Чому Україна "неідеальна жертва" в очах світу. Хоча немає сумнівів, що Росія — агресор

Днями ми з подругою говорили, чому Україна "неідеальна жертва" в очах світу.

Ніби і факти, і право дають досить чітку оцінку ситуації. Немає сумнівів, що Росія — агресор, а Україна — жертва агресії. Попри це у конструкт "ідеальної жертви" ми не вписуємося.

Ідеальна жертва має просто страждати від дій агресора, а світ солідаризуватися у глибокому занепокоєнні. Натомість Україна має нахабство усі ці роки тримати удар у рази сильнішого противника. Коли всі вже приготувалися її "відплакати та поховати" ще на початку повномасштабного вторгнення.

Ба більше, Україна періодично завдає нищівних ударів по імперським амбіціям Росії.

Країна без флотупотопила флагман "Москва" та гарантувала "зернову угоду" в Чорному морі, на що не спромоглися ні ООН, ні Туреччина.

Країна без стратегічної авіації, що чекала від союзників на сучасні літаки більше двох років та отримала буквально кілька штук, знищила понад 30% стратегічної російської авіації.

Країна, яку ще навіть не запросили офіційно в НАТО, самотужки реалізовує стратегію всього Альянсу і послідовно знищує наступальний потенціал "другої армії світу".

Країна, де мільйонам людей кожного дня болить від жахливих російських злочинів, але вони продовжують боротися, волонтерити, відбудовувати, допомагати один одному.

Нагадаю, це саме та країна, яка за усіма прогнозами мала просто впасти за 3-4 дні під натиском російської навали.

Ви ж слабші, обурюються про себе країни із потужним військовим потенціалом. Як можна так неввічливо до Росії, яка має право вето в ООН, ядерну зброю, 140 мільйонів населення, нафту та газ, тобто багато грошей?

З цієї самої причини нам буває складно знайти порозуміння із країнами, які пережили колоніальний гніт та стирання їхньої ідентичності. Вони ніби підсвідомо собі промовляють, якщо ви жертва, а Росія — агресор, то чому українська мова досі єдина державна, а в школах по всій країні не лунає російський гімн?

Приємно солідаризуватися із жертвою, яку агресор зґвалтував, побив ногами, запряг у ярмо та їде зверху. Ця жертва ідеальна. Її страждання чисті та глибокі. Слова на її захист додають моральної висоти тим, хто обурено виголошує палкі промови.

Але слова не дії. Міжнародна система миру та безпеки ООН давно не може нікого захистити. Інші держави не поспішають ризикувати життям своїх громадян, щоб зупинити глобальну несправедливість. Тому страждання ідеальної жертви, зрештою, лишаються тільки її проблемою.

А вже за кілька місяців місце однієї жертви на перших шпальтах газет займає інша. Світ перемикає свою увагу та забуває про її існування.

Дяка Богу, що ми відмовилися бути ідеальною жертвою, а вибрали шлях спротиву. Чинити злу опір – не тільки морально правильна, але й найбільш дієва життєва стратегія. Тільки вона дає шанс на мир, бодай і неідеальний.

Я багато працювала із людьми, які постраждали від російських звірств. Я бачила як відмова від сприйняття себе виключно як жертви та повернення собі відповідальності за своє власне життя ставало відправною точкою для посттравматичного зростання людини.

Я переконана, що відмова від концепту жертви є базисом для нашого колективного виживання. Так, цю війну ми не вибирали, але навіть в цих найскладніших обставинах ми маємо подовжувати вперто шукати вихід та боротися. Бо ми самі собі рятівники.

І нам є на що спертися.

Я записувала свідчення українського вченого, філософа Ігоря Козловського після 700 днів російського полону. До цього я опитала більше сотні людей, які вижили, і вони розказували як їх били, катували, забивали в дерев’яні ящики, відрізали кінцівки, дробили коліна, проводили струм через геніталії, змушували писати власною кров’ю. Тож мене мало чим можна було здивувати. Але Ігор згадав ніби неважливу для доказової бази деталь. І вона мене вразила.

Він описував свої будні в камері-одиночці. Це було підвальне приміщення, в якому за радянських часів утримували смертників. У камері не було вікон, туди не заглядало сонце, бракувало повітря та було важко дихати. По брудній підлозі протікала каналізація. З отвору цієї каналізації вилазили щури. І відомий на всю країну вчений розказував мені, як він читав цим щурам лекції по філософії, щоб бодай чути звук людського голосу.

Ігор Козловський був жертвою, у тому юридичному розумінні, що його викрали, утримували в нелюдських умовах та катували так, що він заново вчився ходити. Але навіть це не стало для нього підставою, щоб ставитися до себе як до жертви та проживати себе як жертву. Бо основою нашого буття є гідність, а не жертва. А гідність – це дія.

І мова не тільки про те, щоб відчувати свою відповідальність за все, що відбувається, але й робити правильні речі, що це змінити. Гідність дає силу боротися навіть у нестерпних для людини обставинах. Вимір гідності має стати для нас центральним. І тоді ніякої жертви не буде.

Джерело: допис Матвійчук у Facebook.