Велике інтерв'ю з Євгеном Карасем: про російську навалу, дрони, "корейський фактор" і кризу тилу
Велике інтерв'ю з Євгеном Карасем: про російську навалу, дрони, "корейський фактор" і кризу тилу

Велике інтерв'ю з Євгеном Карасем: про російську навалу, дрони, "корейський фактор" і кризу тилу

Командир батальйону дронів Євген Карась у великому інтерв'ю Фокусу — про ситуацію на заході Донеччини, моральний стан фронту й тилу, та чому 20 вмотивованих бійців можуть втримати село, яке не бере штурмова дивізія РФ. А ще — про слабкості Росії, війну на виснаження та ціну байдужості.

Російські війська намагаються просунутися на заході Донеччини, окупують села й намагаються тиснути в бік Курахового та Покровська. У хід ідуть малі піхотні групи, дрони й артилерія. Але говорити про "прорив" — зарано, як і про загрозу для Дніпропетровщини. Майор ЗСУ Євген Карась, командир 413-го окремого батальйону безпілотних систем "Рейд", в інтерв’ю Фокусу пояснює, що відбувається на фронті, чому саме зараз формується точка перелому війни, яку роль відіграють українські дрони у війні проти Росії, та яких помилок припустилася Україна за останні три роки.

"Це не прорив, а повільне вижимання": що відбувається на фронті

Пане Євгене, що зараз відбувається на заході Донеччини? Тримається там українська оборона чи ситуація погіршується? І яка загроза для Дніпропетровщини та Запоріжжя?

Ситуація складна, але не катастрофічна. Ми бачимо, як росіяни просуваються невеликими групами на ділянці між Кураховим і Покровськом. Так, були важкі дні для кількох наших бригад — ворог вклинився, але говорити про повноцінний прорив не зовсім коректно — немає масового заходу техніки чи глибоких рейдів. Це були бої на тлі дуже малої чисельності з обох боків. Так, росіяни десь вклинилися, пройшли трохи вперед — потім їх зупинили. Почалося в іншій точці — знову зупинили. Це постійний процес.

Інколи з'являється така ситуація, коли, наприклад, російська група потрапляє в оточення. Логістику їм відрізали, постачання немає, — і все, їх починають випалювати. Був один такий випадок — досі не знаю, чи вони там вижили. Але з цього могла б вийти гучна медійна історія.

На півночі теж неспокійно. Росіяни загрожують Сумам. Що скажете про це?

Всі військові розуміють — Суми вони не захоплять. У них просто недостатньо сил. Але це не означає повну відсутність загрози. Суми можуть потрапити під вогневий контроль, обстріли артилерією, як це вже бувало. Але для цього треба, щоб вони просунулись, а наразі ми тримаємо оборону.

Я не можу точно сказати, чи дійдуть вони до Дніпропетровської області, чи це просто маневр для відволікання уваги. Можливо, все це — прикриття для удару по Слов’янсько-Краматорській агломерації.

Очевидно, що в Путіна є політична задача: показати результат до кінця літа. Вони готують "літню кампанію", яка має стати приводом для дипломатичного тиску: "мовляв, дивіться, Росія сильна — давайте домовлятись". Наша задача — довести, що вони не сильні. І якщо ця кампанія провалиться, восени їм буде набагато важче: менше листя, більше багнюки, техніки обмаль, пересування ускладнене.

Інститут аналізу війни каже, що в них проблеми з відновленням техніки. Удар по російських аеродромах, який ми завдали, — це катастрофа для їх обороноздатності. Але ж росіяни не здаються, вони щось латають, щось вигадують.

Тому навіть якщо, не дай Боже, вони захоплять якесь велике місто — це ще нічого не значить. Це не кінець війни. Ми ж не здались, коли втратили частину Харківщини. Ми не здаємось зараз.

Треба розуміти: зараз немає того наступу чи прориву, як це було у 2022 році. Тоді в нас не було ні резервів, ні стабілізації. У нас зараз ситуація інша — в окремих ділянках дійсно є втрати, є відступи. Але немає масового прориву.

Росіяни атакують дрібними групами. Іноді просуваються на 500 метрів або 2 км, бо десь у нашому взводі залишилось п’ять солдатів, зв'язку немає, допомога не встигає. Але потім ми стабілізуємо — дронами, артилерією, резервами.

