Війна, якої не мало бути?

Напруга між Сербією та Австро-Угорщиною стало одним із факторів, що призвели до Першої світової війни. Про тир у Сараєво знають усі. Та як так вийшло, що пов’язані між собою держави спочатку стали менш пов’язаними, а потім узагалі пішли косити одне одну?

Конфлікт був неминучий через накопичення політичних, економічних і військових суперечностей. Австро-Угорщина була багатонаціональною імперією, де внутрішні етнічні конфлікти ускладнювали єдність. Однак цей проект був привабливий для інших.

Якщо ти у складі Австро-Угорщини — матимеш свій парламент, самоврядування на місцях, та й житимеш у непоганій державі. Хто не вірить, нехай почитає біографію Івана Франка й порівняє з його однолітками в Російській імперії. Чудовий проект, насправді. І не подобатись він може тільки тим, хто в нього хотів певні території забрати. Бо як забрати, якщо місцевих усе влаштовує?

Далі йде перелік, чому війни не мало бути. Обидві держави мали такі ешелони внутрішніх проблем, що начебто до першого пострілу не мало дійти в принципі.

Поки у Відні уряд чув вимоги автономії від угорців, чехів, словаків і південних слов’ян — всі ці нації не збирались ставати незалежними. І нехай політична система, заснована на компромісі між елітами, була громіздка. Нехай стратегічні рішення часто гальмувалися через розбіжності між Віднем і Будапештом. Усе працювало. Навіщо воювати, коли все працює?

Наш автор приніс щось цікаве та історичне.

Сербія на початку 1914 року була молодою державою з амбітними цілями, зокрема створенням «Великої Сербії». Проте й вона мала нестабільність, що ускладнювала підготовку до війни. По-перше, серби вже навоювались у двох Балканських війнах.

По-друге, уряд Ніколи Пашича мав обмежений контроль над радикальними групами на кшталт «Чорної руки», які й просували агресивний націоналізм. Організація включала високопоставлених вояків та діяла автономно. Це не могло не створити напругу між цивільною владою й армією. Частково її погасить бунт зі зміною правлячої династії, але така проблема не зникає через бажання спустити пар.

Австро-Угорщина мала більш розвинену економіку, ніж Сербія. Індустріальні регіони в Австрії та Чехії. Відень як фінансовий центр. Аграрний потенціал, будете сміятись, в Угорщині (так, колись там навіть працювали). Імперія дійсно залежала від імпорту сировини, але технологічна перевага давала змогу ту ж Сербію щедро кредитувати. Ну ось вам, дві держави пов’язані фінансово.

Сербська економіка була слабкою та виключно аграрною. Балканські війни виснажили її: частина ресурсів ішла на військові кампанії, а інфраструктура не розвинулась. Натомість збільшилась площа держави, що потребувало більшого контролю. Залежність від експорту сільськогосподарської продукції, зокрема свинини, робила Сербію вразливою до економічного тиску.

Армія Австро-Угорщини була чисельною, але погано організованою. Навіть різні частини мали різний камуфляж, що в сучасних умовах виглядає якимось цирком. Додайте сюди етнічну різноманітність. Вона створювала проблеми з дисципліною та командуванням: солдати часто не розуміли офіцерів через мовні бар’єри.

Сербська армія була загартована у Балканських війнах, але виснажена. Їй бракувало сучасного озброєння, боєприпасів і логістики. З одного боку, залежність від військової допомоги впиралась у вельми братську Росію. З іншого, ця братська допомога робила сербів уразливими до перебоїв у постачанні.

Стільки проблем. Ну як тут воювати? Відповідь: мовчки.

Шпигуни йдуть по музеях, усе в порядку.

Австро-Угорщина, яка не мала хорошої армії, вирішила офіційно анексувати Боснію, де й так перебувала на пташиних правах. Сербія, чия армія також не тягнула потрібні запити, вирішила активізуватись.

Перед тим Австро-Угорщина, яка не мала хорошої армії та тримала в руках повідок від сербського ошийника, зробила інший геніальний учинок. Вона перекрила доступ на свій ринок для сербської свинини. Потім це назвуть «митною війною» 1906–1911 років.

Якби Австро-Угорщина не наламала дров щодо армії та економічного важеля впливу, все у неї було б добре. Вона зробила те, що йшло у розріз із думками сербських націоналістів: дала розширені права своїм автономіям. Це вже було як серпом по думках про «Великосербію». І логічно, що після такого серпа треба контролювати опонента.

Аби не з дірочкою.

Бо яке тут об’єднання пригнічених Австро-Угорщиною сербів, якщо те саме пригнічення потроху виходило з чату? І все завдяки ерцгерцогу Фердінанду.

І ось маємо: дві держави, жодна з яких реально до війни не готувалась. Дві держави, одна з яких заради піару втратила реальні важелі впливи на другу. І саме ці дві держави мали на своєму боці більш сильних союзників, яким довелося впрягатись у велику війну (хоча не будемо брехати, ніби вони самі були дуже-дуже проти).

Далі була війна, якої начебто не мало бути. Бо всі навколо казали: «Еге-гей, двадцяте століття! Яка війна може бути у цей золотий час гуманізму? Як можна воювати, коли пан Нобель вигадав динаміт, найруйнівнішу річ у світі? Ми що, самогубці?».

А потім було те, що всі знають, навіть якщо намагаються забути. Хороша військова драма у двох актах. Навіть і невеличким антрактом. Якщо хтось хотів почути експертні висновки, нехай ще раз перечитає текст — вони тут просто зайві.