Чим досвід Боснії після геноциду у Сребрениці цінний для України

У 2024 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду в Сребрениці, вчиненого воєнізованими формуваннями сербської армії під керівництвом Ратко Младіча проти боснійських мусульман у 1995 році – рівно 30 років тому.

Це одна з найбільш кривавих сторінок війни, що тривала в Боснії з квітня 1992-го по вересень 1995-го, нагадує видання НОВИНАРНЯ. Минуло вже майже три десятиліття, проте процес пошуку та встановлення осіб усіх жертв триває і досі. У день 30-х роковин, 11 липня 2025 року, на Меморіалі жертв геноциду в Сребрениці в селі Поточари поховали ще сімох новоідентифікованих жертв.

Процес пошуку та ідентифікації зниклих безвісти в Боснії і Герцеговині став одним із наймасштабніших і найуспішніших у світі прикладів постконфліктної гуманітарної роботи. Зниклими безвісти вважалися понад 30 000 осіб. За даними Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти, станом на зараз знайдено та ідентифіковано близько 75 відсотків із них. І це дуже високий показник – жодна інша постконфліктна країна не досягла такого рівня розкриття справ про зниклих безвісти.

В Україні вже зараз зниклими безвісти внаслідок розпочатої Росією війни вважають понад 70 тисяч людей. Тож досвід Боснії у їх пошуку та встановленні осіб є для нас надзвичайно важливим.

Боснія: за 30 років знайдено й ідентифіковано 75% зниклих безвісти

У складних умовах міжетнічного конфлікту, глибокої недовіри та відсутності єдиного бачення майбутнього країни, Боснія змогла виробити функціональну модель взаємодії держави, міжнародних структур і громадянського суспільства.

Ключовим кроком стало створення Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) у 1996 році. Вона стала незалежною міжнародною структурою, що не підпорядковувалась жодній стороні конфлікту. Ця незалежність дозволила їй зберігати довіру міжетнічних спільнот та ефективно працювати в умовах поствоєнної фрагментації.

Саме МКЗБ вперше у світі застосувала ДНК-аналіз у масовому масштабі для ідентифікації зниклих. Це був безпрецедентний на той час підхід, який дозволив встановити особи понад 75% загиблих, включно з жертвами геноциду в Сребрениці.

Роботу ускладнювало те, що злочинці намагалися приховати сліди своїх злочинів: тіла перепоховували у вторинних і третинних могильниках, часто фрагментовано.

Армія та військові формування не були основними виконавцями пошуку, але надавали свідчення й інформацію. Активну роль відігравали волонтери, родини загиблих та громадські організації — саме вони першими починали пошук і тиснули на державу, вимагаючи дій.

У 2005 році було створено Інститут зниклих безвісти Боснії і Герцеговини як державний орган з єдиним центральним реєстром.

І зараз, через 30 років, робота з ідентифікації триває. Щороку 11 липня, в День памʼяті жертв Сребрениці, на меморіальному комплексі в Поточарах відбувається поховання тих, чиї особи було встановлено протягом попереднього року.

У цей день по всій країні рівно о 12:00 звучить довга протяжна сирена…

Завдяки наполегливій позиції жінок, які не мовчали, памʼять про вчинений геноцид залишається живою. Як сказала президентка Асоціації матерів Сребрениці Муніра Субашич: “Ми маємо працювати за живих і мертвих”.

І Боснія та Герцеговина пам’ятає й діє.

Водночас і досі понад 7 000 людей залишаються зниклими безвісти.

Україна: попереду – десятиліття роботи

Сьогодні МКЗБ активно підтримує Україну в питаннях ідентифікації загиблих, формування системного підходу, координації між службами та залучення міжнародних експертів до складних випадків встановлення особи. (При цьому комісія не здійснює польові пошуки в Україні – цю місію виконують військові, пошукові групи та поліція)

В Україні кількість безвісти зниклих (військовослужбовців та цивільних) сягнула близько 70 тисяч. Це масштаб, який важко осягнути. Попри вже створені інституції, налагоджену міжвідомчу взаємодію та підтримку родин, попереду ще десятиліття роботи.

В умовах бойових дій пошук тіл загиблих є надзвичайно складним і небезпечним. Багато тіл залишається в районах активних боїв або на тимчасово окупованих територіях. Частина з них опиняється під завалами, у вирвах від авіаударів чи глибоко в землі. Часто потрібне застосування сучасних геофізичних технологій — від наземного сканування до аналізу супутникових знімків.

Проте навіть найсучасніші методи не гарантують успіху. Певний відсоток загиблих ніколи не вдасться повернути — сучасна надпотужна зброя знищує людське тіло до невпізнаваності, лишаючи по собі лише вирви та попіл. Це непоправна втрата, яку доведеться прийняти як реальність цієї війни.

Водночас на значній кількості ділянок фронту залишаються рештки загиблих з обох сторін, часто в безпосередній близькості одне до одного. У майбутньому це вимагатиме створення чіткої багаторівневої взаємодії з Росією — для обміну тілами, зіставлення ДНК-баз та проведення репатріації.

Проблема безвісти зниклих — це глибока травма для суспільства. Невідомість і надія на повернення не дають можливості пройти через процес прощання, вшанування та горювання. Це внутрішня порожнеча, яка не має меж і часу. Досі не існує достатніх інструментів, щоб підтримати родини в цьому стані.

Тому досвід Балкан є надзвичайно цінним. Попереду — довга праця заради встановлення справедливості та повернення імен загиблих.