Це така війна — повільна, виснажлива. Коли одна невелика позиція тримається завдяки 20 солдатам півтора місяці — це героїзм. Як на Курахівському напрямку. А якщо би було не 20, а 40? Тримали би ще місяць.

А російська пропаганда дуже грамотно використовує цю тезу: мовляв, ЗСУ посипались. Але "посипалась оборона" — це не коли ти втрачаєш 2 км. Це коли в тебе залітають у тил, рвуть штаби, склади, комунікації. У нас цього немає.

Те, що зараз відбувається — це стагнація. Вона може тривати 2-4 роки. Лінія фронту майже не змінюється — втрати по кілька сіл туди-сюди. Але реальна боротьба — за ресурси, техніку, рішення, підтримку союзників.

І що буде визначальним?

Поставки озброєння. Мобілізаційні рішення. Наприклад, зараз дали ракети ППО за арештовані російські кошти — це дуже серйозна штука. Якщо ще щось підключиться — це може змінити хід війни.

Росія помиляється, ми теж часом помиляємось. Але, повторюся, повідомлення про захоплення окремих сіл — це, швидше, інформаційна складова. Вони не змінюють стратегічної ситуації. Згадайте, як у 2022 році росіяни були розгромлені на Харківщині, був Запорізький контрнаступ — це була складна, але успішна операція. Якби союзники виконали обіцянки щодо постачання зброї вчасно, ситуація могла б змінитися швидше і глобальніше.

Втрати Росії великі — удари по аеродромах, втрата бойового потенціалу, проблеми з внутрішніми міжнаціональними конфліктами. Але вони все ще продовжують наступати, намагаються змінити ситуацію. Тож, навіть якщо вони захоплять велике місто, це не означатиме кінець війни.

Корейські солдати на українському фронті: чому це проблема для ЗСУ

Розвідка Сеула повідомляє, що КНДР готується відправити до Росії близько 25 тисяч військових. Чи це реальна загроза? Чи побачимо ми північнокорейців далі за Курську область, наприклад, в районі Вугледара?

Північнокорейці — це дуже цікавий і драматичний фактор у цій війні. Вони справді стали великою проблемою для нас. Якби не було цих комуністичних сил на Курщині, можливо, ця область і трималась би краще. Корейці проявилися як не втомлена, мотивована, хоч і тупа і дика сила, яка просто "м’ясом" закрила наші позиції й поклала багато наших воїнів.

Це показало, що без них Росія не змогла б виконати свою задачу. Морська піхота, десантники, спецназ — все це було, але без корейців російська армада не могла б так просуватися. Вони навчились, зазнали великі втрати, але залишаються проблемою, бо не втомлені.

Зараз корейці — це третя сила, яка додала наземні війська у війну в Україні. Вони стали фактором, що в рази сильніший за будь-яких наших союзників на Заході, які бояться йти в наступ. Це виклик для НАТО.

Якщо північнокорейці перейдуть до наступальних операцій на території України, а не Росії, це різко змінить дипломатичний контекст. КНДР стане фактором, який ускладнить мирні переговори. Путін зможе шантажувати світ із Кім Чен Ином.

Ми, на жаль, бачимо, що наші західні союзники іноді бояться приймати радикальні рішення, хоча в деяких колах НАТО розуміють, що Україні треба більше підтримки.

Чи буде ця підтримка і як вона вплине на паритет із корейцями?

Без сумніву, підтримка зросте — це будуть гроші, зброя, технології. Це може дати нам перевагу. Навіть якщо ми втрачаємо території, ворог втрачатиме промислові об’єкти, авіабази, інфраструктуру, що б'є по їхньому стратегічному потенціалу.

Загалом, вояки, які йдуть у наступ — це розмінна монета для Росії. Головне — технології, тактика і досвід. Стратегічна авіація, інженерні заводи, унікальні системи — це критично важливо і їх дуже важко замінити.

Крім того, Росія, на щастя, вже не може дозволити собі думати лише про Україну чи загрозу з боку НАТО. У неї проблеми всюди — все змінюється дуже швидко — напруга у відносинах із Казахстаном, проблеми за контроль над Середньою Азією, ситуація навколо Азербайджану та загалом у регіоні.

І навіть якщо раптом північнокорейські війська реально підуть суходолом — у нас залишаються можливості. Не сказати, що ми зупинимо це легко, але це буде наша земля, і вони наступатимуть сюди.

