Владика Андрей на гойдалках історії
Митрополит Андрей Шептицький прожив 79 років і його життя цілком підпадає під визначення життя праведника. Зрештою, авторитетний і впливовий священник — тут і далі російські не маються на увазі, хоча згадані будуть, — та ще й очільник української греко-католицької церкви за визначенням праведник. Але до п’яти останніх років його праведного життя цілком докладається слоган «щось пішло не так». Не доживши до завершення Другої світової лише дев’ять місяців, Владика так і не отримав можливості власноруч поставити крапку в історії, яка трапилася з ним, даруйте за тавтологію, через плин історії середини ХХ століття.
Андрей Шептицький на сконі літ опинився у вирі подій, котрим з огляду на свій високий статус мусив дати оцінку не лише публічну, а й однозначну. І тут мимоволі потрапив у пастку, яка дотепер виходить боком, коли йдеться про гідну оцінку цієї, без перебільшення, масштабної постаті в історії церкви, України, Другої світової війни та загалом світової історії. Водночас правильні акценти щодо оцінки дій Владики, розставлені, зокрема, у новому документальному фільмі Наталки Пономарів «Шептицький. Між війною та вірою», прем’єру якого анонсувало Суспільне, якщо вже не є, то неодмінно стануть предметом для маніпуляцій в руках тих, хто оперує аргументом «не все так однозначно».
Спершу — невеличкий екскурс у минуле різної часової тяглості. Фільм «Владика Андрей» (2008) став єдиним кінопроєктом, який профінансувало Держкіно роком раніше і першою стрічкою Олеся Янчука, знятою державним коштом. Бо попередні — «Голод 33», «Атентат», «Нескорений» і «Залізна сотня» режисер створив коштом меценатів. Але, як і попередні, байопик про Андрея Шептицького, роль якого виконав нині покійний Сергій Романюк, один із найпотужніших українських акторів, широкого та навіть обмеженого прокату не мав. Точніше, пригадаю лише один прокатний тиждень із єдиним сеансом серед білого дня. Тож не можна стверджувати, що широка українська громадськість поінформована про цю постать бодай засобами масового кінематографа, а саме до такого сегмента належать історичні стрічки.
Натомість можна стверджувати інше: за часів СРСР не лише широка українська, а й загалом широка громадськість про митрополита Шептицького поінформованою була. Він як персонаж з’являється у фільмі Валеріана Підпалого «Таємниці Святого Юра» (1982 рік, студія імені Довженка), і на екрані українського митрополита втілив російський актор Сергій Полежаєв (до речі, він до того вже встиг зіграти царя Миколу Першого, двічі — маршала Конєва, Поскребишева, особистого секретаря Сталіна і терориста Бориса Савінкова). Дія відбувається під час Першої світової війни.
За сюжетом, Шептицький доручає молодому українцеві, хорунжому австрійської армії, охороняти свої архіви. Між іншим, там не сказано і не могло бути сказано, що український військовий, ще й хорунжий тогочасної австрійської армії — це військовий легіону Січових Стрільців, добровольчого формування українців у лавах австрійського війська. А січові стрільці формували свої підрозділи з наміром воювати саме з російською армією та Росією загалом. І ось цей неназваний січовий стрілець, із цікавості вивчаючи архіви Шептицького, знаходить там зраду: декларований намір митрополита назавжди пов’язати Україну з Австро-Угорщиною. Таким чином, Андрей Шептицький показаний зрадником українського народу, і в кінотеатрах це кіно подивилося 6 мільйонів глядачів. Не лише в Українській РСР. А потім ще по телевізору крутили.
Раніше той-таки Валеріан Підпалий зняв на студії Довженка ще одну, як маркували, атеїстичну стрічку — «Спокута чужих гріхів» (1978). Про Шептицького там нема нічого. Зате є загалом про зрадницьку уніатську (греко-католицьку) церкву, яка «зрадила вірян» і «переметнулася на службу до нацистів». А оскільки церкву очолював Андрей Шептицький, посібником гітлерівців він визначається за замовчуванням. На цьому наголошував і десять років після виходу стрічки міністр культури Української РСР Сергій Безклубенко. Волею долі — той самий, від якого залежала доля першого фестивалю «Червона Рута».
Отже, владика Андрей радянськими ідеологами розглядався й популяризувався засобами масової культури як ворог не лише радянської влади, а й українського народу. Посібник німецьких окупантів і колаборант.
