакцій. Вкидається теза, яка відповідає переконанням Трампа, і він реагує так, як очікується. Це не агентурна робота – це тонка гра на його світоглядних установках. Трамп – не просто політик. Він повернувся до влади після поразки. Йому майже 80, і він сприймає повернення як особисту перемогу. Зрушити його з позицій можна лише складними багатоходовими комбінаціями. І те, що Україна не почала з перших днів після його обрання шукати шляхи до переговорного процесу з його командою, – стратегічна помилка. І перша зустріч Зеленського з Трампом у США була, м'яко кажучи, не надто результативна.Наші еліти мислять у категоріях особистих контактів: побачити, поговорити, домовитися. Але світ працює інакше. Росіяни пропонують: давайте зустрінуться на нижчому рівні, потім на середньому, а вже потім – лідери. І це логіка, зрозуміла західним дипломатам. Вони так працюють. А ми – ні. Ми хочемо одразу до лідера, одразу до рішення. Це методологічна вада, яка походить із моделі нашої офісно-президентської республіки, де все зав'язано на одну особу. Але що більше повноважень концентрується на Зеленському, то більше відповідальності лягає на нього. І це пряма залежність, якої його оточення, здається, не усвідомлює.Чи може Україна грати між США і Європейським Союзом? Теоретично – так. Практично – ні. ЄС не може повністю замінити США не лише через фінансові обмеження, а й через логіку ухвалення рішень. Подивіться, як довго узгоджуються санкції в ЄС. Це реальна проблема. І навіть якщо ЄС хоче діяти рішуче, він змушений враховувати позиції десятків країн. США – інша модель. Там рішення ухвалюють швидше, жорсткіше і мають глобальні наслідки.Тому Україна має працювати з обома партнерами й не плекати ілюзій, що один може повністю замінити іншого. ЄС – важливий, але без США ми не витримаємо. І це треба чітко усвідомлювати, особливо в контексті війни.Передплатити журнал "Країна"