Але й у такому випадку не буде катастрофи, не буде такого, що "все — негайно зупиняємо війну". Це перебільшення. Бо Україна — занадто велика країна, навіть попри всі втрати. І Росія, попри свою агресивність, уже серйозно видихлась. Проблема в тому, що їй просто критично потрібно якось поставити крапку в цій війні. Хоч десь, хоч якось, аби сказати: "ми перемогли".

Але для цього (для завершення війни. — ред.) їм потрібно, щоб ми погодилися поставити крапку. Щоб ми визнали: так, вони видихаються, але все ж змогли дотиснути. Бо таку велику країну, як Україна, неможливо просто взяти й вибити або задавити. І навіть ці їхні просування на 500 метрів на день можуть тривати дуже довго.

Та й ті 500 метрів щодня даються їм дорогою ціною — величезні втрати особового складу. А потім це обертається для них внутрішніми вибухами: Ваню з роти або ховають десь під ґрунтом бульдозером, або завалюють "буханкою", або вивозять як вантаж 200 і далі починається — солдати бунтують, мародерять, командирів б’ють, бувають навіть розстріли.

Для багатьох із них ця війна — це не про "перемогу", а про виживання, можливість щось украсти або зірвати на комусь злість. Їх заганяють на фронт, як жаб — без гідності й сенсу.

Коли ж ця крапка може настати?

Мир завжди приходить несподівано, як сніг на голову. Це буде швидко і раптово. Зараз ми бачимо, що політичні та військові операції, такі як "Павутина", повільно, але змінюють хід війни. Навіть невеликі зрушення в масштабах цієї війни — це великі зміни.

Війна не триватиме десятиліттями, бо Україна — надто велика країна з ресурсами, збереженими центрами прийняття рішень, промисловістю та ЗСУ, які працюють ефективно.

Росія сильно ослабла: проблеми з артилерією, ракетами, авіацією, бо ППО України зберігається, ми переважаємо по безпілотниках.

Мобілізація, ТЦК та мотивація

Яку роль відіграють сьогодні ТЦК? Чи можна підвищити їх ефективність? Чи варто переглянути питання рекрутингу, щоб зменшити проблеми з мобілізацією й отримати кращий результат для фронту?

Це складний, комплексний процес. Можна багато чого робити, але треба аналізувати. Ця задача, мабуть, не належить до Збройних Сил, а більше до системи мобілізації, яка сьогодні зосереджена на сухопутних військах і в ТЦК. Водночас система балансує через прямий набір у частини.

Я відповідаю за свою частину, і зараз ми забиті — набір тимчасово не ведеться. Але скоро буде велике розширення, і тоді ти розумієш, що люди потрапляють туди, куди їх готують, у підрозділи зі сформованою системою цінностей та бойової роботи. Це надихає людей. Коли відкриється розширений набір, сотні людей зможуть прийти й піти туди, де вони справді потрібні.

Сухопутна піхота — це найважча робота, тож там буде примусова, добровільна або змішана мобілізація. Ми бачимо багато людей, які бояться, але часто це страхи, накручені пропагандою.

Дуже часто ці люди навіть не потрапляють у піхоту, а йдуть в інші частини — артилерію, логістику, тил. І таких посад багато. Більшість мобілізованих не знають, що їх везуть саме туди, де вони потрібні, вони просто отримують повістку й ідуть.

На вашу думку, чому виникає така негативна репутація у ТЦК й мобілізації загалом?

Це, перш за все, наслідок страху і пропаганди. Люди бояться мобілізації, бо їх налякали різними відео й історіями — ця істерика тільки посилюється "мейнстримом" та поширенням фейків.

Проте більшість мобілізованих — це нормальні люди, які йдуть захищати країну. Це звичайні українці, які мають страх, але знають, для чого це роблять.

Чи можна людям, які бояться мобілізації, якось допомогти?

Звичайно. Якщо людині страшно, вона може домовитись, щоб її взяли на посаду, яка їй підходить. Не всі підрозділи — це окопи й штурмові операції. Є штабні посади, аналітика, логістика, технічна підтримка — роботи багато, і вона потрібна.

Наприклад, є офіцери зв'язку, які не потрібні безпосередньо на передку, а працюють у тилу, на командних пунктах. Є люди, які займаються фінансами, паливом, діловодством.

Багато хто з мобілізованих залишаються в тих підрозділах, які їм подобаються — наприклад, штурмові, десантні, а деякі навіть переходять до дронів, хоча й хотіли лишатися у штурмі.

