"Таких уже не зустрінеш. Він просто любив життя і людей"

Був першим закарпатцем, якого призначили на господарську роботу республіканського масштабуБатько зі своєю матір'ю народилися в один день – 9 серпня – в селі Ромочевиця на Закарпатті. Проте 1906 року, коли народилася бабуся, воно було у складі Австро-Угорщини, а 1930-го, коли з'явився батько, – автономним краєм Підкарпатська Русь, що входив до ­Чехословацької Республіки. Дід із 12 років був сиротою, ми нічого не знаємо про його родину, а бабусю з 7 років виховувала тітка. Її батько на початку XX століття поїхав на заробітки в Америку – працювати на вугільних шахтах. Там загинув. Його дружина, моя прабабуся, поїхала забрати тіло чоловіка, але почалася Перша світова війна – і вона не змогла повернутися.У 1930-х у батьковому селі діяла народна школа, куди діти йшли з 5–6 років. Дитинство батька, як і в багатьох селянських дітей краю, було не з легких. Більшість учнів не могла довчитися до четвертого класу. Але тато був наполегливий і не полишав навчання.Після ліквідації незалежності Чехословаччини в Закарпатті проголосили повну державну самостійність Карпатської України. Однак незабаром, у березні 1939-го, зайшли угорські війська. Тато розказував, що він із хлопцями пас корів, коли на пагорбах почалася стрілянина. Усі полягали на землю, біля них швидко з'явилися вояки. Потім з'ясувалося, що краєм заволоділи угорці.У народній школі, крім Закону Божого, математики, географії, фізики та хімії, почали вивчати історію Угорщини й угорську мову. Був урок гігієни, на якому вчили, зокрема, догляду за дітьми. Також викладали музику, рукоділля для дівчат, гімнастику, мистецтво. Окремим предметом вважалася каліграфія. У батька на все життя закріпився каліграфічний, навіть художній почерк.Після закінчення народної школи батьки хотіли, щоб їхній єдиний син залишився в селі, але класний керівник радив віддати здібного учня навчатися далі. Так батько вступив до Королівської державної угро-руської гімназії в місті Мукачеві.Вимоги в гімназії були високі, й самі викладачі мали наукові звання. До учнів зверталися на "ви". Таке гідне ставлення до молоді тато перейняв у вчителів на все життя. Після завершення навчання гімназисти отримували атестат зрілості – свідоцтво-характеристику, яке давало право вступати до будь-якого європейського вищого навчального закладу.Навчання в гімназії було платне. Водночас система добору була жорстка: якщо в учнів протягом перших двох років навчання було майже 30 відсотків трійок, їх направляли до училищ для вивчення робітничих професій. Якщо гімназисти мали відмінно з поведінки, а з якогось предмета незадовільну оцінку, то за згодою батьків могли залишитися повторно в тому ж класі з більшим розміром сплати за навчання. Проте, якщо оцінка з поведінки була незадовільна, учнів відраховували незалежно від успішності та соціального стану батьків.Спочатку вартість була для всіх однакова, але потім якщо дитина мала високий бал успішності й була з малозабезпеченої сім'ї, то могла вчитися безкоштовно. Так батько в другому і третьому класах не оплачував ­навчання. Щоб він міг вступити до гімназії, батьки продали теличку. Це як сьогодні продати квартиру.Гімназію тато закінчив із високим балом – 4,8 за найвищого 5. Це були важкі післявоєнні роки і складно було вирішити, куди йти далі. Але якось він зустрівся з другом, який уже два роки навчався в новоствореному Львівському лісотехнічному інституті. Батько розумів, що це перспективний напрям, до того ж це було найближче місце від батьківського дому. Так 1948 року він вступив на лісоінженерний факультет Львівського лісотехнічного інституту. Закінчив навчання, працював майстром, а потім шість років головним інженером Мукачівського меблевого комбінату. Відтак йому запропонували організувати в місті й очолити філіал Українського інституту з проєктування меблів і столярних виробів "Укрдіпромеблі". За три роки з нуля він створив організацію, де працювали 130 осіб, 80 відсотків яких мали вищу спеціальну освіту.