* * *

З особистих вражень від перебування на Меморіалі жертв геноциду в Сребрениці у травні 2025 року

Я полюбила кладовища. Проїжджаючи серпантинами боснійських доріг, ми бачили їх багато. У селах вони розташовані поруч із будинками, в центрі міст часто простягаються долини охайних білих обелісків…

Та найбільше — в Поточарах. 

Під’їжджаючи до меморіалу, поглядом і серцем я вже лину до білих рядів. Але спочатку — знайомство з тими, хто пережив війну, хто створював цей простір, хто перетворив біль у дію. Знайомство з історіями, з голосами — знайомство з війною. 

Свідомість і тіло вже пристосувалися сприймати й аналізувати те, що раніше здавалося нестерпними. За декілька годин кожна з нас уже просякнута війною, повітря навкруги важке, шлунок скуйовджений, навіть вода не п’ється. Очі віддзеркалюють душу, яка ледь тримається всередині. В голові питання “ЧОМУ?” — і навіть ті, хто це пережив, не мають відповіді.

Нарешті ми крокуємо до кладовища, воно поруч через дорогу — та дівчата ледь йдуть, кожен крок дається дедалі важче. 

Момент зустрічі з тими, про кого чули і дізнавалися в ці дні. Це важко. Важко збагнути долю кожної родини, те, як смерть однієї людини вплинула на майбутнє інших. 

Я лише роблю перший крок і віддаюся відчуттю присутності поруч з тими, кого вбили.

Каміння зберігає їхні імена, форма монумента нагадує орбіту планети — планети болю та страждань. Ряди однакових прізвищ, імена і дата — лише одна: рік народження… 

Цілі сім’ї. Вони закарбовані в камені статично, але йдуть обертом у моїй голові. 

Ікла смерті білих обелісків — наче душі, стоять тут назавжди. Ці ряди не мають кінця і одна галявина переходить в іншу. Вид зверху — як квіточка. Навіть у кладовищі збережено відчуття прекрасного.

Біла квітка Сребрениці — це офіційний символ пам’яті, 11 пелюсток — дата трагедії, білий колір — невинність вбитих, зелений центр — надія на справедливість. Квіти вишивають вручну жінки, більшість з яких втратили рідних. Це символ тихої, але впертої форми спротиву забуттю.

Прапор Боснії тут, у Республіці Сербській, встановлений високо і стійко, ніби сам вітер підтримує його. В ньому тут зовсім інший сенс — він про присутність тих, кого вбили….

Я заглиблююсь у міжряддя, думок уже немає, хочеться просто відчути. Після концентрації всіх розповідей, жахів і болю, однакові обеліски створюють простір смерті — смиренним, прийнятним, вільним. Сподіваюсь, упокоєним.  Відчуття схоже на те, коли пливеш у морі: ніби й відчуваєш себе, але перебуваєш в іншому просторі, а зараз — серед тисячі душ, що назавжди лягли кістками в землю.

Я хочу йти ще далі, я б хотіла загубитися серед ікол смерті, просто лягти на траву через неможливість зробити ще один крок, так, як роблю це в морі, коли немає вже сил плисти — просто лягаю на воду і слухаю та відчуваю море, як воно несе мене, огортає. Так і тут — зануритися, щоб відчути глибину та безкрайність, відчути дотик життя і смерті.

Вітер м’який, повітря свіже, дерева і трави зеленіють, квіти яскраві, пташки перегукуються і переспівують заливаючись голосними мелодіями, метелики літають — життя тут.

Я повертаюся в реальність, дівчата вже в автобусі чекають на мене. Душі теж тут, у своєму просторі, який торкається нашого.

Цей простір — про те, як багато Життя вимагає Пам’ять.

Відео з Меморіалу жертв геноциду у Сребрениці в День пам’яті 11 липня:

Довідково

Геноцид у Сребрениці — один із наймасштабніших воєнних злочинів у сучасній європейській історії, скоєний під час Боснійської війни (1992-1995) впродовж 13–22 липня 1995 року. Це було сплановане масове вбивство тисяч боснійських мусульман, вчинене в районі боснійського міста Сребрениця після його захоплення військом Республіки Сербської під командуванням генерала Ратка Младича за співучасті воєнізованого формування “Скорпіони” під контролем міністерства внутрішніх справ Сербії.
Нідерландські миротворці ООН, дислоковані в Сребрениці, не зупинили різанину.

Загалом у Сребрениці в ті дні було вбито близько 8000 боснійських мусульман, переважно чоловіків, віком від 12 до 77 років.

У 2004 році Міжнародний кримінальний трибунал з питань колишньої Югославії визнав різанину Сребрениці геноцидом. Міжнародний суд ООН у 2007 році підтвердив, що вбивства у Сребрениці були актом геноциду.

22 листопада 2017 року Міжнародний кримінальний трибунал ООН визнав Ратка Младича винним за десятьма з 11 пунктів обвинувачень у воєнних злочинах та злочинах проти людства, зокрема геноциді, і засудив його до довічного ув’язнення. У 2021 році апеляційний суд підтвердив цей вирок.

У 2016 році трибунал встановив, що політичний керівник Младича Радован Караджич винний за схожими звинуваченнями і засудив його до 40 років позбавлення волі.

Президент Сербії часів війни Слободан Мілошевич помер від серцевого нападу у в’язниці Гаазького трибуналу 11 березня 2006 року.

Авторка: Катерина Ротаренко, військовослужбовиця, учасниця пошукових місій з повернення зниклих безвісти

Джерело: НОВИНАРНЯ

Tweet