Як бізнес формує державну політику – фінський досвід

Нещодавно прочитала цікаве дослідження в Journal of International Business Studies про те, як фінський суднобудівний сектор ще у 1950-х та 1980-х роках вплинув на індустріальну політику країни.

Автори вводять поняття "manufacturing national consent" — тобто "виробництво національної згоди". Бізнес вибудовує свою репутацію як критично важливого сектора для національної економіки, і таким чином легітимізує підтримку з боку держави.

Що саме робили суднобудівники у Фінляндії?

1. Лобіювали інтереси через інституційний діалог, а не кулуарно — з офіційною участю в робочих групах та міністерських радах.
2. Комунікували через ЗМІ, створюючи образ галузі як символу національної незалежності.
3. Будували коаліції — створювали асоціації, які представляли всю галузь, а не одну компанію.
4. Оперували цифрами: кількість робочих місць, частка в експорті, мультиплікатор для економіки.

Результат – двічі за 30 років вони домоглись рішень, які радикально покращили їхню позицію на міжнародному ринку: зниження транзакційних витрат, доступ до державного фінансування експорту, модернізація.

У результаті політичного впливу бізнесу, держава змінила умови, які знизили витрати при експорті — зокрема, через спеціальні фінансові інструменти та угоди.

У дослідженні розглядаються дві конкретні мікроісторії з історії фінського суднобудування – це два періоди активної зміни державної політики, спричиненої діями самої галузі.

Період 1950-х років. Після Другої світової війни Фінляндія мала величезні репараційні зобов’язання перед СРСР, і суднобудівна галузь стала одним із головних інструментів виконання цих зобов’язань.

Суднобудівні компанії, зокрема Crichton-Vulcan (попередник Wärtsilä Marine), активно включились у виробництво на експорт — спочатку до СРСР, а згодом і на Захід. Вони лобіювали створення державних механізмів фінансування експорту: пільгових кредитів, державних гарантій тощо. Через асоціації бізнесу вони просували наратив, що експорт суден — це не лише бізнес, а стратегічна функція відновлення національної економіки.

В результаті уряд розробив нові експортно-кредитні механізми, що суттєво знизили витрати на укладання міжнародних контрактів. Це дало змогу Фінляндії не лише виконати зобов’язання перед СРСР, але й вийти на нові ринки Західної Європи. Суднобудування стало "візитівкою" фінського експорту.

Початок 1980-х. На тлі світової кризи і зростання конкуренції з боку азійських країн (особливо Південної Кореї та Японії), фінські верфі втратили цінову конкурентоспроможність.

Wärtsilä (тоді вже ключовий гравець) ініціював створення національного суднобудівного плану спільно з урядом. Вони переконали державу, що збереження галузі — це питання технологічного суверенітету і зайнятості. Бізнес підготував аналітичні документи, звіти, прогнози, провів переговори з урядовцями й політиками. Було запропоновано пакет підтримки: державні субсидії на проєктування, компенсація капітальних витрат, фінансова підтримка для експортних контрактів.

В результаті фінський уряд сформував спеціальний державний фонд підтримки суднобудування, який надавав пряме фінансування і компенсаторні механізми. Це дало змогу втримати сектор на плаву, уникнути масових звільнень і підтримати експорт до Скандинавії, Німеччини та СРСР.

Як на мене, все це звучить дуже подібно до того, що закидають українським олігархам: бізнес тисне на державу, отримує вигоди, каже "ми ж важливі". Звичайно, є нюанси:

• фінське лобі було публічним і інституціоналізованим. В Україні — часто тіньовим.

• підтримку отримувала вся галузь, а не один холдинг

• цілі — експортна спроможність, інновації, модернізація, а не утримання ренти на внутрішньому ринку.

Оригінал