Це нормально — в армії можна знайти собі місце відповідно до своїх здібностей і бажань.

Які найчастіші помилки або нерозуміння у мобілізованих?

Люди часто думають, що всі будуть в окопах і в небезпеці, але це не так. Багато хто не розуміє, що в армії є тисячі посад, де можна працювати без безпосередньої участі у боях.

Інколи мобілізовані офіцери або фахівці не знають куди потрапили, і думають, що не потрібні, але потім пристосовуються і знаходять свою роль.

Не варто накручувати себе. Найкраще — домовитися з частиною про посаду, яка підходить. Це реально.

Армія — величезна машина, де багато різних функцій і завдань. Можна працювати і у штабах, і в тилу, і в технічній підтримці.

Головне — не боятися і не слухати пропаганду. Якщо ти прийшов з бажанням бути корисним, знайдеш своє місце.

2025 рік — рік БПЛА на оптоволокні?

Командир полку "K2" Кирило Верес назвав цей рік "роком БПЛА на оптоволокні". Чи згодні ви з такою оцінкою? Що насправді відбувається з дронами на полі бою?

Дронів на полі бою дуже багато, держава забезпечує їх у великій кількості. Я не можу назвати точних відсотків, але проблема не в нестачі, а в певному безладі — у розподілі, координації, частотах. Це не просто "дрон", це складна техніка з антенами, передавачами, батареями, і дуже важливо, щоб усе працювало злагоджено.

Наприклад, у моєму підрозділі хлопці зараз діють дуже близько до лінії зіткнення, і там, дякуючи роботі наших РЕБ-операторів, ми кожен день бачимо, як російські дрони збивають — і ми теж втрачаємо наших. Це новий виклик війни — повітряна розвідка обох сторін.

Росія постійно удосконалює свої засоби ППО та радіоелектронної боротьби, тому працювати з дронами стає все складніше. У нас були успішні ураження ворожих підрозділів на рівні батальйону — це заслуга агентурної інформації, точного виявлення позицій противника й ударів по їхніх засобах зв’язку.

Оптоволоконні канали передавання сигналу — це цікавий напрямок. Вони застосовуються, але це не панацея. Волокно зазвичай працює на короткі дистанції, екіпажі таких дронів більш уразливі. У статистиці — приблизно кожен третій дрон на оптоволокні просто обриває кабель.

Чи можна говорити про те, що ця технологія змінить правила гри?

Поки що я скептичний. Такі системи мають працювати на дистанціях близько 20-25 км, щоб екіпажі не були так близько до фронту, бо це небезпечно. Для мене головне — зберегти життя пілотів дронів, адже їхня ефективність висока, і ми не можемо дозволити собі втратити їх через брак дистанції.

Нещодавно я знайомився з колегами з НАТО, будемо переймати їхній досвід застосування таких систем. Це дасть можливість збільшити дистанцію роботи й, відповідно, безпеку екіпажів.

Ви згадували, що розвиток безпілотників пов’язаний не лише з технікою, а й з підтримкою суспільства. Розкажіть про це.

Це так. Приватна ініціатива та людська підтримка — це те, що дає гнучкість. Кожна гривня, кожна копійка, яку люди передають на волонтерство, допомагає швидко закривати термінові потреби.

Наша логістика стала більш налагодженою, але волонтерська підтримка прискорює процес. І тому ми маємо можливість швидко адаптуватися і розвивати наші системи.

Чи є проблеми з легалізацією і використанням нових бойових дронів?

Так, в 2023 році під час Запорізького контрнаступу ми використовували дрони з вибухівкою, які не були сертифіковані державою. Це викликало юридичні питання, навіть загрожувало кримінальними справами. Але війна — це не мирна ситуація, і армія змушена пристосовуватися швидко, хоч і не завжди встигає офіційно оформити все.

Які перспективи розвитку безпілотників у вас зараз на горизонті?

Ми зосереджуємо зусилля на різних типах систем — одноразових, камікадзе, ракетних. Головна задача — забезпечити безпеку екіпажів, максимальну ефективність і здатність уражати цілі на відстані.

Щодо оптоволокна — поки що чекаю на реальні результати з глибиною роботи 20 км. Якщо такі будуть — переймемо досвід і масштабуватимемо.

Війна дронів: перспективи

Чи наближаємося ми до етапу війни, де дрони боротимуться проти дронів? Чи далеко ми від цього зараз?