Якщо батько чимось займався, робив це досконало. Коли працював на посаді головного інженера Мукачівського меблевого комбінату, відчув, що йому не вистачає знань про технологічні процеси. Тому звернувся в Міністерство вищої і середньої освіти з проханням надати можливість отримати ще одну споріднену спеціальність. На той час це був унікальний випадок. У лісотехнічному інституті тато здобув другу вищу освіту за напрямом "Механічна обробка деревини" і став першим випуск­ни­ком-лісотехніком, хто вивчився за двома суміжними спеціальностями. Тепер він знав усі процеси від А до Я.Батько був правдолюб. Розповідав, як 1959 року виступив на пленумі Закарпатського обкому партії з критичними зауваженнями щодо стану справ у меблевій галузі. Коли вони поверталися автобусом з наради, поруч уже ніхто не сидів. Усі вважали, що його мають звільнити, а міське начальство почало косо дивитися на "вискочку". На пленумі була й секретар ЦК КПУ Ольга Іващенко, яка запам'ятала сміливого керівника та зрозуміла, що його висновки обґрунтовані. За її поданням батька рекомендували на посаду головного інженера Головуправління лісової деревообробної і целюлозно-паперової промисловості та лісового господарства Українського ­раднаргоспу. Отже, від 1960 року він уже працював у Києві. Був першим закарпатцем, якого призначили на господарську роботу республіканського масштабу.Після реорганізації раднаргоспів у систему галузевих міністерств від 1965 року понад 20 років працював заступником міністра лісової і деревообробної промисловості. Батько пишався тим, що створював унікальні комплексні лісові підприємства в наших Карпатах. У системі нараховувалося понад 560 підприємств і організацій, де працювало понад 450 тисяч людей.Багато було зроблено й у соціальному напрямі. Майже розв'язали проблему із забезпечення житлом. Усі великі й середні підприємства мали дитячі садки й літні табори, пансіонати, будинки відпочинку, навіть санаторії або відповідну частку у профспілкових оздоровчих закладах, медичні пункти з постійним терапевтом і медсестрою, що того часу було майже дивом. Гінеколог щокварталу проводив диспансеризацію, щороку виїзна бригада на підприємстві проводила обстеження грудної клітки всіх працівників. Також функціонували палаци або будинки культури з колективами художньої самодіяльності, спортивні заклади, майданчики й відповідні команди.Тричі батькові пропонували посаду заступника міністра лісової і деревообробної промисловості СРСР. Відмовлявся. Любив Україну, вболівав за справу свого життя саме в рідній країні.Батьки прожили у шлюбі 67 років. Познайомилися на Мукачівській меблевій фабриці, куди маму направили працювати старшим майстром після технікуму. Якось хтось із колег сказав їй жартома: "У нас головний інженер – холостяк". А мама, гостра на язик, відповіла: "Ну, то буде мій". Так і сталося. Коли батьки переїхали до Києва, мама вирішила, що їй потрібно продовжувати освіту. Вона заочно закінчила інститут, працювала в Торгово-промисловій палаті експертом меблевого виробництва. Батько переживав, щоб ніхто не думав, що допомагає дружині в кар'єрі. А мама все життя доводила своїм розумом, уміннями і працелюбністю, що всього досягає сама. У нас було табу: ніколи не користувалися преференціями рідних. Ми з братом знали, що батькова посада – це не наша заслуга й ми маємо самі наполегливо вчитися.Тато все життя навчався, прищеплював уміння розбиратися з будь-яким питанням до основи. Працюючи на посаді заступника міністра лісової та деревообробної промисловості й маючи дві вищі освіти, ступінь кандидата економічних наук, він навчався на вечірньому відділенні керівних кадрів республіканських міністерств і відомств. Займаючись науковою діяльністю, батько долав чимало труднощів – тоді не схвалювали, коли керівники намагалися захистити дисертацію. Напередодні захисту один його колега розповів, що міністр, секретар парткому й окремі члени колегії не в захваті від його рішення. Захист був під пильною увагою, утім з точки зору наукової і практичної складової був блискучий.