Світ скотився у стан, коли правда в принципі нікому не потрібна

Світ тотальної брехні. У 2014-му році я вилітав останнім рейсом з українського Сімферополя до Києва. В той день в аеропорту уже були так звані "зелені чоловічки", які стояли по периметру заїзду і перевіряли авто, які заїжджали на парковку. Мої друзі, які мали квитки на наступний день, добирались до Києва вже потягом.

В той момент Путін розказував усьому світу, що "це не ми".

За кілька місяців він розповідатиме, що і в Донбасі ніяких росіян не було, а на танки пересіли рядові шахтарі, яких дістав "неонацистський Київ".

Потім було збиття MH16. І Путін знову брехав.

І далі можна було б рік за роком спостерігати постійні окозамилювання у питаннях, в яких Росія виглядала погано. З "новічком", з кібератаками по світу, з впливом на вибори, з вбивством Навального врешті-решт.

Але кожного разу, дивлячись саме на таку брехливо-цинічну Росію, знаходились сторони, які бачили у цих діях нормальність і силу. І, можливо, ставлячи себе на місце Путіна не просто виправдовували його дії, а щиро захоплювались образом злого генія сучасності.

Врешті-решт, світ скотився до ситуації, коли в принципі правда нікому не потрібна. Бо почав спрацьовувати принцип: краще не сваритися з неадекватом, підлаштовуючись під ситуацію, яка вигідна і йому, і тобі. Так частина світу знову пішла на компроміси з Путіним, який за останній рік суттєво посилив своє міжнародне визнання, друга частина так само йде на компроміси з Трампом, прогинаючись під лідера Білого Дому так, як ніколи раніше.

Що ж — ситуація вимагає конформізму і лояльності. Бо таке життя — краще глибоко до землі вклонитися перед великою білою людиною, замість того, щоб самому багато і важко працювати і стати рівносильним гравцем.

До чого я пишу цей, можливо, довгий і дивний пост?

Мабуть, це просто реакція на усі сьогоднішні почуті спічі про "Трампа-татка", про перемоги, яких нема і про гроші, які не відомо чи наповнюватимуть бюджет НАТО. Гарний образ "потьомкінських дєрєвєнь", які завжди будувала Росія, тепер починає вкорінюватися в країнах, на яких ми ще недавно хотіли бути схожими. Повітряні замки. Бажане, а не дійсне. Цитати, за якими в сотий раз, звучить свята простота.

Господи, коли ж ми — весь світ — врешті повернемось до зрілості в політиці, справжнього лідерства, а не до реалізації сюжету фільму "Не дивись угору" та до все абсурднішого костюмованого вертепу? І чи повернемось?

Джерело: пост Шлінчака у Facebook