Насправді цей етап уже почався, особливо у повітрі. Масово працюють наші та російські ППО — це перехоплювачі, зенітні системи, які шукають і збивають ворожі безпілотники. Наприклад, наші зенітники "ганяються" за російськими "Шахедами", росіяни ловлять наші "крила". Це вже не майбутнє, а реальність.

Звісно, поки що у повітрі все більш-менш налагоджено, і всі розуміють, як боротися з дронами. Питання — у тому, як ефективно це робити, як підсилити вогневу потужність і захист.

Дрони-розвідники з далекобійним радіусом дії стають великою проблемою. Вони дорогі — від десятків тисяч до кількох мільйонів доларів за просунуті системи, які контролюють ситуацію на 50-100 км.

Для порівняння, російські перехоплювачі повітряного простору коштують значно дешевше — кілька сотень чи тисяч доларів.

Тому зараз вже іде активна боротьба: хто краще знаходить і знищує дрони супротивника.

Як це змінює уявлення про ведення бойових дій?

Це радикально змінює картину. Якщо раніше ми знали, що робить противник, бо контролювали інформацію, то зараз ситуація швидко змінюється. Потрібно вже думати, як організувати пошук цілей і ураження на більших відстанях, як тримати цей "контур" — щоб ми завжди були на крок попереду.

Тобто, дрони проти дронів — це вже не майбутнє, а реальність. Цей процес вже пішов, і нам треба адаптуватися, розвивати свої системи й тактики, бо це — новий виклик війни.

У чому помилилась Україна за останні три роки

Пане Євгене, якщо озирнутися назад — що Україна зробила неправильно з 2022 по 2025 рік? Що, на вашу думку, можна було б змінити, щоб ситуація виглядала інакше?

Якщо глобально — нам бракувало радикальних рішень. Треба було створити справжні "антикорупційні споруди смерті". Умовно кажучи — добрий спецназ із тяжко поранених воїнів, онкохворих, людей, яким уже нічого втрачати, щоб вони займались ліквідацією корупції на місцях. Це звучить жорстко, але корупція роз’їдає країну зсередини.

Ми досі бачимо, як жирні пики крадіїв тікають у Відень чи в Ніццу, і ніхто нічого не може зробити. Хіба не очевидно, що треба було дати жорсткий сигнал? Щоби кожен, хто щось украв, розумів: далі буде або штурмова бригада, або Байкове кладовище. Це не просто гнів — це спосіб дисциплінувати систему.

Ви вважаєте, що найбільша проблема — саме в тилу?

Так. Бо армія — це армія. В ній усе зрозуміло: ієрархія, вертикаль, повільність. Армія не змінюється швидко, і в умовах війни вона не може працювати, як стартап. Але тил — інша справа. І от там — найбільший бардак.

Ми воюємо не з Росією, а з двома Українами. Одна — стікає кров’ю, інша — мукає, краде і дивиться Netflix. Це шизофренія. І ця роздвоєність — наш головний ворог. Бо вона породжує коротке замикання у всій системі. Управління, ресурси, довіра — все летить шкереберть.

А що з мотивацією?

Було б набагато більше мотивації, якби люди бачили справедливість. Якби мільйонер, що вкрав, пішов у штурмовики й реально відпрацював кров’ю — це б змінювало ставлення. Ми ж маємо приклади, коли багаті люди реально включались — хтось пішов у бригади, хтось витрачав свої гроші на виробництво дронів. Але їхні імена губляться серед інших, які просто втекли або крадуть.

Тобто, на вашу думку, ключова помилка — відсутність жорсткої моральної чистки?

Саме так. Нам потрібно було створити монолітну державу. Коли ми єдині — навіть з обмеженими ресурсами ми можемо досягти надзвичайного. А якщо половина країни воює, а половина знімає відео про макарони — нічого не буде. Треба було знищити роздвоєність. Повісити опудало корупціонера на Хрещатику — і весь світ би зрозумів: ми серйозні. Навіть Трамп би оцінив.

Ну так, це радикально. Але і війна у нас — радикальна. Зараз ще можна врятувати ситуацію — наприклад, легалізувати короткоствольну зброю. Це змінить культуру, самоповагу, рівень безпеки. Але головне — єдність і дисципліна. І жорстка відповідальність. Тоді все буде.

Демократія під час війни та чого боїться Захід

Демократія під час війни — це слабкість чи перевага?