Батько завжди був на роботі – о 8-й ранку виходив із дому і за 5 хвилин до 9-ї вечора повертався. За працелюбність і наполегливість його називали бульдозером. Сумлінної праці вимагав і від інших. Це не всім подобалося. Та, коли на 94-й день народження він прийняв понад 200 дзвінків із привітаннями, то це багато про що свідчило. Але й тато ні про кого не забував: якщо він із людиною десь перетинався, одразу записував день народження в записник і всіх вітав. До нього зверталося безліч людей, допомагав кожному – із на­вчанням, пошуком роботи, роз'ясненнями чи порадами. Таких уже не зустрінеш. Він просто любив життя і людей, прощав навіть своїм ворогам.Якщо справа стосувалася його зони відповідальності, тато ніколи не перекладав вину на підлеглих. Якось біля його рідного села сталася трагедія: машина меблевого комбінату зіткнулася з пасажирським автобусом, загинули люди. Дізнавшись про це третього дня, він, не погоджуючи з міністром, перервав відрядження і виїхав на Закарпаття. Наполіг на ретельному розслідуванні. З'ясувалося, що водій автобуса також міг запобігти аварії. На колегії батько відкрито заявив: "Я не уникаю відповідальності, але вона має бути справедлива". Він боровся не за себе, а за водія меблевого комбінату, на якого намагалися покласти всю вину. Родичі загиблих підтвердили, що водій автобуса перевищив кількість пасажирів і не врахував перешкоди. Батькове вміння брати відповідальність і захищати підлеглих робило його винятковим керівником.У 1990-х ухвалили рішення про реорганізацію, а швидше – ліквідацію лісокомбінатів. Як могла сприйняти це людина, яка вклала в їх організацію і високоефективну роботу стільки сил? Звісно, був категорично проти. Відчував, що це робиться для того, щоб зруйнувати лісокомплекси в Карпатах, які добре функціонували й були взірцем навіть для Європи. Щоб не бути причетним до цієї брудної справи, написав заяву про звільнення. Це було 1992-го.До останнього дня життя він уболівав за галузь, консультував колег. На батьковому робочому столі й досі розкладені теки з примітками. Йому боліло. Він з однодумцями берегли ліс і насадження, а в подальшому все бездумно нищилося. Те, що можна було переробляти в Україні і продавати як вироби, на жаль, вивозили сировиною. Він розумів, скільки шкоди завдано лісовій галузі.Після звільнення з Держплану батько більше не працював, хоч йому пропонували різні посади. Але водночас він не міг сидіти на місці. На дачі почав вирощувати городину. Трудився з тою ж наполегливістю бульдозера. Його город завжди був зразковий.Тато любив риболовлю і футбол. Ми із сім'єю по вихідних ходили в кіно і театр. У нас була розкішна домашня бібліотека. У нашому домі завжди було гостинно. Мама чудово куховарила й завжди дивувала гостей щедрим столом. Проте в неділю тато міг щось приготувати. А якось він відправив нас із мамою на відпочинок, а сам консервував огірки та помідори. Потім жартома всім розповідав, який він кулінар. У нього було чудове почуття гумору.Він любив та цінував родину. З великої родини Дурдинців у Києві поруч завжди був двоюрідний брат Василь Васильович Дурдинець, видатний державний діяч. Вони часто зустрічалися, аналізували помилки та будували плани на майбутнє, разом раділи успіхам та допомагали один одному у складні життєві моменти.Батько та мама були з багатодітних сімей. Усі наші родичі завжди допомагали одне одному. Тато любив, коли за столом збиралася велика родина. Він хотів, щоб діти, онуки та правнуки жили за Божими заповідями, яких навчили його мама та батько.Тато часто казав: "До тебе з каменем, а ти з хлібом", "Можеш допомогти – допоможи. Не можеш – не заважай", "Найкращий відпочинок – це зміна діяльності", "Треба бути вірним своїм принципам і жити за Божими заповідями". Він умів дослухатися до людей, які мають досвід, і ніколи не забував своїх учителів. Любов до ближніх та життя, щирість, відповідальність, чесність, справедливість, працелюбність, уміння пробачати були його найяскравішими рисами.