Воюй, мені ж так тяжко

Росія не планує зупиняти агресію, і війна явно не закінчиться без тебе. Хтось це розуміє безпосередньо коло лінії бойового зіткнення, хтось — у тилу. А хтось і досі не зрозумів.

Десь 2023-го мене почало відверто бісити таке ставлення. Хтось на позиціях утрьох, хоча там треба бути удесятьох. Хтось у теплі-добрі, інколи в укриття ходить хіба що. І другі скаржаться першим. Серйозно?

Ось зараз важлива та актуальна тема — без кінця теревенити про переговори. Розмови, само собою, ні до чого не ведуть. Але чом би не навалити по вухах військовому, якому саме цього в житті не вистачало? Чи ще якусь іншу дрібницю, що ніяк не змінює реальність.

Чому послідовники Штірнера не читають Штірнера?

Проте ця балаканина відволікає снайпера від прицілу, мінометника від підвозу БК, піхоту від окопування на новій позиції. Той, хто не опускав руки, може їх і опустити. І не через прильоти, які він уже знає краще за позивні побратимів. Через те, що йому буквально кричать: ти незрозуміло за що воюєш, що ти, а ось у нас тут проблеми!

Кожен пост у соцмережах. Кожна переслана «новина» про наближення миру чи черговий скандал у тилу — це як зайвий шум у вухах бійця. Від цього й беруші не врятують.

І не треба думати, що солдат від усього цього ізольований. Хіба що він сирота без друзів і родини, але таких — одиниці. У всіх є сім’я. Близькі, які переказують новини, діляться «аналітикою» з фейсбуку чи тіктоку. І цей потік інформації лягає на плечі тих, хто і так щодня ризикує життям.

Про НАБУ, Гуріна та армію.

Коли ти сідаєш бійцю на вуха зі своїм ниттям, подумай, що ти робиш. Йому і без того несолодко — обстріли, нестача людей, утома. У нашій чудовій державоньці все це накопичується роками. Ти можеш розказати йому про черговий провал влади чи як тебе дістала корупція, і він, може, чемно вислухає. Але що далі?

Його проблеми не розв’язані. Ба більше, про них узагалі не прийнято говорити. Чомусь ніхто не каже, що відсутність ротацій — це не просто погано, а критично погано. І що треба набирати людей до війська, а не дарувати їм виїзди в 22 роки. Ні, такі проблеми чомусь не хвилюють наше суспільство. Про це солдату не кажуть на вушко.

Є інші проблеми. Більш важливі, ніж війна. Тож треба їх накопичити та вивалити на людину, чий МПЗ уже четвертий рік тримається виключно на енергетиках. Я такі розмови, наприклад, не терплю. Однак знаю більш добрих людей, які пропускають оцю маячню через власне серце. Наче там своїх проблем мало.

У кращому разі солдат просто пропустить це повз вуха. У гіршому — відчує себе майже трупом, ніби причин опустити руки і без того мало. Ну то навіщо лити цей негатив у вуха воякам? Щоб твій друг, брат чи син проморгав FPV біля свого бліндажа? Чи щоб молодий пацан, якому і так зірвало дах від війни без ротацій, дійшов до ручки і пустив собі кулю в лоб?

Чи, може, треба рішення? Щоб боєць кинув усе, пішов у СЗЧ, поїхав розбиратися із чиїмось проблемами, а потім опинився у в’язниці чи іншій частині, бо йому хтось поскаржився, як усе погано?

Я перевіряв: ніхто не відволікає пожежника, коли він гасить полум’я. Не виливає душу лікарю, який зашиває пораненого після обстрілу. Там люди якось розуміють, що їхні емоції тільки заважають. Але воякам — можна.

Нехай слухають, як у тилу всі «переживають» за країну, як влада геть усе провалила, як партнери не такі вже й мужні. І це, звісно, страшенно допомагає воювати. Бо ж навколо одні правильні ініціативи, геніальність керівництва і жодних проблем, правда? Не вистачає тільки твоєї рефлексії в телефонній трубці. Щоб боєць остаточно зрозумів, за що він там стоїть.

Треба хоч іноді думати, до чого призведуть сказані слова. Хочеш виговоритися — розкажи комусь поближче, сусіду чи колезі. Не тому, хто дивом тримає фронт. Є місця, де і без твого ниття вистачає негативу — від нестачі боєприпасів до думок про те, чи вийде дожити до завтра.

Є й інша ідея. Боєць вислухає, покиває, а потім вивалить у відповідь усі свої переживання — про те, як утратив побратима, як не спав тиждень, як бачив, що від людини залишилося після прильоту. Та щось мені підказує, що тоді цивільний співрозмовник сам не витримає.

Все-таки у чомусь Камю був правий.

Більшість військових недоговорюють, коли спілкуються з рідними. Вони тримають у собі найгірше, щоб не травмувати вас. І що, ти хочеш, щоб вони виклали все? Щоб ти отримав нервовий зрив від їхньої правди? Сумніваюся.

Люди в тилу переоцінюють свої проблеми і недооцінюють те, що відбувається на фронті. Для когось біда — це черговий скандал у владі чи підвищення тарифів. А для бійця біда — це коли немає ким його міняти, і тому він не має відпустки. Коли боєприпаси закінчуються швидше, ніж привозять нові, коли побратим гине через брак людей.

І коли ти ллєш йому у вуха своє невдоволення, ти не просто відволікаєш — ти додаєш йому тягар. Кожне сказане слово впливає на тих, хто тримає нашу країну. І якщо ти думаєш, що твої скарги допоможуть, подумай іще раз.

Боєць не може вирішити всі твої проблеми. Але твої слова можуть зламати його. І коли фронт не втримається через брак людей чи моралі у ще живих воїнів — не питай, чому так сталося. Подивися в дзеркало, живучи в еміграції. Відповідь буде і там також.