Чому митцям і політикам ми не маємо пробачати втечу під час війни

Якщо йдеться про непублічних людей, які в силу різних мо­тивів ще до широкомасштабного вторгнення росії чи під час нього (з об'єктивних причин) виїхали з України і при цьому не претендують на участь в управлінні, у суспільно значущих про­цесах, на лідерство громадської думки і не несуть якоїсь сус­пільно важливої функції, то я таких людей не осуджую. Ставлю­ся до них із розумінням.

А от тих, хто втік з країни, а до цього був політиком, гро­мадським діячем, раніше позиціонував себе таким, що бере участь в управлінні країною або, принаймні, претендує на цю роль, піднімав суспільно значущі теми, потрібно піддати ост­ракізму.

У Давній Греції існував такий вид покарання пере­біжчиків – позбавлення громадянства, виселення, вигнання. Людей, які вчинили провину перед полісом, не приймали назад, не визнавали за ними громадянських прав.

Я не пропоную масово позбавляти гро­мадянства втікачів з України. Але вважаю, що наше суспіль­ство може дозволити собі в умовах воєнного часу і поствоєн­ної відбудови інститути, які унеможливили би повернення до активного політичного життя або проведення мистецької ді­яльності на території України осіб, які втекли з неї під час війни.

Заробляти в Україні вони не мають права! Ні політичний капітал, ні фінансовий.

Ці люди обрали свій шлях – виїхати. Тож навіть якщо вони повернуться, треба зробити все, щоб жодного впливу у нас вони не мали. Серед таких санкцій мо­гло би бути позбавлення права бути обраним, обмеження в інших політичних правах.

Оригінал