Дві котлети для Миросі: Як живе дівчина з інвалідністю після мобілізації батька
Дві котлети для Миросі: Як живе дівчина з інвалідністю після мобілізації батька

Дві котлети для Миросі: Як живе дівчина з інвалідністю після мобілізації батька

У квітні цього року ми писали про складну ситуацію, у якій опинилася 21-річна Мирослава з Горішніх Плавнів. Зараз дівчині вже 22 роки, але вона на все життя залишиться дитиною через важкі ментальні та розумові розлади. Змалечку від дівчинки відмовилася мама. Доглядав, вчив, пестив дитину тато. Сім’ю підтримувало місцеве товариство дітей-інвалідів «Ніжність», і вони - батько й донька - почувалися по-своєму щасливими. Але… у квітні цього року Віталія мобілізували. Як живе Мирослава і чи є у неї надія повернути татка - цікавилася журналістка Коротко про.

До опікунства ще довгий шлях

Зараз у житті Миросі світле віконечко - батьків друг, дядя Саша, на тиждень забрав її до своєї сім’ї на дачу, де багато зелені, квітів і не так важко переноситься літня спека. А до того вона більше трьох місяців вчилася засинати і прокидатися самотньою у міській квартирі. Як не старалися допомогти цій сім’ї, але скасувати мобілізацію татка не знайшли можливості. Бо - не порушений закон.

Свого часу Віталій згодився на ІІІ групу інвалідності для доньки, хоча були всі ознаки ІІ групи. Згодився, бо мріяв навчити Миросю якогось фаху, що виявилося неможливим. Тепер же він не має права ні на відстрочку, ні на звільнення за сімейними обставинами.

Єдиний вихід, і цим зараз займаються юристи, це позбавити дівчину дієздатності, щоб Віталій міг оформити опікунство. Але до того ще довгий шлях.

- Перший суд уже був - ухвалили витребувати у психіатра документи Мирослави і відправити на медико-психіатричну експертизу, - розповідає керівниця ГО «Ніжність» Ганна Травінцева. - Обстеження призначили аж на 10 жовтня.

Зараз Віталій уже в діючій армії. Коли був на навчальному полігоні, йому доручили опікуватися кількома курсантами з розумовою відсталістю. Всі знали і шанували його понад 20-річний досвід роботи з таким діагнозом. Чим займається зараз, друзі не знають, та й не дуже воліють знати.  Всі дякують Богу, що командир дозволяє батькові підтримувати постійний контакт з донькою. Мирослава може обслуговувати себе сама у найпростіших речах - одягтися, прийняти душ, поїсти. Але не може сама приготувати їжу і забуває виконувати прості завдання.

Частунок від месьє Паскаля

- Щоранку та щовечора Віталій дзвонить Мирославі, щоб випила пігулки. В обід дзвонить, щоб пішла до нашого клубу і не спізнилася. Потім - щоб помилася. І так весь день, - продовжує розповідь Ганна. - Через переживання за доньку з ним навіть працює психолог.

Дивлячись, як мучиться 48-річний чоловік, побратими радять йти у СЗЧ. Але Віталій усвідомлює, що за це може отримати 7 років в’язниці, і обіцяє терпіти.

На щастя, Мирося не зовсім сама. Увагою і піклуванням її оточують члени ГО "Ніжність", сусіди, знайомі Віталія - хто може, той і приходить. А вечори дівчина проводить в клубі, що діє при товаристві «Ніжність» і де вони завжди бували з татком.

- Спершу їжу для Миросі готували наші мами і приносили додому. Але це була не одна, наприклад, котлета, а цілий судок, ще й млинчики. Дитина є дитина - забувала покласти в холодильник, було таке, що вже боролися з отруєнням. Тому збудували інший графік.

Вихід знайшовся завдяки месьє Паскалю - благодійнику «Ніжності» із Франції. На рахунок ГО він поклав гроші, за які Мирося купує щовечора дві котлети в кафе біля дому. Хазяйка закладу додає до котлет  якийсь гарнір. Вечеряє дівчина в «Ніжності» о 16.00 разом з іншими дітьми. А пакунки з готовою їжею відносить додому і їсть на сніданок. В обід може перекусити консервами або чимось, що не швидко псується.

Своє 22-річчя Мирослава святкувала без татка. Фото: ФБ ГО «Ніжність»

Соцпрацівник для миття підлоги

Дві котлети нагадують їй про тата, який завжди смачно готував. Вона дуже сумує за Віталієм і просить його повернутися, бо самій їй страшно, а чужі люди вже набридли.

- В дощ Мирослава боїться виходити з дому, бо може застудитися і нікому буде лікувати, а ще боїться вмерти вночі сама. Я вожу її до психіатра і невролога, купую ліки, одяг. Мені пропонували віддати дівчину у психоневрологічний інтернат, але тато не хоче.  І директор того інтернату не радить везти 22-річну дівчину до різностатевих дорослих з вадами інтелекту, - каже Ганна Травінська.

Взагалі до інтернату Мирославу і не повинні брати з її ІІІ групою. Вважається, що такі люди цілком здатні обслуговувати себе самі. Ой, не завжди і не в усьому… Наприклад, Мирося може пропилососити, але викрутити ганчірку ні - через вроджену ваду одної руки. Тому раз на тиждень їй призначили соцпрацівника, який приходить, щоби вимити підлогу. Така допомога від держави, ну, хіба що і пенсія 2300 гривень.

- Мені болить, що зараз всі запитують, як звільнити тата Миросі з армії. Але ніхто не ставить питання, як захистити дитину, багатьох інших дітей, які опинилися в такій ситуації. Бо вони можуть покладатися тільки на батьків чи добрих людей, а добрі люди трапляються не скрізь, і батьки не вічні. Може, ми чогось не знаємо в законах, але зараз виходить так, якщо батько Мирослави загине на війні, вона має лягти до нього в труну, - резюмує Ганна Травінська.

Чеки від котлет, які оплачує добродійник з Франції. Фото: https://www.facebook.com/anna.travinceva

Джерело матеріала
loader