У фільмі Наталки Пономарів показано інший бік медалі. А саме: крило ОУН (Б) теж конфліктувало з Шептицьким. Очільники 30 червня 1941 року прийшли до Владики по благословення перед проголошенням Акту відновлення Української Держави. Але, отримавши підтримку, все одно сприймали Шептицького як спільника гітлерівців. Забувши чи не зваживши на те, що кількома роками раніше він назвав радянський режим тоталітарною сектою — а священник, поза сумнівом, знався на питанні.
Фільм «Шептицький. Між війною та вірою» не дає відповіді на, здавалося б, однозначне питання, чи був митрополит зрадником і, якщо був, то кого зрадив. Радянські, а зараз російські ідеологи просувають відносно Шептицького «бандерівський» наратив, згідно з яким «бандеро-нацисти» були на службі німецьких окупантів та як складову цієї служби вважали знищення євреїв. Хоча в самій Росії 2010 року виходить фільм Володимира Хотиненка «Піп» — був і в нашому прокаті, — в якому, за сюжетом, отець Олександр (Сергій Маковецький) під час німецької окупації йде на співпрацю з німцями, аби допомагати людям. Показово, що виробництво стрічки фінансував «Газпром», благословив патріарх Алексій Другий і патронували Володимир Путін і Дмитро Медведєв. Ба більше: отця Олександра судили за колаборантство, але потім — реабілітували. Отак. Російським попам із німцями співпрацювати задля благої справи можна. Українським митрополитам — зась.
Автори «Шептицького…» поступово зміщають акценти, зосереджуючись на безпомильно праведній діяльності Владики в згаданий період: він особисто брав участь у порятунку євреїв. Це була ризикована, по суті підпільна діяльність. Завдяки зусиллям Андрея Шептицького врятовано від смерті понад сто єврейських чоловіків, жінок і дітей. На позір же він закликав паству до упокорення німецькій владі, але 1939 року ці ж самі заклики звучали й щодо влади радянської. Ідейний противник терору, війни та насильства, Шептицький не зміг переламати себе на сконі літ, і це цілком зрозуміло.
«Шептицький не просто пережив складну епоху, а зумів лишитися в ній людиною з чіткими орієнтирами. Хтось, можливо, вперше відкриє для себе Андрея Шептицького. І це теж буде нашим успіхом», — коментує свою роботу Наталка Пономарів. На виході під фінал виглядає: це справді так. Просто чіткі орієнтири священника з непохитними моральними принципами зіграли з ним для нащадків злий жарт. Ось тут місток до сьогодення: нині чимала кількість світоглядно — звісно, йдеться про українськість, — сформованих сучасників попри війну та нібито однозначне розуміння друзів і ворогів усе ж лишаються на схожих гойдалках. Проблема — в необхідності стати на якійсь бік у політичному й військовому протистоянні, водночас зберігаючи себе.
Подібні спроби неодмінно призводять до внесення в якийсь список ворогів. Це вже двадцять років видно на прикладі нині покійного співака Андрія Кузьменка (Кузьма Скрябін). Припускаю, що ще років із п’ятдесят триватиме суспільна дискусія: Кузьма — талановитий, але він покидьок, бо підтримав Януковича, але він не міг не підтримати, бо заробляв гроші, але ж це криваві гроші… Ну, і так далі. Андрей Шептицький назвав російський більшовизм сектою та сповідував відверто антиросійську риторику — слава. Закликав вірян упокоритися російській окупації — ганьба. Підтримав Бандеру в справі відродження української державності — слава. Розказав усе німцям, не ставши поруч із Бандерою, — ганьба. Рятував євреїв, ризикуючи життям — слава. За це не може називатися Праведником Світу, бо ж не був у публічній опозиції до Гітлера, — ганьба.
Звісно, глядачі самі мусять шукати для себе відповіді, як ставитися до постаті Андрея Шептицького. Але те, що він був і лишається постаттю, яка має вплив і посмертно — зафіксований авторами стрічки факт. Як зафіксований цей вплив і авторами інших, названих вище пропагандистських фільмів. Росія скоро як сто років намагається посварити Україну з Владикою Андрієм. Фільм «Шептицький. Між війною та вірою» доводить: поки що це виходить у нашого ворога поганенько.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