Демократія в будь-якому випадку обмежується війною. Авторитаризм, звичайно, ефективніший у бойових умовах — дозволяє концентрувати ресурси, пришвидшувати рішення. Але навіть якщо ми говоримо про "ескадрони смерті", це, умовно, жарт. Бо якщо це діє в рамках закону, де немає незаконних вказівок — це вже інше. Наприклад, ви затримуєте корупціонера, який вкрав 17 млн доларів із Міноборони, через що загинули наші бійці. Він уже найняв дорогого адвоката, вилетів до Ізраїлю. Якщо його просто відпустять — це жах.

Затримайте його. Потім усі телефонують президенту, скаржаться: "Живіт розмазали по Мерседесу!" Але це перевищення повноважень, не вбивство. Дали 7 років — він вийде через 2–3. Але сигнал буде: жлоб'я не буде нажиратися. Бо зараз десятки персонажів виходять на волю — адвокати, гроші, час. Закон — це покарання. Якщо нема пекла, значить, потрібні інші інструменти. У нас не вистачає порядку, системності. Демократія — не завадить. Можна ж по закону й "ескадрони смерті". Тільки щоб була справедливість.

Чого Захід боїться більше: українського націоналізму чи російського імперіалізму?

Захід уже не знає, чого саме боїться. Вони втрачають уявлення про власну ідентичність. Один полковник НАТО мені сказав: "Я готую свою країну до війни. Бо коли почнеться, нас таких, як я, будуть благати лишитися". Але він бачить, як його суспільство не розуміє, що насувається. Західні країни не можуть бути в ногу з війною, якщо не присутні фізично. Вони сильно відстають.

Я їм пояснював: якщо буде "заморозка" в Україні, наші технології будуть захищати ваші дупи. Росія, Іран, КНДР передадуть свої напрацювання будь-кому — екстремістам, сектам, терористам. Дрони горітимуть у Брюсселі, Парижі. Вони не мають відповіді. Ми вже розробляємо курси: як дробовиком збивати FPV-дрони. А їм це теж треба — на бази, на ТЕС, на мирні міста. Бо війна вже тотальна. Їм треба буде наше знання. І Захід зараз — не господар становища.

То майбутнє буде темним?

Світ готується до дуже бурхливої епохи. І ми — найбільш готові. Росія — теж. Інші просто дивляться на нас. Вони хочуть наш досвід. Але тільки Росія вийде з України — все, вона полізе у світ. І не тільки сама — через проксі-групи. Всі ці "вагнери", "хезболли", "кадирівці" з дронами — це вже світова історія.

Але в 2022-му я вже казав: не думайте, що тут — дупа, а там — хоббіти і ромашки. Ні. Там буде ще гірше. Новий порядок, нові правила співіснування, нові війни.

Як Захід виглядає в цьому порівнянні?

На фоні нас — безпорадно. Навіть країни, які здавались боєздатними — не витримують. Поляки, балти — масово переїжджають в Іспанію. Щоб далі від Росії. Ми — боєздатна нація. Вони — ні. І я не здивуюсь, якщо на основі України створюватимуть спільну армію Європи. І вона працюватиме не лише тут — а й в Африці, Південній Америці. Це вплив, це сила. Але для цього їм потрібні українці. Бо в них не буде своїх.

Як повертати українців із-за кордону? І кого не варто?

Жартую, що поки ми воюємо за спільні інтереси, ТЦК-дрони будуть літати по Європі. Але якщо серйозно: розумні й красиві — не тікали. Їх небагато. Решта — просто втекла. І вони повернуться. Бо не інтегруються. Там не цукор. Європа не буде їх утримувати, якщо вони не адаптуються. Тому повернуться. Питання лише — коли.

Хто вас із цивільних надихає?

Кожен, хто не втік. Хто не форсував Тису, не замовив "кейс". Я чув історії ухилянтів, які йшли через гори, обмороження, грязюку. У нас, вибачте, на ЛБЗшці простіше, ніж при тій форсації. Але більшість не тікала. Це їхня земля. Вони бояться, але залишаються. Йдуть на роботу, виховують дітей, служать. І от вони — святі. Водій, лісник, сантехнік, вчитель. Це те, що тримає державу. Я горджуся своїм народом, навіть попри всі наші проблеми. Бо на фоні викликів ми тримаємось дуже достойно.

Теги за темою
Збройні сили України Донбас Донецька область Дніпропетровська область
Джерело матеріала
loader
loader